Попередня     Головна     Наступна

У РІК 6660 [1152]. Ізяслав Мстиславич, зібравшись із Давидовичем Ізяславом і Святославом Всеволодовичем і при цьому порадившись, розвели Городок Юріїв ¹ і спалили його, навіть і божницю святого Михайла; верх був зрублений з дерева, і це згоріло.

У той же час король [Гейза] прислав до Ізяслава [посла], кажучи: «Отче! Я кланяюсь тобі. Ти прислав єси до мене про обиду [од] галицького князя, і я ж тут готуюсь. А ти теж готуйся. Ми не облишимо оба сього на собі. Хай як нам із ним бог дасть». Ізяслав тоді послав сина свого Мстислава до короля в Угри — повести короля на галицького князя. Король же, назвавши час, коли піти, послав [посла] до Ізяслава і сказав йому: «Я ось на коні вже сідаю і сина Мстислава із собою беру. І ти сідай уже на коні».

Ізяслав же, це почувши, зібрав усю свою дружину і рушив, узявши з собою Вячеславове військо все, і всі чорні клобуки, і киян ліпших, і всю руську дружину. І пішов він, а коли прийшов до Дорогобужа, то сюди приїхав до нього брат Володимир [Мстиславич]. Звідти рушили вони обидва до Пересопниці, і сюди прийшов до них Володимир Андрійович. Сюди ж прибув до них обох брат князь Святополк [Мстиславич] із [города] Володимира з військом своїм. І тоді, зібравшись усі, пішли вони до короля. Ізяслав, однак, брата свого Святополка не взяв, а зоставив його у Володимирі, а військо його із собою взяв.

І рушив Ізяслав од [города] Володимира з полками своїми по королевій дорозі, якою він, [король], приїхав був на Андрія на Володимировича з Ярославом Святополковичем, котрого і вбили тут, коло Володимира ². Ізяслав, отож, прийшов на Сян — ріку, що тече під Перемишль; і коли ж він перебрів ріку Сян, то сюди пригнав до І нього посол од І короля із сотнею дружини і сказав Ізяславу: «Зять, король, тобі кланяється і так тобі мовить: «Осе вже я тут п’ятий день стою, ждучи тебе. Поїдь-но!» Ізяслав же, це почувши, з великим поспіхом поїхав; на другий же день Ізяслав рушив до [города] Ярославля. Поминувши його, він став на обід, і сюди прислав до нього король мужа свого з військом більше тисячі. Ізяслав же, пообідавши тут, а тоді виладнавши полки свої, пішов до короля. І коли він прибував до табору, то король, сівши на коней з мужами своїми, виїхав назустріч Ізяславу з радістю. І тут обнялися вони з великою любов’ю і з великою честю, і поїхали, і сіли в короля у шатрі, і стали думати, як ото завтра рано поїхати битися до ріки до Сяну. І, таким чином, вони [це] надумали.

На другий же день рано король, ударивши в бубни, а тоді приготувавши до бою полки свої, пішов до Ізяслава. І, приславши [гінця], він сказав: «Поїдь зі своїми полками поблизу мойого війська. А де я стану, там же і ти стань, щоб добре нам про все гадати». Ізяслав же сказав королеві: «Сину! Хай буде так!»

І прийшли вони до ріки до Сяну нижче від города Перемишля, і тут стали полками своїми всіма. Володимир же став по тій стороні своїми полками. А в короля було війська сімдесят і три полки, опріч Ізяславових полків і опріч повідних коней і обозних.

І, ввійшовши в землю Галицьку Володимирову, вони стали, бо був день неділя, а король, за своїм звичаєм, ніде ж не знімався [в похід] у неділю. Володимир же, не даючи в свою землю раті ввійти, стрів їх і захопив зажитників ³ короля. А на другий день знявся король, рушив, а Володимир одступив назад [і] став за укріпленням.

І тоді король почав розставляти полки свої на бродах, а галичани насупроти розставляли свої полки. Але не могли вони вистояти проти короля, бо [куди] пішов Володимир своїм військом, там же і І король став навпроти нього. А Ізяслав пішов своїми полками вгору [Сяну], на броди, і, туди пішовши, став вище від короля на другім броді. Інші ж многі полки угорські пішли мимо Ізяслава на броди вище від Ізяслава.

Ізяслав, отож, сказав дружині своїй: «Браття і дружино! Бог ніколи Руської землі і руських синів на безчестя не давав! Вони всюди добували свою честь! І нині, браття, подбаймо про се всі. У сих землях і перед чужими народами дай нам бог честь свою добути!»

І, це сказавши дружині своїй, Ізяслав кинувся всіма своїми полками вбрід. А коли король і всі його полки побачили полки Володимирові, вони, не барячись, кинулися всі до них, кожен на свій брід, і в’їхали звідусіль у військо Володимирове. І так потоптали вони їх і багатьох тут побили, а інші потопились, а інших захопили.

Володимир же, побачивши силу угорську, побіг перед ними, та врізався в угрів і в чорних клобуків, [і] тільки один він утік з [боярином] Ізбигнівом з Івачевичем у город Перемишль. Город же Перемишль вони тоді [не] взяли були, хоча нікому із нього було битися. А не взяли його через те, що за городом, на лузі, над рікою над Сяном був княжий двір, і там у ньому добра було багато, і туди наринули всі вої.

Ізяслав же і король, зібравши всіх своїх воїв і всю свою дружину, тут же й стали оба табором, перед городом, над рікою над В’ягром. А Володимир почав слати [послів] до короля, миру просячи. На ту ж ніч вислав Володимир [мужів своїх] до арцибіскупа [Кукниша] і до воєвод королевих, і навмисне прикинувся, ніби він поранений, і сказав їм: «Благайте за мене короля: «Ранений я єсмь вельми. І я каюся за те, королю, що тобі я серце вередив, а іще, що став проти тебе. Нині ж, королю, бог гріхи прощає, і ти мені се прости. І не видай мене Ізяславу, тому що я вельми єсмь недуж. А якщо | мене бог візьме, то сина мойого ти прийми до себе». І се йому [хай] спом’януть мужі [його], кажучи йому: «Отець твій був сліпий ⁴, а я отцю твоєму досить послужив своїм списом і своїми полками за його обиду, і з ляхами я за нього бився. Спом’яни ж про мене те і се мені прости». І многі дари вислав він арцибіскупу і мужам тим золотом, і сріблом, і посудом золотим і срібним, і одежею, аби вони вблагали короля, щоб він не став на нього і волі королеви не вчинив ⁵.

А на другий день король, з’їхавшися з Ізяславом, розповів [це] Ізяславу і сказав: «Отче! Я кланяюсь тобі. Осе Володимир прислав до мене. І благає він, і кланяється, а іще він і ранений є вельми, і не буде жити. І я тобі, отче, про се даю знати. А ти йому що одповіси?»

Ізяслав же сказав королеві: «Сину! Якщо Володимир помре, то [се] бог убив його, тому що він одступив од хресного цілування нам обом. Бо про що він цілував хреста і що тобі говорив — як він додержав? А іще до того соромом нас обох покрив! Тож нині чому ти ймеш йому віри? Адже він тобі не додержав і перший раз, і вдруге. Нині ж дав нам його бог, то ми самого захопімо, а волость його візьмімо!»

Мстислав Ізяславич також вельми переконував короля, а найпаче отця свого Ізяслава всіма провинами Володимира. Але король його не послухав, а послухав арцибіскупа і всіх мужів своїх, тому що Володимир вислав же був їм майно своє. І сказав король: «Я не можу його вбити, бо він благає мене, і кланяється мені, і за свою вину кається. Але якщо нині, хреста цілувавши, одступить він од сього, то тоді як мені з ним бог дасть. Хай або я буду в Угорській землі, або він у Галицькій!»

Володимир прислав [посла] також до Ізяслава і сказав: «Брате! Я кланяюсь тобі і каюся за свою вину, тому що я винуват єсмь. Тож нині, брате, прийми мене до себе, і прости мені, і короля застав, нехай мене прийме. А мені дай бог з тобою бути». Ізяслав же на все те не хотів навіть уваги звертати, але через королеву принуку і мужів його він почав тоді з ним ладитися.

І сказав король Володимирові: «На тім тобі цілувати хреста, що скільки [ти взяв] городів руських, то все тобі [треба] повернути, і з Ізяславом перебувати, і не одлучитися від нього ні в добрі, ні в злі, а завше з ним бути». І він на все це з радістю згодився.

