Попередня     Головна     Наступна

Початок княжіння в Києві князя великого Юрія,
сина Володимира Мономаха, внука Всеволодового, правнука Ярославового, праправнука великого Володимира,
що охрестив усю землю Руськую

Юрій тим часом поїхав у Київ, і безліч народу вийшло назустріч йому з радістю великою. І сів він на столі отця свойого, воздаючи хвалу і славу богові.

І послав він [посла] по Володимира по Давидовича до Чернігова, і приїхав Володимир до Юрія, і поклонився йому. А Святослав Ольгович став йому, [Володимиру], мовити: «Ти держиш отчину мою». І тоді взяв він Курськ із Посейм'ям, і сновську І тисячу в Ізяслава [Давидовича], і [город] Слуцьк, і [город] Клечеськ, і всі Дреговичі. І так, уладившись, вони роз'їхалися.

Юрій же найстаршого сина свого Ростислава посадив у Переяславлі, Андрія — у Вишгороді, а Бориса — в Білгороді, а Гліба — в Каневі, а Василька — в Суздалі.

Ізяслав же [Мстиславич], прийшовши у Володимир, став слати [послів] в Угри до зятя свого, короля [Гейзи], і в Ляхи до свата свого Болеслава [Кучерявого], і до Мешка [Старого, зятя свого], і до Індриха, [брата його], і до чеського князя, свата свого Володислава, просячи в них помочі, аби сіли вони на коней самі з військами своїми рушити до Києва ¹². Якщо ж самим не можна буде піти, хай війська свої пошлють,— або з меншими братами своїми, або ж із воєводами своїми.

Та король йому відмовив, кажучи йому: «У мене війна з цесарем ¹³. Якщо буду я вільний, то я сам піду, а ні — то полки свої пошлю». Лядські ж князі сказали йому: «Ми є коло тебе поблизу. Тож одного [з нас] ми в себе зоставимо стерегти землі своєї, а два до тебе поїдуть». А чеський князь сказав йому: «А я готов [піти] сам із полками своїми».

Ізяслав тоді знову послав послів своїх в Угри до короля, і в Ляхи, і в Чехи з дарами великими і з почестю і сказав їм: «Бог вам поможи, що взялись ви єсте мені помагати. Отож я вас прошу: «Браття! З Різдва Христового сядьте на коней!»

І з Різдва Христового сіли вони на коней. Але король був не вільний, і послав він йому угрів десять тисяч, і так сказав йому король: «Осе тобі посилаю я полки свої, а сам маю намір підступити під гори галицького князя ¹⁴ і не дати йому рушити. А ти розправляйся, з ким у тебе обида є. Якщо ж сі війська струдяться, то я пошлю інші, сильніші, а то й сам всяду на коня». Болеслав же сам поїхав із братом своїм Індрихом полками своїми, а Мешка | зоставили вони оба стерегти землі своєї од пруссів.

Вячеслав же [Володимирович], це почувши, послав [посла] до Юрія [і] сказав йому: «Ось угри вже йдуть, і лядські князі сіли вже на коней, а Ізяслав теж уже збирається». І сказав він брату своєму Юрієві: «Ти або дай Ізяславу, чого ото він хоче, або ж піди куди-небудь до мене полками своїми. Заступи ж волость мою. Ізяслав мені таке мовить: «Будь ти мені замість отця. Піди і сядь у Києві, бо з Юрієм не можу я жити. Якщо ж не хочеш ти зо мною в приязні бути, ні до Києва не підеш сидіти — я попалю твою волость». Нині ж, брате, поїдь куди-небудь, хай побачимо ми оба разом, що нам бог дасть — чи добро, чи зло. Якщо ж, брате, ти не поїдеш, на мене не нарікай, коли мою волость попалять».

Юрій тоді, це почувши [і] зібравши силу свою, рушив із Києва.

І половців же диких він привів був на поміч собі, і вони також пішли з ним.

У той же час прийшли до Ізяслава в [город] Володимир на поміч угри і Болеслав, лядський князь, із братом своїм Індрихом, із великою силою. Ізяслав тоді позвав їх до себе на обід, і, отож, обідавши, вони веселилися, [а] він, великою честю вшанувавши їх, дарами многими обдарував їх. І потім поїхали вони кожен у свій табір.

А на другий день виступив Ізяслав із Володимира і звідти рушив до Луцька, а прийшовши до Луцька, він пробув тут три дні. І тут Болеслав оперезав мечем багатьох боярських синів ¹⁵.

А в той час прийшли в [город] Пересопницю два Юрійовичі, Ростислав і Андрій, і підмога Володимирова з Галича. Сам же Володимир [Володаревич] приступив був ближче до [города] Шумська, і убоялися ляхи й угри. І Юрій прибув до брата Вячеслава в Пересопницю.

І прийшла Ізяславу вість, що Юрій прибув до брата свого Вячеслава в Пересопницю. А Ізяслав розповів [про це] уграм, і Болеславу, і брату його Індрихові, і тоді рушили вони полками | своїми од Луцька, і, пішовши, стали коло [города] Чемерина на [ріці] Оличі.

У той же час прийшла вість Болеславу і брату його Індрихові од брата Мешка, що йдуть прусси на землю їхню. Болеслав же й Індрих розповіли [про це] Ізяславу, а Ізяславу було [це] вельми не до вподоби. Нарадився він з Болеславом, і з Індрихом, і з уграми, щоб ото послати їм мужів своїх до Вячеслава і до Юрія, а угри — од короля своїх мужів, кажучи: «Ви нам єсте замість отця. Та ось нині ви обидва завели єсте війну зі своїм братом і сином Ізяславом. А ми єсмо в бозі усі християни, одне браття між собою, і нам належить усім бути разом. І ми межи вами того хочемо, аби бог дав вам, щоб уладились ви зі своїм братом і сином Ізяславом. Хай би ви сиділи оба в Києві, самі собі відаючи, кому з вас [куди] йти. А Ізяславу — ось його Володимир, готов, а се його Луцьк. І скільки його городів — хай він сидить у сьому. А туди, до Новгорода Великого, хай поверне Юрій данини їх усі».

Вячеслав же і Юрій так сказали: «Бог поможи зятю нашому королеві, і братові нашому Болеславу, і синові нашому Індрихові, що ви межи нами добра хочете. Але якщо ж ви нам велите миритися, то не стійте на нашій землі і добра нашого, ні сіл наших не губіте. Але нехай Ізяслав піде у свій Володимир, а ви в свою землю підіте. А ми обидва зі своїм братом і сином Ізяславом самі порозуміємось».

І, почувши це, Ізяслав, і Болеслав, і Індрих, і угри роз'їхалися. Ізяслав, отож, пішов до Володимира, а угри — в Угри, а ляхи — в Ляхи.

І тоді почали вони ладитися, Вячеслав же, і Юрій, і Ізяслав, шлючи [послів] між собою. Як ото ми сказали були, Ізяслав же хотів для Новгорода усіх данин новгородських,— як воно й раніше було. І тут вони не поладили, бо не послухав його Юрій, прийнявши [раду] дорадника, Юрія Ярославича, і не оддав данин, | а Ізяслав од них не відступився. Учинив же Юрій так [тому], що вже ляхи вернулися ¹⁶ [додому] і угри. Він навіть сказав: «Вижену Ізяслава, а волость його всю перейму». І князь Юрій з братом своїм Вячеславом і з усіма дітьми своїми пішли до Луцька.