Тим часом Ізяслав і король, з’їхавшись усі,— і з Володимиром [Мстиславичем], братом своїм, і [з] сином своїм Мстиславом [Ізяславичем],— до короля в шатро, стали слати мужів своїх із хрестом до Володимира [галицького]. Ізяслав, однак, не хотів водити його до хреста, але сказав король: «По правді я тобі, отче, мовлю. Се є той хрест, що на нім Христос бог наш своєю волею зволив пригвоздитися, і що його бог допровадив по своїй волі святому Стефану ⁶, і який сього хреста цілував. Хай він одступить і буде жив у той час, коли одступить од хресного цілування! А я тобі, отче, за се візьмуся: я або голову зложу, або добуду Галицьку землю. А нині я його вбити не можу». І тоді одрядили вони мужа свого з чесним хрестом до Володимира. Ізяслав послав [боярина] Петра Бориславича ⁷, а король послав своїх мужів.

І так послали вони мужів своїх, кажучи: «Ось ти прислав єси до нас обох, бо тепер нам дав був тебе бог і волость твою через твою вину. Але нині ми на тебе гнів облишаємо і волості від тебе не одбираємо. Але на тім тобі цілувати хреста: скільки [ти взяв] волостей Руської землі, то тобі [треба] повернути все, і від Ізяслава тобі не одлучитися, але завше разом із ним бути».

Мстислав же Ізяславич сказав отцю своєму Ізяславу і королеві: «Я вам обом мовлю: вам так належить, ви по-християнському дієте, що хресту чесному ймете віри і гнів на нього облишаєте. Але я вам перед сим хрестом мовлю чесним : як ото ви його обидва водите до хреста, так і він од хресного цілування одступить. Але ти, королю, свойого слова не забудь, як ти ото сказав єси: якщо Володимир одступить, то тобі коло Галича стояти знову». Король же сказав: «Я по правді тобі мовлю: якщо одступить од сього хресного цілування Володимир. Досі отець мій Ізяслав звав мене на поміч. Якщо він після сього одступить, то я тоді отця свойого позву собі на поміч».. І, це сказавши, послали вони мужів своїх до Володимира.

І сказали мужі Ізяславові і королеві Володимиру: «Так тобі мовить брат Ізяслав і король: «Ти прислав єси до нас і за свою вину каєшся. Тому ми оба тобі те все прощаємо і волості од тебе не одбираємо. Але на тім цілуй хреста чесного: скільки за тобою городів руських, то тобі все [треба] повернути, і від Ізяслава тобі не одлучатися до кінця живоття свойого. А допоки ти жив єси, то бути тобі завше з ним разом». Володимир, отож, на всім на тім цілував хреста, але лежав, удаючи, ніби він знемагає од ран, хоча ран на ньому не було.

Ізяслав же з королем, з’їхавшись разом і таким чином пробувши у великій приязні і у великій веселості, роз’їхалися. Король у свою землю пішов, в Угри, а Ізяслав у Руську землю.

І прийшовши Ізяслав [до города] Володимира, послав посадників своїх у городи, що про них цілував був хреста Володимир,— у Бужськ, у Шумськ, у Тихомль, у Вигошев, у Гнійницю. Та не дав їх Володимир.

Ізяслав тим часом пішов до Києва, а до короля послав мужа свого, і розповів йому, що Володимир одступив од хресного цілування, і сказав: «Тобі вже не вертатися, ні мені. І я тільки даю тобі знати, що Володимир уже одступив од хресногд цілування. Але ти тільки не забувай свойого слова, тому що ти сказав єси»,

І прийшов Ізяслав у Київ до стрия свого Вячеслава з великою радістю і з великою честю. І, воздавши хвалу богові і його пречистій матері, пробували вони у великій любові і в великій веселості. Прийшовши ж до Києва, Ізяслав послав [посла] до брата свого | Ростислава в Смоленськ і розповів йому, як він із королем бачився при здоров’ї, і як бог пособив їм обом побідити Володимира галицького, і [що] при здоров’ї бог його привів назад у Руську землю. І, це почувши, Ростислав обрадувався вельми і воздав хвалу богові.

Коли ж почув Юрій [Володимирович], що Городець його розвели і спалили весь город, то, зітхнувши тоді з [глибини] душі, він почав збирати воїв, а до Ярославичів ⁸ у Рязань послав [послів], кажучи: «Підіте мені в поміч».

Ізяслав же Мстиславич, це почувши, послав [посла] до брата свого Ростислава і сказав йому: «Там, брате, у тебе, за волею божою, Новгород сильний, і Смоленськ. Тому, зібравшись, ти постережи ж землі своєї. Якщо Юрій піде на тебе, то я до тебе піду. А як він не піде до тебе, а помине твою волость, то піди ти сюди до мене».

Тоді ж пішли з Юрієм ⁹,— а не відмовили йому,— Ярославич Ростислав з браттям, і з рязанцями, і з муромцями, а також і половці — і Оперлюї, і Токсобичі, і весь половецький народ, скільки ото їх межи Волгою і Дніпром. І рушили вони туди, на Вятичі, і, отож, узяли їх там, [пішовши] на [город їхній] Мценськ. А звідти пішли вони на [городи] Спаш та на Глухів і тут стали.

Володимир же [Володаревич], почувши, що сват його Юрій іде в Русь, рушив із Галича до Києва. Але Ізяслав пішов супроти Володимира, і Володимир вернувся в Галич.

Половців же безліч прийшло до [города] Ольгова до Юрія, і Юрій послав [посла] до Святослава Ольговича, свата свого, кажучи: «Поїдь зо мною». Але Святослав побоявся, кажучи: «А як тоді він ¹⁰ піде на мене?» Та потім він пішов за ним, бо Юрій так говорив: «Оскільки ви спалили єсте мій Городець і божницю, то я за се так само попалю».

І звідти пішов він, [Юрій], до [города] Березого. А так як він став із половцями коло [річки] Свині в суботу, то назавтра, в неділю, не хотячи йти до города [Чернігова], він став коло [села] Гуричева ¹¹.

А оскільки ж Юрій поминув | Смоленську волость, то Ростислав вийшов услід за ним із Смоленська і випередив його, [прийшовши] до [города] Любеча раніше від Юрія. І тому що надумав він був із братом своїм Ізяславом піти в Чернігів на підмогу Ізяславу Давидовичу, то Ростислав із Всеволодовичем Святославом увійшли в Чернігів на поміч Ізяславу Давидовичу і заперлися обидва з ним у Чернігові. Юрій же став коло Гуричева і послав половців до Чернігова пустошити. Половці ж, прийшовши до города, багато здобичі взяли і [село] Семинь спалили. На ту ж ніч Ізяслав, і Ростислав, і Святослав, побачивши силу половецьку, повеліли людям усім утікати з острога в дитинець.

А на другий день Юрій і Святослав [Ольгович] приготували до бою воїв своїх і рушили до города, але стали, не дійшовши до Семиня. Тоді ж усе множество половців пішло до города битися і, одібравши острог, вони запалили передгороддя все. Але коли [князі], прийшовши усією силою, стали довкола города, а чернігівці билися з городських стін, то князі, порадившись, [сказали]: «Не кріпко б’ються дружина і половці, тому що з ними не їздимо ми самі». Андрій же [Юрійович] сказав: «Учинимо так: нехай я почну свій день». І, взявши дружину свою, він поїхав під город. А коли піші вої вийшли з города перестрілюватися, він кинувся на них з дружиною і з половцями: тих вони побили, а других увігнали в город. Тоді ж, наслідувавши його, інші князі їздили після цього під город. А піші вої, побачивши полки, не одважувалися вийти з города, тому що були перестрашені. Стояли ж вони дванадцять днів під городом.

У той же час Вячеслав з Ізяславом [Мстиславичем] стояли на сій стороні Дніпра, біля [села] Ольжичів. І коли почули Вячеслав та Ізяслав, що Юрій стоїть біля Чернігова, а половці, приїжджавши до Чернігова, навіть город попалили, то рушили вони оба від Ольжичів полками своїми до Чернігова. І коли ж вони були біля [города] і Моровійська, то тут побачили одні одних сторожі Вячеславові, Ізяславові і Юрієві, і тут захопили половці язика і привели до Юрія.

Коли ж Юрій, і Святослав Ольгович, і рязанські князі почули, що Вячеслав та Ізяслав ідуть чернігівцям на поміч, то половці, убоявшись цього, почали зніматися звідти, а князі, побачивши, що половці відходять, рушили од Чернігова і пішли за [ріку] Свинь та за [ріку] Снов.