Ростислав Юрійович із братом своїм Андрієм пішли наперед з половцями. Та коли вони стали поблизу [города] Муравиці, уночі був лютий пополох, так що половці всі кинулися втікати назад із своїм воєводою Жирославом [Нажировичем]. Андрій був [тоді] попереду, а брат його Ростислав за ним стояв і кликав [його] до себе. Та Андрій не послухав його, а видержав пополох той. Андрієва ж дружина, приїжджаючи до нього, нарікала: «Що ти робиш, княже? Поїдь-но, княже, звідси! Хіба ж ми добудем сорома?» Але Андрій не послухав їх, а поклав надію на бога [і] переждав до світу. Коли ж побачив Андрій, що до світу втекли усі половці, він воздав хвалу богові, який укріпив його, і поїхав до брата свойого. А коли з'їхалися половецькі князі з ними обома, то вони, порадившись, одступили назад і стали коло [города] Дубна, ждучи від отця свого помочі. І була їм вість, що князь Юрій іде з братом своїм Вячеславом, [і] рушили вони до Луцька, і пішли у дві путі до Луцька, бо Володимир, брат Ізяславів, перебував у Луцьку.

Коли ж вони наближалися до города і бачили стяги отця свого, то, узрівши піших воїв, які вийшли з города, перестрілювалися з ними й Ростислав, і Борис, і Мстислав ¹⁷, не знаючи заміру брата свого Андрія, що він хоче вдарити на піших, оскільки і стяг його бачили не розгорнутим.

Він бо не був славен на ратне діло, а шукав похвали від одного бога. Тим-то за пособництвом божим, і сили хресної, і молитви діда свого ¹⁸, [Володимира Мономаха], він в'їхав раніш од усіх у [ряди] противників, а дружина його за ним їхала. І зламав Андрій списа і свого в супротивникові | своєму, коли ото бігли піші вої до города по греблі. Він сам кинувся вслід за ними, а дружина його [цього] не знала. Тільки двоє з менших отроків його, побачивши свого князя, що він у велику біду попав,— бо його обступили противники,— помчали вслід за ним. При цьому коня під ним ударили двома списами, а третім — у передню луку сідла, а з городських стін, як дощ, каміння метали на нього. А один із німців, побачивши його, хотів пронизати рогатиною, та бог оберіг його.

Бо часто бог увергає в напасть тих, що люблять його, але милістю своєю вибавляє. Князь же Андрій подумав [і] собі в душі сказав: «Осе буде мені смерть Ізяслава Ярославича» ¹⁹. І помолився він богу, і видобув меча свого, і призвав на поміч собі святого мученика Феодора. І за віру його ізбавив [його] бог і святий Феодор цілим [од біди],— бо тоді був день пам'яті святого Феодора [Стратилата]. А один із тих двох отроків убитий був там.

Отець же його Юрій, стрий Вячеслав і брати його всі радувалися, бачивши Андрія живим. А мужі отчі похвалу йому воздали велику, бо він мужньо діяв, ліпше од усіх, що там були. Кінь же його, винісши, вельми поранений, господаря свого, помер, і князь Андрій, жалкуючи за бойовим конем, звелів погребти його над [рікою] Стиром.

І стояли вони довкола города, і не давали [лучанам] навіть води [з ріки] зачерпнути три неділі. А всього стояли вони поблизу Луцька шість неділь. Коли ж Володимир, брат Ізяславів, уже знемагав із людьми своїми в городі, то Ізяслав зібрався полками своїми з [города] Володимира, маючи намір піти на Вячеслава і на Юрія до Луцька битися військом. Але в той час рушив Володимир [Володаревич] із Галича полками своїми, і, прийшовши, став на [ріці] Полоній межи [городом] Володимиром і Луцьком, і таким чином роз'єднав їх. Добрий бо князь Володимир, братолюбством світячись, миролюбством славлячись [і] не хотячи нікому зла, задля того й став межи ними, що мав намір уладити їх між собою. Через це не можна було Ізяславу піти на Вячеслава і на Юрія, щоб дати їм бій.

Ізяслав тоді послав [посла] до Володимира галицького, свата Юрієвого ²⁰, говорячи йому: «Помири мене зі стриєм моїм і сватом своїм Юрієм. Я в усьому винуват перед богом і перед ним». І благав Володимир за Ізяслава, але Ростислав, син Юріїв, із Юрієм Ярославичем не давали миритися, тому Ізяслав ще більше благав миру. І вложив бог [добрий намір] у серце Андрієві, бо він є милостив до свого роду, а ще більше до християн, і став він благати отця, говорячи: «Ти не слухай Ярославича Юрія. Примири синівця з собою, не губи отчини своєї. Мир стоїть [...] ²¹, говорячи йому: «Отче-господине! Спом'яни слово Писання: «Як се добре і як гарно, коли жити братам вкупі» ²². А князь галицький Володимир ще наполегливіше слав [послів] до Вячеслава, і до Юрія, і до Ізяслава, ладнаючи їх [і] говорячи Вячеславу і Юрієві: «Бог поставив нас властителями на кару лиходіям і на добродіяння благочестивим. А як ми можемо молитися тому, що сотворив нас: «Отче наш! Прости нам провини наші [так], як і ми прощаємо винуватцям нашим» ²³, [коли] синовець ваш Ізяслав ²⁴, [котрий], як вами обома рожденний, перед вами не виправдовується, а кланяється і милості вашої домагається? Я теж непростий є ходак межи вами. Ангела бог не зішле, а пророка в наші дні нема, ні апостола».

Це вислухавши, князь Вячеслав схилився до миру. Тому що говориться: «Блаженні миротворці, бо вони синами божими наречуться, блажен [...] ²⁵ | ньої земля Руськая умножилася б і змогутніла у братолюбстві князів». Отож князь Вячеслав послухав брата свого і свата Володимира [і], узявши до серця слова його, схилився до переговорів і до миру. Був бо князь Вячеслав незлобивий серцем, воздаючи хвалу преславному богові [і] пам'ятаючи Писання: «Якщо ви маєте віру хоч із гірчичне зерно [і] скажете горі сій: «Перейди»,— вона перейде» ^2б. І ще, спом'янувши слово, яке говорить: «Бога я люблю, брата ненавидячи. [Се] — лжа єсть. Якщо ти бога любиш, то люби і брата свойого» ²⁷,— став тоді Вячеслав мовити братові своєму Юрієві: «Брате, мирися! Чи ти хочеш, не уладившись, піти звідси? То ти — звідсіля, а Ізяслав мою волость попалить?» Юрій же це вислухав, і вони так уладилися: Ізяслав одступив Юрієві Київ, а Юрій вернув Ізяславу усі данини новгородські, чого Ізяслав і домагався.

І так, уладившись, вони роз'їхалися. І цілували вони хреста, і коли приспіла весна, вони мир учинили і вернулися в Пересопницю.

Ізяслав же рад був хресному цілуванню. І приїхав він до стриїв у Пересопницю, і тут, бувши всі разом, вони уладилися, і на цім хреста цілували: коли після переяславської битви було щось пограбовано — чи стада, чи челядь, чи що [інше] кому-небудь,— [то], своє пізнавши, забирати те, що знайдеться.

Ізяслав тоді послав мужів своїх і тивунів своїх по своє добро і свої стада, що ото утратив був. А мужі — ті самі поїхали заради свого, а другі тивунів своїх послали.

І так, приїхавши до Юрія, стали вони розпізнавати своє, Але Юрій того всього, [що присягнув], не додержав, і мужі Ізяславові приїхали до Ізяслава, нічого не виправивши свого. Ізяслав тоді послав мужів своїх до Вячеслава і до Юрія з жалобою, кажучи так: «Осе, брате, ми на тім хреста цілували єсмо: кожному, пізнаючи своє,— забирати. Тож нині, брате, | якщо хочеш ти хреста додержати,— то дай нам бог пожити. Коли ж не хочеш додержати,— то се ми побачимо».

У РІК 6658 [1150]. Оддав Юрій дочку свою за Святославича за Олега, а другу, [Ольгу],— за Володимировича за Ярослава в Галич. Тоді князь Юрій закликав Вячеслава на стіл [до] Києва, але бояри одговорили Юрія, кажучи: «Брату твоєму не вдержати Києва. Так що не буде його ні тобі, ні йому». І Юрій, послухавши бояр і вивівши з Вишгорода сина свого Андрія, дав Вишгород Вячеславу.