Вячеслав же та Ізяслав, прийшовши, стали на [ріці] Боловосі, і сюди в’їхав до них обох Ростислав, Ізяслав Давидович і Святослав Всеволодович. І почали вони радитися, маючи намір поїхати вслід за ними. Однак вони не надумали [це], тому що ті відходили, не зупиняючись, бо вже було к заморозу. І тоді дійшли вони гадки кожному до себе додому поїхати і готуватися всім, допоки ото ріки стануть.

Половці ж пішли од них туди, на Путивль, у Половці, і сильно волості їхні [розорили]. А Юрій рушив на Новгород на Сіверський і звідти ж пішов до [города] Рильська. Але коли він збирався піти з Рильська до Суздаля, то сюди примчав до нього Святослав Ольгович і став благати його, намагаючись удержати його [і] кажучи йому: «Ти хочеш піти звідси, а мене покинути. Ти й так волость мою погубив єси і хліби навколо города мойого потравив єси. А половці пішли в Половці. А після сього Ізяслав, зібравшись із братами своїми, піде на мене із-за тебе і решту волості моєї погубить». Юрій тоді згодився оставити йому поміч — і не оставив. Він залишив тільки сина свого Василька з п’ятьма десятками дружини. І так Юрій пішов до Суздаля, туди, на Вятичі, і таким чином остаток вятичів забрав.

Коли ж ріки стали, то Вячеслав з Ізяславом порадились, і послав Ізяслав [послів] до брата свого Ростислава в Смоленськ, кажучи йому: «Ти за волею божою там, у Смоленську і в Новгороді у Великім єси. Тож ти там удержи Юрія з тими ¹², а до мене пошли з підмогою сина свойого Романа».

І тоді, відрядивши послів і зібравшій силу свою всю, Вячеслав з Ізяславом пішли на Святослава Ольговича до Новгорода і на Василька Юрійовича. А коли ж вони стали на [ріці] Альті, то сказав Ізяслав Вячеславу: «Отче! Ти вже старий єси і тобі не варто трудитися. Поїдь-но ти у свій Київ, а зо мною пусти військо своє». І коли стали вони біля [города] Всеволожа, то тут Ізяслав одрядив сина свого Мстислава на половців з полками своїми і з усіма чорними клобуками. Вячеслав же пішов у Київ, а Ізяслав пішов до Новгорода-[Сіверського]. І сюди прийшов до нього Святослав Всеволодович і Роман Ростиславич, синовець його, із Смоленська з полками своїми.

Ізяслав же прийшов до Новгорода, і другий Ізяслав — Давидович, і Святослав Всеволодович, і Роман Ростиславич лютого місяця <в одинадцятий день>. Вони рушили полками своїми до города і почали тут битися коло города, біля острожних воріт, і при цьому вперли їх, [новгородців], у город, а острог у них порубали ¹³. А коли ж вони, [війська Ізяслава], вийшли із острога і, відступивши од города, пішли у стани свої, то настав же після взяття острога третій ¹⁴ день. І вислав Святослав [послів] до Ізяслава Мстиславича, кланяючись і просячи миру. Хоча Ізяслав не хотів миритися з ним, та було вже к весні, і через те вони помирилися.

І так, цілувавши хреста межи собою, вони роз’їхалися: Ізяслав пішов з Давидовичем Ізяславом до Чернігова, а Роман у Смоленськ до отця пішов, а Святослав Всеволодович у свою волость, а Василько Юрійович у Суздаль до отця пішов.

А коли ж прибув Ізяслав у Чернігів, то тут прийшла йому вість од сина од Мстислава, що бог йому поміг половців побідити на [ріці] Углі і на [ріці] Самарі. І велику здобич він узяв, самих прогнав, вежі їх узяв, коней їхніх і скот їхній зайняв, і безліч душ християнських визволив із полону. І вернулися вони в Переяславль, воздаючи хвалу богові за таку поміч, а визволених із полону він одпустив у їхні рі|дні місця. Ізяслав же, почувши, що син його здоров, воздав хвалу богові, і веселилися вони тут з Ізяславом Давидовичем.

А на другий день Ізяслав рушив до Києва і ввійшов у Київ із сином своїм Мстиславом і з великою честю і з великою похвалою. Приїхали вони обидва до отця свого Вячеслава, і Вячеслав, побачивши сина свого Ізяслава здоровим, воздав хвалу богові і силі животворящого хреста, і пробували вони у великій любові і у великій веселості. І так стали вони жити.

Ізяслав же, пославши посла до брата свого Ростислава в Смоленськ, розповів йому, що сам він ходив на Святослава на Ольговича і помирився з ним, а Мстислав прийшов, половців перемігши і багато здобичі взявши. Ростислав же, це все почувши, воздав хвалу богові і силі животворящого хреста і возрадувався радістю великою.

У той же час Ізяслав послав до Володимира галицького [боярина] Петра Бориславича ¹⁵ з хресними грамотами, тому що той же і в Перемишлі з королевими мужами водив був [Володимира] до хреста. І сказав йому, [Володимирові], Ізяслав: «Ти хреста єси нам обом з королем цілував на тім, що скільки [ти взяв] Руської волості, то тобі [треба] все повернути. А ти сього всього не додержав єси. Нині ж я сього не споминаю всього, але якщо ти маєш намір хресного цілування додержати і з нами обома бути, то поверни мої городи, про які ти нам з королем хреста цілував єси. А як не хочеш оддати, то одступив ти єси од хресного цілування. І ось твої грамоти хресні. Хай нам обом з королем з тобою як бог дасть».

І сказав Володимир [Петру Бориславичу]: «Ти скажи: «Ти, брате, вибрав єси час проти мене і короля на мене привів єси. Але якщо буду я жив, то або голову свою зложу, або за себе одомщу». І сказав йому Петро: «Княже! Ти хреста братові своєму Ізяславу і королеві цілував єси, що ти всього додержиш і з ними будеш обома. А ти вже одступив єси од хресного цілування». І сказав Володимир: | «Осей хрестик малий?» [І] мовив Володимиру Петро: «Княже! Хоча хрест малий, та сила велика його єсть на небі й на землі. А тобі, княже, король присилав того чесного хреста, на якому бог своєю волею руки свої простер, і допровадив його бог по своїй милості святому Стефану. І те він дав тобі знати, що цілував ти [сього] всечесного хреста, а як ти одступиш, то не будеш жив» ¹⁶. І сказав йому Петро: «А од королевого мужа ти ж чув єси про того чесного хреста?» І сказав Володимир: «Ви сього досить мовили єсте. А нині ти вийди звідси і поїдь до свойого князя!» І Петро, поклавши йому грамоти хресні, вийшов звідти. І не дали Петрові ні повоза, ні харчу. Петро ж поїхав на своїх конях.

І як тільки Петро з’їхав із княжого двора, то Володимир пішов до божниці, до святого Спаса, на вечерню. А коли саме був він на переходах ¹⁷ до божниці і тут побачив Петра, який їхав, то поглузував над ним і сказав: «Поїхав муж руський, схопивши всі волості!» І, це сказавши, він пішов на хори.

А одспівавши вечерню, Володимир таки пішов із божниці. І коли був він на тім місці, на сходах, де ото поглузував над Петром, він сказав: «Ой! Се хтось мене вдарив у плече!» І не міг він із того місця ні трохи поступити, і став падати. Але тут підхопили його під руки, і однесли його в горницю, і поклали його в окріп. І [одні] говорили, що [це] ломота підступила, а інші по-другому говорили, і багато прикладали [припарок] ¹⁸. І настав пізній вечір, і став Володимир знемагати вельми, а коли було спати пора, то тоді Володимир, галицький князь, преставився ¹⁹.

Петро ж виїхав із Галича, і настав уже йому вечір, і ліг він [спати] в [селі] Большеві. А коли було вже перед півнями, то примчав отрок із Галича до Петра, кажучи: «Князь тобі мовить: «Не їдь нікуди, а жди тут, доки по тебе я вишлю». Оскільки ж Петро не відав про смерть князя, а отрок про це йому не сказав, то Петро вельми був тим зажурений, що йому прийдеться назад у город поїхати, доведеться прийняти ще більше приниження. І Петро тужив. Та коли було ще до обіду, то тоді примчали із города до Петра [гінці], кажучи: «Поїдь! Князь тебе зове!»

Петро ж поїхав у город і приїхав на княжий двір. І тут зійшли назустріч йому із сіней слуги княжі, всі в чорних накидках. І, побачивши це, Петро здивувався: «Що се є?» А коли він зійшов на сіни, то побачив Ярослава [Володимировича] ²⁰, який сидів на отчому місці в чорній накидці і в шапці, а також і всіх мужів його. І поставили Петрові стільця, і він сів. Ярослав же, глянувши на Петра, розплакався. Петро, не знаючи, сидів, і почав він питати: «Що сталося?» І повідали йому: «Бог сеї ночі князя взяв». І сказав Петро: «А я сеї ночі поїхав, і він [був] при добрім здоров’ї». Вони ж сказали: «Щось його ударило в плече, і од того він став вельми знемагати. А тоді бог узяв його». І мовив Петро: «Нехай буде воля божа, бо усім там бути». Ярослав тоді сказав Петрові: «Ми тебе задля того позвали єсмо. Осе бог волю свою вчинив так, як йому вгодно. А нині поїдь ти до отця мойого ²¹ Ізяслава, і од мене йому поклонися, і се йому дай знати: «Оскільки бог отця мойого взяв, то ти мені будь замість отця. Адже ти із моїм отцем сам відався. Що межи вами обома ²² було, то се вже бог осудив, якщо бог отця мойого взяв. А мене бог на його місці зоставив, і військо його, і дружина його у мене є, крім одного списа, [якого] поставлено коло гробу його, але й той у моїх руках є. Нині, отче, я кланяюся тобі. Ти прийми мене. Як сина свойого Мстислава, так само й мене. Хай їздить Мстислав коло твойого стремена по одній стороні тебе, а я по другій стороні коло твойого стремена їздитиму з усіма своїми полками». І тоді одпустили Петра.

У РІК 6661 [1153]. Послав Ізяслав сина свого Мстислава на половців до [ріки] Псла, тому що пакостили вони тоді по [ріці] Сулі. Але, не дійшовши до них, він вернувся.

На ту ж осінь послав отець Мстислава назустріч | мачусі [Русудан] ¹, з Володимиром Андрійовичем і з берендичами. І ходили вони до [города] Олешшя, та, не знайшовши її, вернулися.

Святослав Ольгович, зібравшися з Ізяславом Давидовичем коло [города] Хоробора, утвердили, що їм за одного мужа бути. І, цілувавши межи собою хреста, вони роз’їхалися кожен до себе.

У тім же році Ізяслав Мстиславич почав готуватися на Ярослава Володимировича до Галича. І коли було три неділі до м’ясниць, то рушив Ізяслав на Галич, зібравши силу свою і Вячеславове військо узявши з собою; Ізяслав Давидович послав із ним своє військо, а син його, [Ізяслава Мстиславича], Мстислав прийшов із переяславським військом, і всі чорні клобуки [прибули]. І коли він прийшов до [города] Тихомля, то сюди прибув до нього з Дорогобужа брат Володимир [Мстиславич]; і Святополк, брат його, [Ізяслава], прийшов до нього з [города] Володимира, і Володимир Андрійович із [города] Берестія. А потім, коли вони зібралися всі біля [города] Володимира, пішов він до [города?] Станкова, а сюди ж і галицький князь вийшов полками своїми. Ізяслав тоді послав Володимира Андрійовича, і сина свого Мстислава, і чорних клобуків битися з ними через ріку через Серет, а сам пішов до [города] Теребовля.

А на другий день Феодорової неділі ², у вівторок, перейшов він ріку Серет. Але настала в той день [така] мла велика, що не [було] видіти до кінця списа. Ізяслав тому, перейшовши [ріку], тут і став. А ввечері була вість Ярославу галицькому, що Ізяслав іде до Теребовля. І, це почувши, Ярослав пішов через [річку] Снов до Теребовля, та не встиг до бродів: Ізяслав перейшов був до них, [галичан], ріку Серет, а сторожі ж Ізяславові, побачивши полки галицькі [і] примчавши, розповіли [про них] Ізяславу. Ізяслав тоді, приготувавши до бою полки свої, рушив насупроти. І коли ото були вони один поблизу одного, то бог розігнав млу і прояснилось. І таким чином стали війська насупроти, дивлячись одні на одних.

Галицькі ж мужі почали мовити князю своєму Ярославу: «Ти | молодий єси. Поїдь-но звідси і на нас дивись. Оскільки нас отець твій кормив і любив, то волимо ми за отця твойого честь і за твою голови свої зложити». І [ще додали вони], кажучи князю своєму: «Ти в нас один князь єси. Якщо тобі що вчиниться, то що нам діяти? Поїдь-но, княже, до города, хай ми самі б’ємося з Ізяславом. А хто з нас буде жив, то прибіжить до тебе, і тоді ми запремося в городі з тобою». І так одіслали вони князя свого, а самі поїхали битися.

І зступилися полки, і була січа люта, і билися вони од полудня до вечора, і настало серед них замішання, і не знали вони, котрі побідили: Ізяслав гонив галичан, а брати його повтікали. Бо тоді побіг Святополк [Мстиславич], володимирський князь, а вслід за ним і Володимир Мстиславич, і Мстислав Ізяславич. Ізяслав же тут і став на бойовищі на ніч, а галичани вбігли тоді в город свій Теребовль.

Ізяслав бо захопив галицьких мужів, а галичани захопили Ізяславових у розвідці. І зостався Ізяслав з невеликою дружиною на бойовищі, і поставив він стяги галицькі, і пішли галичани під свої стяги, і захопили [вої Ізяслава] безліч колодників.

На ту ж ніч, убоявшись, що він зостався був із малою дружиною на бойовищі, Ізяслав сказав: «Аби не зібралися вони на нас із города»,— бо колодників було більше, ніж його дружини. І побачив він многе-множество пов’язаних колодників-галичан, і тоді повелів рубати їх, а ліпших мужів із собою забрав.

А на другий день Ізяслав же Мстиславич пішов у Київ, до себе додому, тому що брати його і дружина його розбіглися були.

Був же плач великий по всій землі Галицькій.

У РІК 6662 [1154]. Послав Ізяслав удруге сина свого Мстислава назустріч мачусі своїй [Русудан], бо вивів був [Ізяслав] із Обез жону собі, цесареву дочку. І зустрів її [Мстислав] у порогах, | і привів її до Києва, а сам пішов у Переяславль. Ізяслав же узяв її собі за жону і справив весілля.

[У] тім же році вигнали новгородці Ізяславича Ярослава, а Романа Ростиславича ¹ посадили [в себе].

У тім же році коло [города] Корчеська преставився Святополк Мстиславич,— він бо пішов був брату своєму Ізяславу на поміч. Ізяслав же, почувши, що бог узяв брата його, тужив по братові своєму.

А потім послав Ізяслав Ярослава, сина свого, до Володимира княжити.

У тім же році рушив Юрій ² [Володимирович] з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь. І стався мор серед коней в усьому війську його [такий], якого ж не було ніколи. І прийшов він у Вятичі, і став, не дійшовши [до города] Козельська, і приїхали до нього половці. Юрій же, порадившись, послав сина свого Гліба в Половці, а сам вернувся в Суздаль.

Того ж року преставилася княгиня Гліба Юрійовича, в Суздалі.

[У] тім же році розболівся великий князь київський Ізяслав Мстиславич, на Стаєрів день ³. А тоді був він вельми недужий, і преставився великий князь київський, поважаний, і благочестивий, і христолюбивий славний Ізяслав Мстиславич, онук Володимирів. І плакала по ньому вся земля Руськая, і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму, а найпаче ж, яко по отцю. Преставився він у ніч на неділю, на Філіппів день ⁴. І тоді, опрятавши тіло його, положили його в церкві святого Феодора [Тірона], в отчому його монастирі ⁵.

Вячеслав же, стрий його, найбільше плакав по синівцю своєму, по Ізяславу, кажучи: «Сину! То моє було місце! Але перед богом нічого не вдіяти!» Син же Ізяславів Мстислав, опрятавши тіло отця свого і поклонившись гробу його, поїхав у свій Переяславль.

І прийшла вість у Чернігів до Ізяслава Давидовича, і він, ні трохи не загаявшись, поїхав до Києва. А була Вячеславу вість, що Ізяслав Давидович прийшов на Дніпро до перевозу. І Вячеслав послав до нього [гінця], і сказав йому: «Чого ти приїхав єси? І хто тебе позвав? їдь-но ти у свій Чернігів!» Ізяслав же сказав: «Я приїхав брата свойого оплакати, адже тоді не був я коло брата свойого. Дозволь же мені, хай оплачу я гроб його, прийшовши». Але Вячеслав, порадившись із Мстиславом і з мужами, не пустив його в Київ, тому що іще не прийшов був Ростислав до Києва із Смоленська. Ізяслав тоді поїхав назад до Чернігова.