У той же час послав Ізяслав [послів] до Вячеслава і до Юрія, кажучи так: «Ви оба єсте брати мої. Ви хреста цілували єсте на тім, що те оддати вам, що є мойого. Так от, брати, я раніш слав до вас і нині, щоби те, на чім ви хреста цілували єсте, ви додержали. А як того всього ви не повернете, то я в обиді ¹ не можу бути».

Вячеслав же в той час сидів у Вишгороді, а Юрій — у Києві, а син Юріїв Гліб — у Пересопниці і в Дорогобужі. Ізяслав же, оскільки

він сказав був раніш: «Я в обиді не можу бути»,— і так, виправдавшись у хреснім цілуванні [...] ² і, приїхавши, зсів [із коня] в Луцьку.

А на другий день він поїхав од Луцька до Пересопниці і тут застиг зненацька Гліба. Бо в той час Гліб стояв табором вище від города Пересопниці, на [ріці] Стублі, і звідти ледве втік сам Гліб у город. А обоз його забрали, і дружину його захопили, і коней його, і зайняли іншу дружину його. [Війська Ізяслава] заїхали од города, і не було з ким [Глібові] стояти супроти нього, [Ізяслава].

І Гліб, виславши [послів], сказав Ізяславу: «Як мені Юрій отець, так мені й ти отець, і я тобі кланяюсь. Ти з моїм отцем сам відаєшся, а мене пусти до отця. І цілуй мені святу Богородицю, що ти мене не візьмеш, а пустиш мене до | отця мойого. А я до тебе сам поїду і поклонюся тобі». Ізяслав, отож, цілував йому [образ] святої Богородиці і сказав йому: «Ви мені своє браття. До вас нема речі ніякої. А зобиджає мене твій отець, і з нами не вміє він жити».

Гліб, отож, виїхав і поклонився Ізяславу. Ізяслав же позвав його до себе на обід і, тут пообідавши, узяв його звідти з собою до Дорогобужа, а там приставив до нього сина свого Мстислава [провести його] до [города] Корчеська. І тоді, провівши його за Корчеськ, сказав йому Мстислав: «Поїдь же, брате, до отця свойого. А то волость отця мойого і моя — по Горину».

І, таким чином, Гліб пішов до отця свого туди, на [город] Ушеськ, а Ізяслав рушив на [городи] Гольсько та Кунилю в Чорні клобуки. І тут приїхали до нього з радістю великою всі чорні клобуки з усіма своїми військами.

Юрій же цього не знав, а думав, що оскільки [Ізяслав] ту, [Погоринську], волость зайняв, то там він і пробуває. А того він не відав, що Ізяслав уже ввійшов у Чорні клобуки. Юрій, отож, не змігши бути в Києві, перебіг за Дніпро із синами своїми і втік у Городок в Остерський.

Ізяслав тим часом прийшов із полками своїми до Києва. Але Вячеслав раніш увійшов був у Київ,— як тільки брат його [Юрій] пішов на ту сторону [Дніпра],— і, в'їхавши, зсів [із коня] на Ярославовім дворі. Та коли кияни почули, що Ізяслав іде, то вийшли тоді вони назустріч Ізяславу, многе-множество, і сказали Ізяславу: «Юрій вийшов із Києва, а Вячеслав сидить он у Києві. А ми його не хочем». Ізяслав же, це почувши, послав до Вячеслава [послів] і сказав йому: «Я закликав тебе до Києва сидіти, та ти не захотів єси. А нині чи не сього ти дождався єси, що брат твій виїхав і ти сідаєш у Києві? Нині ж поїдь у Вишгород свій!» Кияни ж сказали Ізяславу: «Ти — наш князь! Поїдь же до святої Софії і сядь на столі отця свойого і діда свойого». Вячеслав тоді послав мужів | своїх до Ізяслава, кажучи йому: «Якщо ти маєш мене вбити, сину,— на сім місці і вбий. А я не їду». Та Ізяслав, поклонившись святій Софії, в'їхав на двір на Ярославів усім своїм військом, і киян із ним прийшло безліч.

У той же час Вячеслав сидів на сінцях. І многі стали мовити князю Ізяславу: «Княже! Візьми його і дружину його схопи!» А другі казали: «Давайте підрубаєм під ним сіни!» Але Ізяслав сказав: «Не дай мені сього бог. Я не єсмь вбивця братам своїм. А він мені як отець, стрий мій, і я сам піду до нього». Узявши з собою трохи дружини, він зійшов на сіни до Вячеслава, до стрия свого, і поклонився йому. Вячеслав тоді встав назустріч Ізяславу, і поцілувались вони, і сіли оба разом. І сказав Ізяслав Вячеславу: «Отче! Я кланяюсь тобі. [Але] не можна мені з тобою тут рядитися. Ти бачиш, яка сила народу? Людей стоїть зборище. І вони багато лиха тобі замишляють. Так поїдь же у свій Вишгород. А звідтіля я буду з тобою рядитися». Вячеслав же сказав: «Ти мене, сину, сам закликав єси до Києва, але я цілував був хреста брату своєму Юрієві. Коли ж нині так вийшло, сину, то ось тобі Київ, а я поїду у свій Вишгород». І тоді Вячеслав пішов із сіней і поїхав у свій Вишгород, а Ізяслав сів у Києві.

І послав [Ізяслав] сина свого Мстислава в Канів, велячи йому звідти Переяславль добути, а Мстислав послав [гінців] на ту сторону [Дніпра] до турпіїв і до дружини, наказуючи їм їхати до себе.

Коли ж почув це Ростислав [Юрійович], він послав [посла] до отця в Городок [Остерський], просячи в нього помочі. І Юрій послав йому на підмогу Андрія, брата його. Ростислав тоді зоставив брата в Переяславлі, а сам помчав до [города] Сакова, і догнав турпіїв коло Дніпра, і, захопивши їх, привів їх до Переяславля.

У той же час Юрій став слати [послів] із Городка до Володимира Давидовича, і до брата його | Ізяслава, і до Святослава Ольговича, і до синівця його Святослава Всеволодовича, кажучи їм: «Осе вигнав мене Ізяслав із Києва, а сам сів у Києві. Поїдьте-но, поможіте мені».

А Ізяслав [Мстиславич] став також слати [послів] до Вячеслава [у] Вишгород, а Вячеслав — до Ізяслава, і почали вони оба ладитися.

У той же час рушив Володимир [Володаревич] із Галича до Києва сватові своєму Юрієві на поміч проти Ізяслава. І прийшла Ізяславу вість, що Володимир уже перейшов Болохів [і] йде мимо [города] Мунарева до [города] Володарева. Ізяслав тоді послав [посла] до Мстислава, сина свого, кажучи йому: «Іде на мене до Києва Володимир галицький, а звідси — Юрій з Ольговичами. Поїдь-но вборзі, взявши берендичів».

Сам же Ізяслав із боярами своїми поїхав до Вячеслава [у] Вишгород, і сказав Ізяслав Вячеславу: «Ти мені єси отець. І ось тобі Київ, а ось волость. Котре тобі вгодно — те візьми, а інше мені дай». Вячеслав же сказав із гнівом Ізяславу: «Чому ти мені в той день не дав єси, а я з великим соромом їхав із Києва? А коли рать іде з Галича, а друга од Чернігова, то ти мені Київ даєш?» Ізяслав тоді сказав Вячеславу: «Я до тебе слав, Київ тобі даючи, і те я тобі заявляв: з тобою можу я жити, а з братом твоїм Юрієм не поладнати мені. А тебе я люблю, як отця, і нині тобі мовлю: «Ти мені єси отець, а Київ твій, поїдь у нього». Коли ж Вячеслав це почув, то любо стало йому, і тоді цілували вони оба хреста у [церкві] святих мучеників [Бориса і Гліба] на гробі про те, що Ізяславу мати отцем Вячеслава, а Вячеславу мати сином Ізяслава. На тім же і мужі їх цілували хреста: щоб межи ними обома добра бажати, і честь їхню берегти, і не сварити їх обох. Ізяслав же, поклонившись обом святим мученикам і отцю своєму Вячеславові, сказав йому: «Ти, отче, не трудися. Нехай-но я поїду до Звенигорода проти Володимира, а ти зо мною пусти | військо своє. Сам же ти, отче, їдь у Київ, коли тобі вгодно». І Вячеслав сказав: «Що, сину, у мене дружини моєї — всіх із тобою пускаю».