Вячеслав тим часом послав [гінця] по Святослава по Всеволодовича, кажучи йому: «Ти єси Ростиславу син любимий. Так само і мені. Поїдь-но сюди до мене, перебудь же у мене в Києві, допоки ото прийде Ростислав. А тоді ми всі урядимось». Святослав же Всеволодович, не сказавши [про це ні] Ізяславу Давидовичу, ні стриєві своєму Святославу Ольговичу, поїхав до Вячеслава у Київ. І так перебували вони оба з Вячеславом у Києві, ждучи Ростислава із Смоленська. Ізяслав же Давидович і Святослав Ольгович послали [послів] по Юрія до Суздаля.

У той же час Ростислав прийшов із Смоленська до Києва. І кияни всі вийшли з радістю великою назустріч своєму князю, і так були йому раді всі. І вся земля Руськая, і всі чорні клобуки обрадувалися, що Ростислав прийшов у Київ.

Ростислав тим часом, зібравшись зі Святославом Всеволодовичем, поїхали обидва, поклонилися отцю своєму Вячеславу. А Вячеслав, побачивши Ростислава, сина свого, обрадувався радістю великою і сказав йому: «Сину! Осе я вже в старості єсмь і всіма ділами не можу рядити. Отож, сину, я даю тобі [те], що й брат твій держав і рядив. Так само я і тобі даю, а ти мене май за отця і честь мені складай, як ото і брат твій Ізяслав честь мені складав, і за отця мене мав. А ось військо моє і дружина моя,— ти ряди». Ростислав же, це почувши, поклонився отцю своєму Вячеславу і сказав йому: «Вельми рад я, господине і отче! Я маю тебе за отця і господина, як ото і брат мій Ізяслав мав тебе і в твоїй волі був».

Початок княжіння Ростиславового в Києві

І посадили кияни Ростислава в Києві, кажучи йому: «Як ото і брат твій Ізяслав складав честь Вячеславу, то так і ти складай. А до кінця живоття твойого — Київ твій». Ростислав тоді сказав Святославу Всеволодовичу, сестричу своєму: «Осе я тобі даю Туров і Пінськ за те, що ти приїхав єси до отця мойого Вячеслава і волость мені постеріг єси. За се і наділяю я тебе волостю». І Святослав поклонився Ростиславу і прийняв [волость] з радістю.

У той же час прийшла вість Ростиславу: Гліб Юрійович із безліччю половців ідуть до Переяславля. Ростислав тоді зі Святославом виступили з Києва до [города] Пересічна і тут почали оба збирати дружину. І пригнав посол од Мстислава од Ізяславича з Переяславля до Ростислава і до Святослава, і розповів їм, що рать примчала до Переяславля, і перестрілювалися вони з ними, [половцями].

Ростислав же, це почувши, послав сина свого Святослава в Переяславль, а Мстислав виїхав із Переяславля назустріч Святославу. І тоді, з’єднавшись, поїхали вони оба у Переяславль.

А на другий день прийшли половці до Переяславля, і [переяславці] стали битися з ними. Виїжджаючи з города, билися вони з ними кріпко. Половці ж, побачивши, що виїхала до них, [переяславців], підмога, одійшли від города ⁷. А тоді, не стаючи, пішли вони за [ріку] Сулу, бо вони боялися Ростислава і Святослава [Всеволодовича] . Святослав же Ростиславич, одпровадивши половців, приїхав до отця свого і розповів, що половці пішли собі.

Ростислав тим часом, це почувши, став радитися з братами своїми, [щоб] піти [до] Чернігова на Ізяслава на Давидовича. І, так надумавши і навіть у Київ не входячи, Ростислав пішов полками | І своїми мимо [города]. Узявши Всеволодовича Святослава, і Мстислава Ізяславича, і торків, і киян, він перейшов Дніпро коло Вишгорода. Тут же він і став, навпроти Вишгорода, збираючи дружину свою [і] кажучи: «Аби нам упередити Юрія. Ми або його проженемо, або примиримо з нами».

А на другий день примчали до Ростислава [гінці] з Києва і повідали йому: «Отця тобі Вячеслава бог узяв». Ростислав же сказав: «А ми вчора їхали, і він [був] при добрім здоров’ї». І він, [посланець], розповів йому і сказав: «Сеї ночі веселився він зі своєю дружиною і пішов спати здоров. А як ліг, так більше й не встав, тут його бог узяв». Ростислав же, це почувши і тоді зоставивши полки свої, сам погнав до Києва. І тоді плакав він по отцю своєму, і провів його до гробу з честю великою, із безліччю народу. І положили його у святій Софії, де ото лежить Ярослав [Володимирович], прадід його, і Володимир [Мономах], отець його.

І, отож, опрятавши тіло його, Ростислав поїхав на Ярославів двір, і скликав мужів отця свого, Вячеславових, і тивунів, і ключників, велячи нести майно отця свого перед себе — і одежу, і золото, і серебро. А знісши все, він став роздавати [його] по монастирях, і по церквах, і по затворах ⁸, і нужденним. І, так роздаючи все, собі ж він не взяв нічого, тільки хрест чесний узяв на благословення собі. А остаток майна він дав, щоб чим ото над ним справити поминки, за що свічу і просфору йому придбати. І, все це урядивши, він дав накази Мстиславові й княгині (Любаві), матері своїй, а сам, узявши решту дружини Вячеславової, поїхав назад, на ту сторону [Дніпра], до полків своїх.

І приїхав Ростислав у полки свої, і став думати зі Святославом Всеволодовичем, і з Мстиславом з Ізяславичем, із синівцем своїм, і з мужами своїми, маючи намір піти до Чернігова. Але мужі боронили йому піти до Чернігова, кажучи йому: «Осе бог узяв | стрия твойого Вячеслава, а ти іще з людьми в Києві не договорився єси. Поїдь-но ліпше в Київ та з людьми договорися. І якщо стрий прийде на тебе, Юрій, коли ти з людьми вже дійдеш згоди, то вгодно тобі буде з ним помиритися — помиришся, а як ні, то рать почнеш із ним».

Ростислав же всього того не послухав, а рушив на Ізяслава на Давидовича до Чернігова. Почувши ж [це], Давидович Ізяслав послав [посла] по Гліба Юрійовича, щоб він прийшов із половцями до нього спішно. Ростислав тим часом, і Всеволодович [Святослав], і Ізяславич Мстислав, прийшовши, стали на [ріці] Боловосі. При цім Ростислав, і Святослав, і Ізяславич послали мужів своїх до Ізяслава Давидовича в Чернігів, кажучи: «Цілуй нам хреста. Ти в отчині своїй, Чернігові, сиди, а ми в Києві будемо. Ми ж усі разом». Ізяслав, однак, сказав: «А нині [що] я вам зробив, що ви єсте на мене прийшли? Хай як мені з вами бог дасть!» Бо, пославши [посла], він підвів був [близько] Гліба Юрійовича з половцями, з якими той побував і коло Переяславля.

А на другий день Ізяслав з’єднався з половцями і з Глібом. І вийшли вони до Боловоса насупроти їм, [воям Ростислава], і стрільці перестрілювалися через ріку. Ростислав же, побачивши силу-силенну половців, убоявся, бо [він і його спільники] прийшли були з невеликим військом. Почавши слати [послів] до Ізяслава Давидовича [і] миру просячи, він став давати йому од себе Київ, а од Мстислава — Переяславль. Мстислав же, почувши це, що він оддає од нього Переяславль, сказав: «Хай ні мені [не] буде Переяславля, ні тобі Києва». І, сказавши [це], повернув Мстислав коня під собою з дружиною своєю од стрия свого.

І тоді половці об’їхали військо їх, і вони билися з ними два’дні, а потім зітнулися [з ними] половці, і побігли всі Ростиславові вої. І багатьох [половці] побили, а других многе-множество захопили. І розбіглися | князі і дружина Ростиславова, і Святославова, і Мстиславова.

Під Ростиславом ⁹ же на першому поскоку упав кінь його, і Святослав, син його, це побачивши, зіскочив із коня, і заступив отця свого, і став битися, а за ним і тут, навколо нього, [Ростислава], зібралося трохи дружини, і вони тоді підняли йому коня.