Ізяслав тоді приїхав у Київ. І тут, затрубивши в труби, скликав він киян і рушив із Києва полками своїми проти Володимира, кажучи так: «Сюди мені є ближче, до того піду раніш». І, взявши брата Володимира і сина свого Мстислава, він пішов до Звенигорода, і, сюди прийшовши, став полками своїми. І прийшла йому вість, що Володимир уже йде через Перепетове [поле]. Ізяслав же, це почувши, рушив од Звенигорода до [города] Тумаща, і туди прибули до нього чорні клобуки. Жінок своїх і дітей своїх у городах заперши на Пороссі, самі вони приїхали до Ізяслава всіма своїми силами.

А на другий день, по [вранішніх] зорях, приготувався Ізяслав, І рушив на бій проти Володимира полками своїми і, перейшовши [ріку] Стугну, він і [ріку] Ольшаницю перейшов. Володимир же в той час стояв у верхів'ї Ольшаниці полками своїми. І, приїхавши сюди од Ізяслава до [схід] сонця, вдарили [чорні клобуки] на конюхів його, і з них декількох мужів захопили. А в чорних клобуків мужа схопили і привели його до Володимира.

Коли ж Володимир почув, що Ізяслав перейшов уже Ольшаницю, то, приготувавшись до бою, рушив Володимир проти Ізяслава. Стрільці перестрілювалися через ріку, а Володимир почав приступати з [усією] силою. Погані ж, побачивши силу велику Володимирову, убоялися, а Ізяслав був із невеликим військом, а Вячеславів полк до нього не вспів був прийти. І стали чорні клобуки мовити Ізяславу: «Княже! Сила його велика, а в тебе мало дружини. Щоби не перейшов він на нас через ріку! Не погуби нас і сам не погибни! Адже ти наш князь. Коли ти будеш мати силу,— і ми з тобою. А нині — не твій час. Поїдь звідси!» Ізяслав же сказав: «Лучче, браття, помремо тут, аніж сором сесь візьмемо на себе!» Та кияни стали наполягати на нього, кажучи: «Поїдь, княже, звідси!» І, це сказавши, кияни побігли од нього назад, і чорні клобуки побігли звідти до своїх веж. Ізяслав же, це побачивши, сказав дружині своїй: «Уже мені доїхати тільки з чужоземцями, з уграми і з ляхами. А моя дружина вже перелякана». А тоді й сам він побіг звідти.

Володимир же, бачивши це, що кияни біжать, а сюди чорні клобуки за нього заходять, сказав: «Обман се. Ізяслав десь тут перебуває з полками своїми в торах». І через те все військо Ізяслава вціліло, а вони не одважились услід за ними погнатися. Ізяслав же прибіг до Києва, а Володимирова дружина догнала тил його,— тих захопили, а других перебили.

Вячеслав же до нього в'їхав був у Київ і зсів [із коня] на Ярославовім дворі. Тож Ізяслав приїхав до отця свого Вячеслава, і, тут радившись, почали вони обидва обідати. А в той час прийшов Юрій із синами своїми, і Володимир та Ізяслав Давидовичі, і Ольгович Святослав, і синовець його Святослав Всеволодович до берега [Дніпра] навпроти Києва. І многі кияни поїхали в насадах до Юрія, а другі почали в насадах дружину його перевозити на сю сторону, на Подолля. Вячеслав тоді з Ізяславом сказали, бачивши це: «Не наш час нині». І сказав Ізяслав отцю своєму Вячеславу: «Поїдь ти, отче, у свій Вишгород, а я поїду у свій Володимир. А там згодом, як нам бог дасть».

І, це сказавши, поїхали вони обидва. Вячеслав поїхав [до] Вишгорода, а Ізяслав у свій Володимир. І повелів Ізяслав дружині своїй зібратися коло [урочища] Дорогожича, а сам, діждавши ночі, поїхав із Києва.

А на другий день прийшов Володимир галицький до Олегової могили, а тоді і Юрій приїхав до нього і з Володимиром Давидовичем, і з Ізяславом, братом його, | і з Святославом Ольговичем, і з Всеволодовичем Святославом. І тут поздоровались вони, не зсідаючи з коней, коло [ріки] Ситомля на оболоні ⁴, і, порадившись, послали вслід за Ізяславом [Мстиславичем] Святослава Всеволодовича [і] Бориса Юрійовича. І вони гналися за ними до Чортового лісу, та, не догнавши їх, вернулися.

І поїхав Володимир до Вишгорода обом святим мученикам, [Борису і Глібу], поклонитися. А тоді, поклонившись у [церкві] святих мучеників, приїхав він до святої Софії, а звідти поїхав до святої Богородиці Десятинної і звідтіля поїхав до святої Богородиці в Печерський монастир.

Ізяслав [Мстиславич], ідучи, зайняв тоді Погорину і посадив сина свого Мстислава в [городі] Дорогобужі, а з братом Володимиром ⁵ пішов [до города] Володимира.

Кияни ж, убоявшись Володимира галицького, увели князя Юрія в Київ. І Юрій сів у Києві, [і] зустрівся з Володимиром у Печерському монастирі, і встановили вони межи собою приязнь велику.

А тоді Володимир пішов од Юрія в Галич, узявши в нього сина Мстислава. І коли він ішов до Дорогобужа, вибіг Мстислав Ізяславич із Дорогобужа і пішов до Луцька до стрия свого Святополка [Мстиславича]. Володимир же одняв городи всі, йдучи, і прийшов до Луцька. Але Святополк і Мстислав заперлися в городі, і коли Володимир прийшов, він не зміг нічого зробити і пішов у Галич. А Мстислава Юрійовича посадили вони в Пересопниці.

Того ж літа прибули половці на поміч Юрію проти Ізяслава. І прийшли вони до Переяславля, а Юрій, який іще не розпустив воїв, ні Ольговичів, послав Всеволодовича Святослава [у] Переяславль до сина свого Ростислава, щоби він їх усмирив і вернув назад. Оскільки ж вони пакостили людям, які збіглися в город [і] не одважувалися навіть скот випустити з города, [то] Юрій послав сина свого Андрія. І він приїхав до Переяславля і вчинив мир із половцями. Всеволодович же Святослав поїхав до Юрія в Київ, а Андрій зоставсь у брата в Переяславлі задля празника Воздвиження чесного хреста. І празнували вони чесний празник хреста господнього у церкві святого Михайла, а на другий день поїхав Андрій до отця в Київ.

Тої ж осені дав Юрій Андрієві, синові своєму, [городи] Туров, Пінськ і Пересопницю. Андрій, поклонившись отцю своєму і пішовши, сів у Пересопниці.

Тої ж зими почав Ізяслав [Мстиславич] присилати [послів] до Андрія в Пересопницю, кажучи: «Брате! Помири мене з отцем твоїм». А посилав він до нього, розглядаючи порядки його і як город стоїть, бо тута, в Пересопниці, він раніш заскочив був брата його Гліба, і цього ж він на сьому ловив. Але не збувся замір його, тому що город був укріплений і дружину [Андрій] зібрав. Ізяслав же говорив: «Мені отчини в Уграх нема, ні в Ляхах, тільки в Руській землі. Попроси-но мені в отця волость Погорину». Та коли Андрій просив отця за Ізяслава, а він не хотів йому волості дати, Ізяслав тоді сказав: «Стрий мені волості не дає, не хоче мене в Руській землі. А Володимир галицький за його велінням волость мою взяв і знову до Володимира мойого хоче прийти на мене».