Ростислав, отож, побіг, і перебіг Дніпро нижче від [города] Любеча, і пішов до Смоленська. А Мстислав Ізяславич з Ростиславичем Святославом утік і вбіг у Переяславль. І взяв він жону свою [Агнесу], і пішов у Луцьк, а Святослава Всеволодовича, який тоді тікав, схопили половці. Однак Ізяслав із жоною своєю виручили Святослава од половців, і інших [із] руської дружини многих виручили, і багатьом добро зробили обоє; якщо хто од половців утікав у город [Чернігів], то [Ізяслав] тих не видавав.

Ізяслав тим часом послав [послів] до киян, кажучи: «Я хочу до вас поїхати». Вони ж боялися половців,— бо тоді тяжко було киянам, тому що не зостався був у них ні один князь у Києві,— і послали кияни єпископа Деміана канівського, кажучи: «Поїдь до Києва, хай не візьмуть нас половці. Ти єси наш князь. Поїдьно».

Ізяслав тоді, в’їхавши в Київ, сів на столі і Гліба [Юрійовича] послав у Переяславль княжити. Ізяслав також послав [послів] до Святослава Ольговича і почав з ним радитися, щоби ото Ізяславу у Києві сидіти, а Святославу — в Чернігові. Але Святослав довідався, що Юрій іде, і таким чином перед Юрієм не можна [було] б їм удержатися.

Тоді ж багато лиха наробили половці навколо Переяславля, і села попалили всі, і Альтську божницю, святих мучеників Бориса і Гліба храм, запалили.

Тої ж зими рушив був Юрій ¹⁰ в Русь, почувши про смерть Ізяславову. І [коли] був він навпроти Смоленська, то прийшла йому вість: «Брат тобі помер, Вячеслав, а Ростислав переможений, а Ізяслав Давидович сидить у Києві, а Гліб, син твій, сидить у Переяславлі».

Тоді [ж] новгородці, прийшовши до Юрія, взяли в нього сина Мстислава князем собі.

У той же час Юрій пішов до волості Ростиславової. І Ростислав, почувши це, і тоді зібравши воїв своїх многе-множество, і приготувавши до бою полки свої, рушив супроти нього до [города] Зароя, але тут і став. І коли Ростислав тут стояв, він послав [посла] до Юрія, просячи в нього миру [і] кажучи: «Отче! Я кланяюсь тобі. Ти раніше добрий був єси до мене і я до тебе. А нині я кланяюсь тобі. Ти мені стрий єси, як отець». І Юрій сказав: «Справді, сину. З Ізяславом я не міг бути, а ти мені єси свій брат і син». [І], не спом’янувши злоби брата його, він облишив на нього гнів. І тоді цілували вони оба межи собою хреста про повну злагоду, і Юрій пішов до Києва, а Ростислав у свій Смоленськ.

У РІК 6663 [1155]. Зустрів його, свата свого Юрія, Святослав Ольгович біля [города] Синіна Моста, коло [города] Радоща, і вони зібралися обидва. Тоді ж зустрів його Всеволодович [Святослав] коло Стародуба і, приїхавши, ударив йому чолом, кажучи: «Я вже стеряв розум». А Святослав Ольгович став благати свата свого Юрія, прохаючи його помиритися із синівцем своїм ¹ Всеволодовичем. Юрій тоді дав йому мир. І цілував він хреста Юрієві про все, чого той волив, і стриєві [своєму, Святославу], і повелів йому Юрій із собою піти до Києва. І рушили вони оба до Стародуба, а звідти пішли до Чернігова.

Тоді ж послав Святослав Ольгович [посла] до брата свого Ізяслава [Давидовича] в Київ, кажучи йому: «Поїдь ти, брате, із Києва. Іде до тебе Юрій. Позвали ж ми єсмо його оба». Але Ізяслав не хотів і не послухав брата свого Святослава.

І тоді, дійшовши [до] Чернігова, Святослав тут зостався, а по брата по Ізяслава послав [посла] знову, кажучи: «Піди з Києва. Нехай іде в Київ Юрій. А я тобі Чернігів одступлю, християнських | душ заради, аби не погинули»,— бо радився Святослав [із Юрієм] про сидіння Ізяславове в Києві. Та Ізяслав не хотів із Києва піти, тому що полюбився був Київ йому. І зостався Святослав [у] Чернігові, а Юрій став коло [города] Моровійська.

І послав Юрій [посла] до Ізяслава, кажучи: «Мені отчина Київ, а не тобі». Ізяслав тоді прислав [посла] до Юрія, благаючи, і кланяючись, [і] кажучи: «Чи я сам сів у Києві? ² Посадили мене кияни, тому не вчини ти мені пакості. А ось твій Київ». Юрій же, милостивий сей, облишив на нього гнів, і таким чином вийшов Ізяслав із Києва.

Початок княжіння Юрієвого в Києві

І так Юрій, дякуючи богові, увійшов у Київ ³. І вийшло назустріч йому множество народу, і сів він на столі отців своїх і дідів, і прийняла його з радістю вся земля Руськая. Тоді ж, сівши, він роздав волості дітям: Андрія посадив у Вишгороді, а Бориса — в Турові, [а] Гліба — в Переяславлі, а Василькові дав Поросся.

Тої ж весни ⁴ прийшли половці і пустошили Поросся. Та Василько з берендичами, настигнувши, побив їх, а других [берендичі] захопили. І приїхав він до отця зі славою і честю.

Тоді [ж] приїхав до Святослава Ольговича синовець його Святослав Всеволодович і цілував йому хреста. Тоді ж він придав йому три городи, а Сновськ собі одібрав, і Корачев, і Воротинськ, тому що [Святослав Всеволодович] був од нього, [Святослава Ольговича], одступив. І пішов Святослав Ольгович [до] Сновська.

Тоді ж Ізяслав [Давидович] став підбивати [Святослава Ольговича] почати війну проти Юрія, та не дав йому Святослав [сього вчинити].

[У] тім же році послав Юрій [Володимирович] Юрія Ярославича ⁵ з [воєводою] Жирославом [Нажировичем] і з Вячеславовими внуками ⁶ на Мстислава на Ізяславича, і вигнали вони його з Пересопниці в Луцьк.

Тоді ж Юрій повелів зятеві своєму Ярославу [Володимировичу] галицькому іти на нього до Луцька. І Мстислав, зоставивши брата свого Ярослава в Луцьку, сам пішов у Ляхи ⁷, а Володимирович Ярослав галицький із Володимиром Мстиславичем, мачушичем ⁸, постоявши біля Луцька і не досягнувши нічого, вернулися назад. Юрій | тоді послав посла ⁹ по синівця свого по Ростислава до Смоленська, кажучи йому: «Сину! Мені з ким Руськую землю удержати? З тобою. Поїдь-но сюди».

Тоді ж пішов Юрій назустріч половцям на збір [із ними] до Канева. І половці, приїхавши до нього, почали просити [за] браття своє, що їх захопили були берендії ¹⁰. Але берендичі не оддали їх, кажучи: «Ми умираєм за Руськую землю з твоїм сином ¹¹ і голови свої кладемо за твою честь». І Юрій не вчинив їм насильства, а половців, одаривши дарами, відпустив, а сам пішов до Києва.

У той же час прийшла Юрієва княгиня з дітьми своїми ¹² із Суздаля до Смоленська, до Ростислава [Мстиславича]. Ростислав же, узявши стриїню свою з собою, пішов до стрия свого з усім військом своїм і прибув да стрия свого Юрія в Київ. І, отож, обнялися вони оба з великою любов’ю і з великою честю, а тоді веселилися.

Ростислав же, прийшовши до Києва, став просити за братанів своїх, і Юрій [його] послухав. Ростислав тоді послав [послів] по брата свого Володимира [Мстиславича] до [города] Володимира, а по Мстислава і по Ярослава [Ізяславичів] до Луцька і привів їх обох до Юрія, до стрия свого, із полками їх. А Мстислава він зоставив у Володимирі. Не одважився бо Мстислав їхати, кажучи: «Схопить мене Юрій». Юрій же з цими двома помирився, а до Мстислава послав [посла] із хресним цілуванням і з тим помирився.

[У] тім же році прийшла до Юрія галицька поміч од зятя його од Ярослава, тому що почав був замишляти Давидович Ізяслав війну проти Юрія.

У тім же році прийшли знову половці [по викуп] за мир і стали, по [город] Дубницю і аж до верхів’я [ріки] Супою. Юрій тим часом, зібравшись із синівцем своїм із Ростиславом, і з Володимиром [Мстиславичем], і з Ярославом Ізяславичем, і галицьку поміч узявши, пішов на збір до Канева. І послав він [посла] до половців, | кажучи: «Підіте до мене миритися». Але половців приїхало до нього мало, як на розглядини, і вони сказали: «Ми прийдемо до тебе завтра всі». І на ту ніч усі вони втекли.

Юрій же вернувся у Київ, а тоді, порадившись із синівцями своїми, послав [посла] до Давидовича Ізяслава, кажучи: «Чи хочеш ти прийти до нас миритися? Чи щоб осе ми до тебе?» Ізяслав же, побачивши, що Юрій поєднався із синівцями своїми, цілував їм хреста, і тоді Юрій відпустив синівців своїх. Ростислав при цім поклонився стриєві своєму Юрієві і пішов у свій Смоленськ, а брат його Володимир — до [города] Володимира, а Ярослав [Ізяславич] —до Луцька.

Тоді ж Юрій пішов на збір з Ізяславом з Давидовичем і з Святославом з Ольговичем, і там зібралися вони, коло [города] Лутави. Тоді ж Юрій дав Ізяславу [город] Корчеськ, а Святославу Ольговичу — [город] Мозир, і, уладившись там із ними обома, він пішов у свій Київ.

У тім же році пішов Андрій від отця свого із Вишгорода в Суздаль без отчої волі. І взяв він із Вишгорода ікону святої Богородиці,що її допровадили з [іконою] Пирогощею із Цесарограда в одному кораблі, і накував на неї більше тридцяти гривень золота, опріч срібла, і опріч каменя дорогого, і великого жемчугу. Прикрасивши, він поставив її в церкві своїй святої Богородиці у Володимирі-[Суздальському] ¹³.

Тої ж зими повелів Юрій Мстиславу, синові своєму, оженитися в Новгороді з дочкою [боярина] Петра Михалковича, і він оженився.

Тої ж зими Юрій узяв у Ізяслава Давидовича в Чернігові дочку його за сина свого Гліба в Київ.

У той же час Ростислав Мстиславич, смоленський князь, цілував хреста з браттям своїм, з рязанськими князями, про повну злагоду. Бо вони всі покладалися на Ростислава і мали його за отця собі. А Володимир, брат його, сидів у [городі] Володимирі, а синівці його обидва, Мстислав і Ярослав [Ізяславичі,— в Луцьку].

Тоді ж Володимир Мстиславич пустив матір | свою, Мстиславову [удову Любаву], в Угри до короля [Гейзи], зятя свого, і король дав багато майна тещі своїй.

У РІК 6664 [1156]. Прийшов [у Київ] блаженний єпископ новгородський Нифонт, ждучи митрополита Костянтина з Цесарограда, бо була йому вість, що митрополит уже вирушив [у дорогу]. І постигла його, [Нифонта], недуга, і болів він тринадцять днів, а тоді почив із миром місяця квітня у двадцять і перший день ¹, у суботу великодньої неділі. І покладений він був у Печерськім монастирі у Феодосієвій печері.

Він же, який мав велику любов до [церкви] святої Богородиці і до отця Феодосія, про дивне-таки видіння розказав. За три дні до недуги своєї він бачив сон, коли він прийшов із заутрені і опочивав. «І осе опинився я в церкві Печерській на Святошинім місці ². І коли я молився много зі сльозами пресвятій богородиці, щоби побачити отця Феодосія, і збиралося багато братії в церкві, то один, приступивши, сказав мені: «Ти хочеш побачити отця Феодосія?» І коли я одповів: «Якщо можна — покажи мені»,— то він, узявши мене, ввів у олтар і тут показав мені отця Феодосія. І я, прийшовши, поклонився йому, а він, уставши, почав благословляти мене, і, обнявши мене руками своїми, став цілувати мене, і сказав мені: «Добре, [що] ти прийшов, брате [і] сину Нифонте. Однині будеш ти з нами нерозлучно». А держав він сувій у руці, і я попросив його, і коли він дав мені його, я розгорнув, прочитав його, і на початку було в ньому написано: «Се я і діти мої, що їх мені дав бог». І після сього я проснувся».

Той бо Нифонт, єпископ, був поборником усеї Руської землі і ревнителем був про божественне. Його ото Клим силував служити з собою, а він йому так говорив: «Ти не дістав єси благословення од святої Софії, ні од святого великого собору, ні од патріарха. Тим-то не можу я з тобою служити, ні згадувати тебе у святій службі. А молюся я за патріарха». І він, [Клим], мучився з ним і наущав проти нього Ізяслава [Мстиславича] і своїх прибічників. [Та] не міг він йому нічого вдіяти, бо патріарх ³ прислав йому грамоти, вихваляючи його і причислюючи його до святих. А він ще більше укріплювався, слухаючись грамот патріарших. Він також мав приязнь із Святославом з Ольговичем, бо Святослав сів був без нього, [Клима], в Новгороді-[Сіверському] ⁴.

У той же рік утік Володимирович [Святослав], синовець Ізяслава [Давидовича], із [города] Березого в [город] Вщиж і зайняв у нього всі городи подесенські [і город] Всеволож. Не сказавши, що знімає [з себе] хресне цілування стриєві своєму [Ізяславу], він став на бік Ростислава [Мстиславича], на бік смоленського князя, а від стрия одступивши. І прийшов до нього Мстиславич [Ростислав] із Стародуба в залогу.

Тоді ж і Мстислав Ізяславич наїхав зненацька на стрия свого на Володимира [Мстиславича] до [города] Володимира, і схопив жону його і матір його [Любаву], і, посадивши їх на вози, повіз їх, до Луцька одіслав, а стрий його Володимир утік до Перемишля. А дружину його він розграбував і добро все одняв, що його принесла була з Угрів [удова] Мстиславова. А Володимир звідти, [з Перемишля], утік в Угри до короля [Гейзи], зятя свого.

Потім пішов Юрій, узявши з собою Ізяслава Давидовича і Святослава Ольговича, до [города] Заруба на стрічу з половцями і з ними учинив мир. А було їх многе-множество, тому Ізяслав, узявши їх, поїхав із ними до Березого на синівця свого на Святослава [Володимировича] ⁵. А Юрій пішов до Києва і Святослава Ольговича узяв із собою.

Тоді ж і митрополит Костянтин прибув із Цесарограда. І прийняв його князь Юрій з честю, і полоцький єпископ [Козьма], і Мануїл, смоленський єпископ, котрий тікав був од Клима. І тоді, звергнувши із Клима сан і [його] настановлення і вчинивши службу божу, благословили вони князя Юрія Володимировича. А потім [Костянтин] і дияконам, що їх ставив був митрополит Клим, настановлення вернув, бо вони писали до нього рукописання на Клима.

[У] тім же році Святослав [Ольгович] пішов до брата свого Ізяслава [Давидовича]. Стоячи там, коло [города] Мстиславля, вони оба вчинили мир із двома синівцями своїми, [Святославом Всеволодовичем та Святославом Володимировичем], і вернулися до себе.

У РІК 6665 [1157] ¹. Рушив Юрій із зятем своїм Ярославом [Володимировичем] із галицьким, і з синами своїми, і з Володимиром з Андрійовичем, і з берендичами до [города] Володимира на Мстислава на Ізяславича. Хоча Ізяслав Давидович і Святослав Ольгович хотіли піти з Юрієм, але Юрій не взяв їх, послухавши зятя свого Ярослава галицького і ймучи йому віри, що вони з ними [собі] хочуть добути Володимир. І через те він їх обох не взяв. Юрій же [города] Володимира не собі домагався, а цілував він був хреста брату своєму Андрієві [Володимировичу] за живоття його іще, що по смерті його волость удержати синові його. А потім він Володимиру Андрійовичу хреста цілував, що добуде йому [город] Володимир. І через те пішов він до [города] Володимира добувати [його] Володимиру.

І зустрілися Юрій із Ярославом галицьким у Свинухах, у селі, а звідти рушили оба до [города] Володимира і стали в [селі] Хвалимичах. Туди ж прийшов до них Володимир Мстиславич із Угрів. І звідти ж і вчинили вони наїзд до города, в суботній день, і після перестрілки приїхали в табір. А назавтра ж, у недільний день, вони пішли до города з обозом і, прийшовши, стали довкола города. Юрій став коло Гридшиних воріт, а Ярослав коло Київських воріт, біля лугу.

І став Володимир Андрійович проситися воювати, і послав його Юрій, і поїхав він до [города] Червена. Але червеняни заперлися в городі, і під’їхав Володимир під город, і став мовити: «Я не війною прийшов до вас, тому що ви єсте люди, які були милії отцю моєму, а я вам свій княжич. Одчиніться ж!» А один із городських стін, потягнувши стрілою, ударив його в горло, але ж бог заступив його од смерті. І | тоді, гніваючись, він повелів пустошити багато.