Ізяслав, отож, це обдумавши, послав брата свого Володимира в Угри до короля [Гейзи], зятя свого, і сказав йому: «Ти мені сам говорив єси, що ото Володимир не посміє голови підняти, і я Юрія з Києва вигнав, і Юрій передо мною втікає. А Володимир, прийшовши [і] порадившись з Ольговичами, погнав мене з Києва. Нині ж, брате, як ти сам ото мені говорив єси, сідай-но на коні».

Король же, це почувши, послав [гінців] по всій своїй землі по свою дружину і по всі свої війська. І тоді, зібравши всю силу | свою, король і сів на коней, а до Ізяслава послав мужів своїх, кажучи йому: «Я до тебе звідси з братом твоїм Володимиром уже вирушив. А ти піди звідтіля, зібравшись увесь. Буде ж знати Володимир, кого займати!»

А у Володимира були приятелі в Уграх. І послали вони [вість] до Володимира, і сказали йому, що король уже йде на нього. Володимир же в той час стояв коло [города] Белза. І почувши тут, що король уже ввійшов у Гору ⁶, він покинув тут вози свої, а сам погнав із дружиною своєю до Перемишля.

Король же, пройшовши Гору, взяв город Санок. А посадника його, [Володимирового], схопили, і багато сіл коло Перемишля [Гейза] взяв. Володимир же, це побачивши, убоявся і послав ⁷ [мужів своїх] до архієпископа Кукниша, і до інших двох біскупів, і до мужів королевих. І, таким чином, давши багато золота і підкупивши їх, доблагався, щоби вони завернули короля. І тоді вони умовили короля піти додому, і король послухав їх і став мовити: «Нині — се вже не час. Ріки замерзають. Підем-но додому. А коли вже ріки стануть, хай тоді як нам з ними бог дасть»,— бо було вже о Дмитровім дні. І король, це сказавши, пішов, багато лиха наробивши Володимиру [Володаревичу] і землі його. І Володимира [Мстиславича], шурина свого, він узяв із собою в Угри.

У той же час Ізяслав, порадившись із зятем своїм, королем [Гейзою], і з сестрою своєю, королевою [Єфросинією], взяли у бана [Белуша] дочку за Володимира і послали її вперед до Ізяслава в [город] Володимир. А Володимир, якому було трудно без дружини своєї і [без] коней своїх, зостався відпочивати в короля. Король же велику честь склав йому, і сестра його, [Володимира], і мужі його, [короля]. А тоді, одаривши його всякими дарами, відпустили вони його до брата його Ізяслава. І король сказав Володимирові, одпускаючи його: «Отцю моєму і своєму брату Ізяславу поклонися і се йому дай знати: «Цесар грецький ⁸ на мене встає раттю, і мені сеї зими і весни не можна на коня до тебе сісти. Та все одно, отче, твій щит і мій не є нарізно. Хоча мені самому не можна, але помочі, скільки ти хочеш,— чи десять тисяч, чи більше,— то се я тобі пошлю. А як мені бог дасть літом [вивільнитись], то я у твоїй волі. І тоді ми відомстимо оба за свої обиди. Хай як нам бог дасть».

І Володимир прийшов до брата свого Ізяслава. А Ізяслав, бачивши брата свого здоровим і чуючи королеву річ од брата свого і приязнь королеву, вельми був радий. І сказав Ізяслав братові своєму Володимиру: «Брате! Бог тобі поможи, що ти потрудився єси задля моєї честі і своєї. Тільки ж тут моїй невістці, а твоїй жоні, се затягнулося».

У той же час Ізяслав послав був угрів на покорм [у город] Устилог. І так, пославши [отроків], Ізяслав привів банівну за брата свого Володимира, і була радість велика і веселість.

У той же час Святослав Ольгович переніс останки брата свого Ігоря із [церкви монастиря] святого Симеона, з Копиревого кінця, в Чернігів. І положили [його] в [церкві] святого Спаса, в теремі ⁹.

Володимирові ж, брату своєму, Ізяслав сказав: «Брате! Ти був єси в Уграх у зятя свойого, у короля, ти знаєш | усі наміри і думи їх. Тому тобі, брате, і нині [доведеться] потрудитися знову задля моєї честі і своєї».

І тоді одрядив Ізяслав брата свого Володимира в Угри до короля, зятя свого, задля помочі. Володимир же сказав братові своєму Ізяславу: «Мені, брате, се не трудно є. Задля твоєї честі і брата свойого Ростислава я радо їду». І, отож, одрядив Ізяслав брата свого Володимира до короля, зятя свого, кажучи так: «Коли цесар устав раттю,— хай як тобі з ним бог дасть. Якщо тобі самому не можна, то поміч мені пошли, як ото мені ти сам казав єси. Бо мені бог [один] помічник проти Юрія, і проти Ольговичів, і проти галицького князя. Адже, брате, твоя обида — се не твоя, а моя обида. І так само моя обида — се твоя».

І король, це почувши, послав із Володимиром до Ізяслава помочі десять тисяч доблесних людей. Од короля ж і од Володимира наперед поїхали до Ізяслава ¹⁰ посли, [кажучи]: «Брату своєму, тобі, зять, наш король, послав десять тисяч і так тобі мовить: «Де твоя обида,— то ось тобі полки! Туди ж із ними їдь за свою обиду мстити. А [поки] ти, брате, приготувавшись, сиди».

Володимир тим часом прийшов до брата свого Ізяслава з угорськими полками. І Ізяслав, з'єднавшися з братом Володимиром і з уграми, рушив до Києва ¹¹,— бо його покликали мужі Вячеславові, і берендії, і кияни,— і прийшов до Пересопниці. А в той час у Пересопниці пробував Андрій Юрійович, і Ізяслав, прийшовши, став вище Пересопниці і попалив [город] Зарічеськ. І тут прийшла йому вість, що Володимир галицький іде на нього. Ізяслав же, це почувши, почав думати з дружиною своєю, а дружина Ізяславу стала мовити: «Княже! Ти сам відаєш: багато тобі тяготи. Тут стоїш ти, прийшовши до ворога, і сюди й|деш на Юрія. А ось за тобою рать — Володимир. Ти підеш на Юрія, а сі, з'єднавшись, услід за тобою підуть. Трудно ж нам вельми». Ізяслав же сказав дружині своїй: «Ви за мною вийшли єсте з Руської землі, своїх сіл і своїх дібр лишившись. І я також своєї дідизни і отчини не можу зректися. Тож або голову я свою зложу, або ж отчину свою добуду і все ваше добро. Якщо ж мене настигне Володимир із сими,— нехай я з ними суд божий побачу! Хай як бог розсудить [мене] з ним! Коли ж мене встріне Юрій,— нехай з ними я суд божий побачу! [Хай] як мене з ним бог розсудить!»

Звідти ж Ізяслав послав брата свого Святополка у Володимир — стерегти [город] Володимир, а сам пішов із братом своїм Володимиром, і з сином своїм Мстиславом, і з Борисом [Всеволодовичем] городенським, і з уграми до [города] Дорогобужа. І дорогобужці, вийшовши з хрестами, поклонилися [йому]. А він сказав їм: «Ви єсте люди діда мойого і отця мойого. Бог же вам поможи!» І, так привітавши їх, він одпустив [їх] у город. І сказали йому дорогобужці: «Осе, княже, чужоземці з тобою, угри. Коли б не натворили вони лиха якого городу нашому». Ізяслав же сказав їм: «Я веду угрів і всякі народи, але не на своїх людей. А хто мені ворог — на того я веду. І ви ні на що не зважайте».

І, це сказавши, він пішов мимо, і, перейшовши [ріку] Горину, став тут на [річці] Хотрії. А звідти пішов він до [города] Корчеська, і корчани також, вийшовши з радістю, поклонилися йому. Ізяслав же, проминувши город здалека од города, став на ріці [Корчику], не дійшовши [до ріки] Случі.

Володимир же галицький прислав до Андрія [Юрійовича] Василька Ярополковича, кажучи: «Ти піди, брате, до мене». Андрій тоді приїхав до нього і з'єднався з ним коло [города] Мильська. І послали вони сторожів перед собою, а самі рушили удвох услід за ними.

Ізяславу ж прийшла вість, що Володимир | галицький, і Андрій Юрійович, і Володимир Андрійович прийшли до Дорогобужа з силою великою і переправляються через Горину. І на другий день, уставши, Ізяслав перейшов Случ, а звідти пішов через Чортів ліс до [города] Ушеська і перейшов ріку Ушу під Ушеськом.

Як тільки переправилися всі війська Ізяславові через Ушу, то сюди, на берег до ріки до Уші, прийшли стрільці Володимира галицького, і Андрієві, і Володимира Андрійовича. Ізяслав же, це почувши, послав стрільців своїх, битися, і стали вони через ріку битися. Ізяслав тим часом, одступивши до города, [туди, де] є річка невелика ¹², тут приготувався з братом своїм Володимиром і з сином своїм Мстиславом до бою. Тут же він і став, на тій річці, і перестрілювалися вони через неї. При цім Ізяславові стрільці переїжджали через ріку на ту сторону, а галичани — на сю. І тут Ізяславові стрільці схопили в галичан мужа і привели його до Ізяслава. І допитував його Ізяслав, кажучи йому: «Князь твій де?» І він сказав: «Ото за городом первий ліс. Там він дістав вість про тебе, там же й став. Він не одважився піти крізь ліс, а так сказав: «Якщо ми підемо крізь ліс, то будуть вони битися з нами, а сила наша за нами далеко. Підождем-но тут».

Ізяслав же, це почувши, сказав братові своєму Володимиру, і синові своєму Мстиславу, і всій своїй дружині: «Поїдьмо на них назад». Але дружина сказала йому: «Княже! Не можна тобі піти на нього. Перед тобою ось ріка, та ще погана ¹³. Як ти на нього поїдеш? А він іще стоїть, прикрившись лісом. Нині ж сього, княже, не роби, а поїдь до Києва до своєї дружини. Коли нас Володимир де настигне, то там ми з ним битимемося так, як ти нам сказав єси коло Зарічська: І «Якщо нас Юрій устрі|не, то з ним будемо битися». Нині ж, княже, не барись, а поїдь. А як ти будеш на Тетереві, то туди до тебе дружина твоя вся приїде. А як тобі бог дасть і ти до Білгорода дійдеш раніше од нього, то ще більше дружини до тебе приїде і більша тобі сила». І, отож, послухавши браття свого, Ізяслав пішов.

Рушивши ж звідти, Ізяслав став коло [річки] Святославової Криниці ¹⁴. А Володимир, перейшовши Ушу, тут також став. І так стояли вони одні проти одних, що Ізяславовим сторожам було навіть видно вогні галичан, а галицьким сторожам видно було Ізяславові огні. І надумав Ізяслав з дружиною своєю піти вночі до [города] Мичська, і повелів він усім воям своїм вогні великі класти.

І так, розіклавши вогні, самі вони пішли вночі до Мичська. І тут зустріла його дружина, многе-множество, ті, що сиділи по Тетереву. І тут вони поклонилися Ізяславу і мичани з ними, кажучи: «Ти — наш князь». Ізяслав же, перейшовши звідти на Тетерів, ізсів тут із коней, щоб їм одпочити. Пообідавши тут і [давши] коням одпочити, він рушив до [города] Здвиженя.

Прийшовши ж туди, до Здвиженя, він став до вечора. І, сівши на кони, покликав він до себе і брата Володимира, і сина свого Мстислава, і Бориса [Всеволодовича] городенського, і угорських мужів. Коли вони прийшли на думу, він сказав їм: «Ось Володимир услід за нами йде, а ми тут стоїмо. Я, браття, мовлю вам: чи будемо ми тут стояти, чи, незважаючи на свою струдженість, ми ще б і сеї ночі поїхали? Якщо ж ми збираємось тут перебути, то он Володимир за нами, і він мало що нас не настигне. А тут друга рать перед нами — Юрій. Так і його дождемо, і нам, браття, буде трудно. Але якщо ми хочемо, то, надіючись на бога [і] незважаючи на свою струдженість, поїдьмо. Якщо нам буде можна у Білгород в'їхати, то Юрій готов перед нами побігти, і ми в'їдемо у | свій Київ і до сильного війська до київського. Якщо ми в'їдемо до них, то я знаю: вони за мене будуть битися. Якщо ж нам не можна буде поїхати на Білгород, то ми в Чорні клобуки в'їдемо. А як уже в Чорні клобуки ми в'їдемо і з ними з'єднаємося, то, поклавши надію на бога, не побоїмось ми Юрія, ні Володимира».

І сказали йому угри: «Ми — гості єсмо твої. Якщо ти добре надієшся на киян, то ти сам знаєш людей своїх. А коні — під нами. І добре, княже, [як] другий [хто] прибуде, бо [се] ще нам сила. А сеї ночі — як нам бог дасть. Поїдьмо».

І сказав Ізяслав братові своєму Володимиру: «Поїдь ти на Білгород переднім загоном, а ми всі посилаємо з тобою дружину свою молодшу. Поїдь же попереду до Білгорода, а ми вслід за тобою ідем. Коли ти приїдеш до Білгорода і почнуть вони з тобою битися, то ти до нас вість пошли, а сам бийся завтра до обіду. А я тоді або на Обрамів міст переїду, або ж деінде в'їду в Чорні клобуки. А з'єднавшись тоді з чорними клобуками, я і поїду на Юрія до Києва. Якщо ж ти захопиш зненацька Білгород, то про се до нас [вість] пошли, і ми до тебе поїдемо».

Ізяслав, отож, сівши на коня, перейшов [річку] Здвижень і тут, приготувавши до бою війська свої, послав наперед брата свого Володимира до Білгорода, а сам пішов полками своїми услід за ним.

Володимир бо прийшов до Білгорода, до містка [через Ірпінь], уборзі. А Борис [Юрійович] у той час пив у Білгороді на сінцях з дружиною своєю і з попами білгородськими. Коли б митник не встеріг і моста не підняв, то вони [Бориса] захопили б. А то, приїхавши до містка, війська зчинили крик, у труби затрубили, і Борис, це почувши, втік із Білгорода. Білгородці ж побігли назустріч до містка, кланяючись і кажучи: «Княже, поїдь! Борис он побіг!» І тоді вони спішно помостили моста, а Володимир в'їхав | у Білгород, і послав [гінця] до брата свого Ізяслава, і сказав йому: «Я ж у Білгород в'їхав, а Борис вибіг. А вісті у Бориса не було, ні в Юрія нема вісті. Поїдь-но вборзі!»

Ізяслав тоді уборзі прибув до нього в Білгород і переправив війська свої [і] угорські через міст до світу. Сам же Ізяслав, приготувавши до бою війська свої, пішов до Києва з уграми, а брата свого Володимира зоставив у Білгороді з його військом задля Володимира галицького.

Борис же прибіг до отця свого Юрія,— а в той час Юрій був на Краснім дворі,— і розповів Борис отцю своєму [про] Ізяслава, і сказав: «Осе війна!» Юрій же, це почувши, не зміг собі нічим-таки допомогти. Сівши в насад, він утік на ту сторону [Дніпра] і в'їхав у [Остерський] Городок.

Кияни ж, почувши [про] Ізяслава, вийшли назустріч йому з радістю. І сів Ізяслав у Києві на столі діда свойого і отця свойого з честю великою, [і] багато захопили вони дружини Юрієвої по Києву.