Юрій же стояв коло Володимира десять днів. І обложили вони його, [Мстислава Ізяславича], в городі, і багато крові проливалося з обох сторін, а інші, яким завдавали ран, умирали. І Юрій, бачачи непокору його перед собою, зжалився над погибеллю людською і став мовити дітям своїм і боярам своїм: «Не можемо ми стояти тут, тому що він, меншим будучи, не покориться мені. А я не радуюся з погибелі його, ні прогнанню його. Адже я сказав: «Приведу його до хресного цілування, як і братів його». Та він не схотів сього, а ще радується з пролиття крові».

І Юрій, порадившися з дітьми своїми і з мужами своїми, вернувся у Київ, а зять його [Ярослав] пішов у Галич, у свою волость. Так, не вчинивши миру, [Юрій] вернувся до себе. А Мстислав ішов услід за ним до [города] Дорогобужа, розоряючи і палячи села. І багато лиха він накоїв.

Юрій же, прийшовши до Дорогобужа, сказав Володимиру Андрійовичу: «Сину! Я із твоїм отцем, а з своїм братом Андрієм хреста цілував на тім, що коли хто із нас двох останеться, то той буде дітям обох нас за отця і волость удержить. А потім я тобі хреста цілував мати тебе собі за сина і Володимир тобі добути. Нині ж, сину, оскільки я тобі Володимира не добув, то ось тобі волость». І дав він йому Дорогобуж, і Пересопницю, і всі погоринські городи ², а синові своєму Борисові дав Туров.

У той же час привів був Юрій Івана Ростиславича, прозваного Берладником, із Суздаля, окованого, маючи намір оддати його Ярославу, зятеві своєму. Бо прислав був уже Ярослав по Берладника князя Святополка [Юрійовича] ³ і [воєводу] Коснятина Сірославича з великою дружиною. Та почав мовити Юрієві митрополит [Костянтин] і всі ігумени, кажучи: «Гріх тобі є. Цілувавши йому хреста, ти держиш [його] в такій біді і навіть іще хочеш видати на вбивство». І він, послухавши їх, одіслав його назад до Суздаля, окованого.

Узнавши ж, що Юрій одіслав [його] назад до Суздаля, Ізяслав [Давидович] послав напоперек йому мужів своїх і взяв його до себе в Чернігів. І так ото ізбавив бог Івана од великої тої біди.

У РІК 6666 [1158]. Почав Ізяслав Давидович замишляти війну проти Юрія і перетягнув до себе Ростислава Мстиславича і Мстислава Ізяславича. І Святослава Ольговича він підмовляв до себе, [щоб] встати на Юрія. Але Святослав сказав: «Я хреста цілував йому і не можу без причини на нього встати»,— і не згодився з ним.

І призначив Ізяслав з Ростиславом і з Мстиславом похід на Юрія. І послав Ростислав Романа, сина свого, з військом своїм, а Мстислав рушив із Володимира. І коли Ізяслав збирався піти до Києва, то в той день приїхали до Ізяслава кияни, кажучи: «Поїдь, княже, до Києва. Юрій он помер». Він тоді, проливши сльозу і руки звівши до бога, сказав: «Благословен ти єси, господи, що мене ти єси розсудив із ним смертю, а не кровопролиттям».

Юрій бо, пивши в осменика ¹ у Петрила, в той День на ніч розболівся, і було недуги його п’ять днів. І преставився в Києві Юрій Володимирович, князь київський, місяця травня в п’ятнадцятий [день], у середу на ніч, а назавтра, в четвер, положили [його] в монастирі святого Спаса на Берестовім ².

І багато зла вчинилося в той день: розграбували двір його Красний, і другий двір його за Дніпром розграбували, що його він сам називав «Раєм», і Васильків двір, сина його, розграбували в городі, і побивали суздальцїв по городах і по селах, а добро їхнє грабуючи.

Початок княжіння Ізяславового в Києві

Ізяслав же Давидович увійшов у Київ місяця травня в дев’ятнадцятий [день] ³, в неділю п’ятдесятниці⁴, а синівця свого Володимировича Святослава зоставив у Чернігові з усім військом своїм.

І приїхав Святослав Ольгович із Всеволодовичем Святославом до Чернігова, і став Володимирович ⁵ [Святослав] не пускати його в город, а битися з ним. Святослав же Ольгович, це побачивши, із синівцем своїм із Всеволодовичем [Святославом] пішли од города і, пішовши, стали обидва за Свинь-рікою.

І прийшов Ізяслав із Києва з полками своїми, і Мстислав Ізяславич із ним, і Святослав Володимирович. І стали вони одні навпроти одних через ріку, і почали слати межи собою [послів], і тоді, замирившись, хреста цілували між собою. І дали Святославу Ольговичу Чернігів, а Всеволодовичу [Святославу] Новгород-[Сіверський], а Ізяслав пішов у свій Київ і з княгинею, і з дітьми, і з дружиною, увесь. І так вони роз’їхалися.

У тім же році Ізяслав пішов на стрічу з половцями до Канева, і тут учинив з ними мир, і вернувся до Києва.

У тім же році, порадившись, ростовці, і суздальці, і володимирці всі взяли Андрія, сина Юрієвого найстаршого, і посадили його на отчім столі в Ростові, і Суздалі, і Володимирі, бо був він дуже любимий усіма за премногу його добродійність, що її він мав насамперед до бога і до всіх, сущих під ним. Тим-то він по смерті отця свого велику пам’ять [собі] вчинив: церкви прикрасив, і монастирі поставив, і церкву докончав, що її заклав був раніш отець його, храм кам’яний святого Спаса в Переяславлі новім ⁶.

Князь же Андрій сам у Володимирі-[Суздальському] заклав кам’яну церкву святої Богородиці місяця квітня у восьмий день, на святого апостола Родіона, у вівторок. І дав він їй багато маєтностей — і слободи, куплені і з данинами, і села ліпші, і десятини од стад своїх, і [з] торгу десяту [частку]. Зробив же він церкву [на] п’ять верхів і всі верхи золотом прикрасив, і зробив у ній єпископію, і город Володимир більший зал ожив.

У тім же році прийшов Леон на єпископію в Ростов.

Того ж року вигнали новгородці Мстислава Юрійовича, а Ростиславича Святослава посадили в Новгороді.

У тім же році преставилася Софія Ярославна, жона Ростислава Глібовича.

У тім же році пішов Ізяслав [Давидович] на Ярославича [Юрія] до [города] Турова, і з ним пішов Ярослав [Ізяславич] із Луцька, і Андрійович Ярополк, і галицька поміч, і Ростиславич Рюрик зі смольнянами, і Володимир Мстиславич,— бо йому добували Туров.

І полочани, прийшовши до Турова, попалили села навколо нього, а берендичі пустошили довкола Пінська і за [рікою] Прип’яттю. Та [обложені в Турові] билися кріпко, виходячи з города, і багато було поранених. І багато разів благав Юрій Ярославич, висилаючи з города [мужів] до Ізяслава [і] кажучи: «Брате! Дай мені мир із тобою». Але Ізяслав цього не схотів, а всіляко прагнув забрати од нього Туров і Пінськ.

І стояли вони довкола города десять неділь, і настав мор серед коней, і тому, не зробивши йому нічого, вони вернулись до себе, не вчинивши з ним, [Юрієм], миру. І многі пішки прийшли з тої війни.

У тім же році преставилася блаженна княгиня [Анастасія] ⁷, жона Гліба Всеславича, дочка Ярополка Ізяславича, сидівши по князеві своїм удовою сорок літ, а всіх літ її од рождення [було] вісімдесят і чотири роки. І покладена була вона в Печерськім монастирі з князем у гробі, в головах у святого Феодосія. Стався ж упокій її місяця січня в третій день, а в годину другу ночі, а в четвертий [день] вона покладена в гроб.

Ся ж блаженна княгиня із князем своїм велику мали любов до [церкви] святої Богородиці і до отця Феодосія, ревно наслідуючи отця. свого Ярополка. Сей бо Ярополк оддав [монастиреві] все добро своє, Небльську волость, і Деревську, і Луцьку, і [маєтності] навколо Києва. Гліб же за живоття свого дав із княгинею шістсот гривень срібла і п’ятдесят гривень золота, а по княжій смерті княгиня дала сто гривень срібла і п’ятдесят гривень золота. А по своїй смерті дала княгиня п’ять сіл із челяддю і все оддала — навіть до повоя ⁸.

Попередня     Головна     Наступна