А од святої Софії Ізяслав поїхав із браттям на Ярославів двір. І угрів він позвав із собою на обід, і киян, і тут, обідавши з ними на Великім дворі на Ярославовім, вони сильно веселилися. Тоді ж угри на [арабських] конях і на скакунах вигравали на Ярославовім дворі, многе-множество. А кияни дивувалися безлічі угрів, і воїнській вправності їх, і коням їхнім.

Володимир же [Володаревич] з Андрієм [Юрійовичем] цього не знали і стали обидва коло Мичська. Однак, пославши сторожів, вони дізналися, що Юрій у Городці вже, а Ізяслав — у Києві. Коли ж Володимир галицький почув, що Ізяслав в'їхав у Київ, а Юрій вибіг із Києва, то сказав Володимир Андрієві Юрійовичу і Володимиру Андрійовичу: «Яке се княжіння є свата мойого? Коли рать на нього з [Володимира іде, то як сього не взнати? А ти, син його, сидиш у Пересопниці, а другий — у Білгороді, як сього не устерегти?» І сказав він із гнівом Андрієві Юрійовичу: «Якщо так ви княжите зі своїм отцем, то справляйтесь самі, а я не можу на Ізяслава один піти. Ізяслав учора зо мною хотів битися, на вашого отця йдучи, а на мене обертаючись [і] маючи намір битися зо мною. А так як нині в'їхав він в усю землю Руськую, то не можу я один на нього поїхати». І, це сказавши, вернувся він у Галич.

І сказав він мичанам: «Дайте мені серебра, скільки я од вас вимагаю, а то візьму вас на добичу». Але вони не мали [того], чого од них вимагали дати. І вони, знімаючи срібло із ушей і з шиї [і] переливаючи, оддавали те срібло Володимиру. Володимир же, побравши срібло, пішов, так само беручи срібло по всіх городах, аж до своєї землі. Андрієві ж і Володимиру він сказав: «А ви обидва поїдьте до свойого отця». І поїхали Андрій та Володимир туди, на устя [ріки] Прип'яті, на [город] Давидову Боженку ¹⁵, а звідти удвох поїхали в Остерський Городок до отця свого Юрія.

А на другий день Ізяслав послав у Вишгород [послів] до отця свого Вячеслава і сказав йому: «Отче, я кланяюсь тобі. Бо оскільки мені бог отця мойого Мстислава забрав, то ти мені єси отець. Нині я кланяюсь тобі і каюсь за те знову: завинив я і перший раз, коли мені бог дав побідити Ігоря коло Києва, а я тобі честі не склав, і потім, коли [воював] коло Тумаща. Нині ж, отче, я за все се каюся перед богом і перед тобою. Якщо мені, отче, се простиш ти, то й бог мені простить. А нині, отче, осе я даю тобі Київ. Поїдь і сядь на столі діда свойого і отця свойого». Вячеслав же сказав: «Сину! Бог тобі поможи, що ти честь мені склав єси. Бо якби ти і давно так учинив, | то чи мене б ти ушанував єси? Богу б ти честь воздав єси. А що ти говориш: «Ти мій єси отець»,— то і ти мій син. У тебе отця нема, а в мене сина нема. Тому ти ж мій син, ти ж мій брат». І на тім вони хреста чесного цілували, що не розлучитися їм обом ні в добрі, ні в злі, а бути разом.

У сей же рік преставився Ростислав ¹⁶ Юрійович у Переяславлі на світанні великої п'ятниці. І положили його брати Андрій, і Гліб, і Мстислав у церкві святого Михайла поблизу стриїв своїх Андрія і Святослава [Володимировичів].

У РІК 6659 [1151]. Увів Ізяслав стрия свого і отця свого Вячеслава в Київ. Вячеслав же в'їхав у Київ, і поїхав до святої Софії, і сів на столі діда свойого і отця свойого. І позвав він сина свого Ізяслава до себе на обід, і киян усіх, і королевих мужів, і угрів із їхньою дружиною. І пробували вони у великій приязні [з ними], і Вячеслав та Ізяслав велику честь учинили уграм,— Вячеслав же од себе, а Ізяслав теж од себе,— і дарами многими оба одарили їх, і посудом, і одежею, і кіньми, і паволоками, і всякими дарами.

У той же час прийшла вість до Вячеслава і до Ізяслава, що Володимир галицький вернувся в Галич, а Андрій Юрійович і Володимир Андрійович ідуть обидва од нього туди, на устя Прип'яті, до отця свого, на Давидову Боженку.

А на другий день прислав Вячеслав до Ізяслава [посла] і сказав йому: «Сину! Бог тобі поможи, що склав ти єси мені честь, яко отцю своєму. І я також, сину, тобі мовлю: «Я вже старий і всіма ділами не можу вже рядити. Тож будемо ми оба в Києві. А якщо нам буде яке діло чи в християнах чи в поганих, то ми підемо разом. А дружина моя і військо моє — нехай се буде нам обом, і ти правуй. І якщо нам можна буде куди поїхати, то оба поїдемо, а як ні, то ти їздь із моїм військом і з своїм». Ізяслав же з великою радістю і з великою честю поклонився І отцю своєму і сказав: «Отче! Я кланяюсь тобі. Як ми сказали єсмо, так же нам і дай бог бути разом, допоки ото ми оба й живі будемо».

А [на] третій день покликали вони до себе угрів, одряджаючи їх додому в Угри, і так сказали вони їм: «Поїдьте до свойого короля, а до нашого зятя, а ми оба вслід за вами шлемо сина свойого Мстислава». А королеві [Гейзі] вони сказали, мовлячи: «Бог тобі поможи, брате, що ти нам так поміг єси. Так може вчинити тільки брат рідний чи син отцю, як ото ти нам обом учинив єси. І ми тобі, брате, знову мовимо: «Осе шлемо ми до тебе сина свойого Мстислава зі словами». І, це сказавши, одпустили вони їх з великою честю до короля-таки в Угри.

А потім Вячеслав та Ізяслав, зібравшись разом, одрядили сина свого Мстислава до короля в Угри і королеві так сказали: «Ти нам так учинив єси, як ото може тільки брат рідний братові своєму або син отцю, так ото ти нам обом поміг. І ми знову, брате, собі мовимо: «Дай нам бог нероздільно з тобою бути в усьому». А якщо твоя обида де, то дай нам бог там самим стати за твою обиду, або ж [із] браттям своїм, або із синами своїми і полками своїми. А нам тобі нічим за се одплатити, тільки головами своїми, так, як ти нам обом учинив єси. Нині так само добре своє діло заверши. Самого тебе ми не зовемо, тому що цесар проти тебе воює, але пошли нам поміч. Або таку саму, або ж сильнішу од сеї пришли нам із братом своїм ², а з нашим сином Мстиславом, тому що Юрій є сильним, а Давидовичі та Ольговичі з ним є, а іще й половці дикії з ним, бо він їх золотом приводить. Нині ж, брате, сеї весни поможи нам. А якщо ми оба сеї весни будемо не зайняті, то ми станемо зі своїми військами тобі на поміч. А як ти од цесаря збавишся, то ти будь нам помічником. А все тобі скажуть твої мужі і брат твій Мстислав: як нам бог поміг, а іще як за нами стала Руськая земля вся і чорні клобуки».

А то|ді, одрядивши ж Мстислава в Угри, вони обоє одрядили також мужів своїх до Ростислава [Мстиславича] у Смоленськ, і сказав Вячеслав Ростиславу: «Осе, брате, бог з'єднав нас разом із твоїм братом, а з моїм сином Ізяславом. І тепер, знову добувши Руськую землю, він склав мені честь і посадив мене в Києві. А я, сину, тобі ³ мовлю: «Як мені син брат твій Ізяслав, так мені й ти». І я тобі кажу, сину: «Потрудись до нас обох сюди, хай ми всі побачимо разом, що нам бог явить». Ізяслав же сказав братові своєму Ростиславу: «Ти мене, брате, багато спонукав єси, щоби ото скласти честь стриєві своєму і отцю своєму. І ось нині бог привів мене в Руськую землю, і поєднав я стрия свойого і твойого в Києві задля тебе і задля всеї Руської землі. І я також тобі, брате, мовлю: «Там у тебе в Новгороді, за волею божою, син твій і мій Ярослав, і там у тебе Смоленськ. Отож, брате, все урядивши там, піди-но ти до нас сюди, хай ми всі разом побачимо, що нам явить бог».

Юрій же послав [послів] у Чернігів до Давидовича до Володимира і до Святослава Ольговича, кажучи так: «Ось уже Ізяслав у Києві. Підіть-но обидва мені в поміч».

Святослав тим часом не діждав Великодня, а пішов [із Новгорода-Сіверського] в понеділок страсної ⁴ неділі. А у вівторок родився в нього син, і нарекли його у святому хрещенні ім'ям Георгій, а по-мирському Ігор . Великдень же він провів у [городі] Блестовиті, а звідти пішов до Чернігова. І коли він з'єднався з братом своїм Володимиром [Давидовичем], то рушили вони обидва в човнах у Городок [Остерський] до Юрія.

Тоді ж Ізяслав Давидович пішов до Києва, до Вячеслава [Володимировича] і до Ізяслава Мстиславича, і стали вони коло Городця [Пісочного], і тут одпразникували Юріїв день.

У той же час прийшов Ростислав зі смольнянами, із безліччю воїв, до стрия свого Вячеслава і до брата свого Ізяслава. Коли ж побачив Вячеслав синівця свого Ростислава, а Ізяслав брата свого, то зраділи вони тоді радістю великою і воздали тоді хвалу богові, і його пречистій матері, і силі животворящого хреста, і пробували вони у великій веселості і у великій любові.

І рушив Юрій до Києва ⁶, і стали вони у [дворі] Родунії, і прибуло половців багато диких Юрієві на поміч. Оскільки ж Ізяслав стерігся і не дав ⁷ [їм] вбрести в Дніпро, то тоді стали вони битися в насадах по Дніпру од Києва і аж до устя Десни: ті з Києва в насадах виїжджали битися, а ті — з табору. І при цьому билися вони кріпко, але не могли нічого врадити проти Києва, бо Ізяслав хитро спорядив був човни: гребці ж у них були невидимі. Тільки весла [було] видно, а людей не було видіти, бо човни були покриті дошками, і борці, стоячи в бронях наверху, стріляли, а керманичів було два — один на носі, а другий на кормі; куди вони хотіли, туди йшли, не обертаючи човнів.

І Юрій, порадившися з Володимиром з Давидовичем, і з Святославом Ольговичем, і з Всеволодовичем Святославом, і з половцями, хотів звідти піти вниз до Вітечівського броду. Але не одважилися вони пустити човни мимо Києва, а пустили їх [Чорториєм] у Долобське озеро ⁸ і звідти волокли їх берегом [Дніпра] у [річку] Золотчу. По Золотчі ж увійшли в Дніпро човни їх, а половці Юрієві ішли по лугу.

Вячеслав тим часом та Ізяслав із братом своїм Ростиславом, і з Ізяславом Давидовичем, і з Володимиром ⁹, братом своїм, і з [Борисом Всеволодовичем], городенським князем, і з дружиною своєю, і з киянами, і з чорними клобуками, порадившись, також пішли по сій стороні Дніпра, по горі, а човни його, [Ізяслава], теж [рушили] по Дніпру.

Прийшовши ж, стали вони на Вітечевім [броді] коло Мирославського села, одні навпроти одних. І, стоячи тут, билися вони за брід, з'їжджаючись у насадах; ті захоплювали сих, а сі — тих. Бо коли вони стояли тут одні проти одних, то Ізяслав не | дав їм тут вбрести [в Дніпро]. Не можна було ні тим на сю сторону, ні сим — на ту.

Юрій же, порадившися з синами своїми, покликав до себе Володимира Давидовича, і Святослава Ольговича, і Всеволодовича Святослава, і половців і став їм мовити: «Осе, браття, стоїмо ми тут. Чого ми тут достоїмося? Постараймося ж, щоб нам узяти в них як-небудь брід Зарубський і перейти на ту сторону». І, таким чином, уподобали це всі. Юрій тоді послав синів своїх з половцями, а Володимир Давидовим і Святослав Ольгович послали обоє Всеволодовича Святослава, а самі вони тут стали, приготувавшись до бою військами своїми. Вони стали споряджати човни свої коло піску біля своєї сторони [Дніпра], а тоді спорядили човни свої всі коло піску і самі поїхали обік них берегом.

Юрійовичі ¹⁰ ж, і Святослав Всеволодович, і половці дикі приїхали до Зарубського броду. Але на сій стороні був [воєвода] Шварно зі сторожами. І знайшли вони, [де] вбрести в Дніпро ¹¹, і тоді половці, побачивши сторожів Ізяславових, що мало їх є, пішли, отож, вбрід проти них на конях, за щитами, і з списами, і в бронях, щоб битися. І покрили вони Дніпро множеством воїв, а руси переїхали в човнах.

Шварно ж, це побачивши, побіг і прибіг до Ізяслава. Він бо, [Ізяслав], у той час послав був сина свого Мстислава в Угри, і тому ненадійним був йому брід, оскільки не було тут князя, а боярина не всі слухають. Коли ж сини Юрієві і обидва Святослави з половцями перебрели Дніпро, вони послали [гінця] до Юрія, кажучи: «Поїдь уборзі, ми вже єсмо перейшли Дніпро. Щоб не ударив на нас Ізяслав». І Юрій з Володимиром спішно прийшов до [города] Заруба, і перебрели вони через Дніпро.

У той же час Вячеслав, і Ізяслав, і брат його Ростислав, і Ізяслав Давидович, і Володимир, брат Ростиславів, і городенський князь [Борис Всеволодович] стояли всі коло [города] Івана. І тут прийшла їм вість [про все], і вернулися вони до Києва. Бо Вяче|слав, і Ізяслав, і Ростислав, скликавши браття своє, стали радитися. Ізяслав же із братом своїм Ростиславом завжди хотіли з ними битися, а дружина Вячеславова, і Ізяславова, і Ростиславова, і всіх князів удержували од цього. І кияни, а найпаче чорні клобуки од цього вдержували, кажучи: «Княже! Не можна тобі поїхати до них, тому що ратники наші всі на конях є. А ти до них поїдеш, а він піде перед тобою до Росі, і тобі доведеться, оставивши своїх піших воїв, поїхати услід за ним. Отож ми, княже, вам так мовимо: «Сього не робіть, а поїдьте у свій Київ. А до нас приставте брата свойого Володимира, хай поїдемо ми до своїх веж. Забравши ж вежі свої, і жінок своїх, і дітей своїх, і стада свої, і все, що є нашого, ми й підем до Києва. А ви будете до вечора' в Києві, і ми будемо. Волимо ж ми за отця вашого, за Вячеслава, і за тебе, і за брата твойого Ростислава, і за все браття навіть голови свої зложити. Хай або честь вашу добудем, або ж тут із вами помремо. А Юрія ми не хочемо».

Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, послухавши дружини своєї, і киян, і чорних клобуків, одрядили тоді Володимира, брата свого, по вежі з торками, і з ковуями, і з берендіями, і з печенігами, а самі рушили до [города] Треполя і, прийшовши до Треполя, тут же й стали на ніч. А на другий день, як сходило сонце, Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав пішли од Треполя [до] Києва через борок.

Коли ж вони прибули, [то], не входячи в город, Вячеслав [та] Ізяслав стали оба табором перед Золотими воротами коло яру ¹², а Ізяслав Давидович став межи Золотими воротами і межи Жидівськими, навпроти Бориславового двора ^І3, а Ростислав із сином своїм І Романом став перед Жидівськими воротами | і многе-множество з ними, а городенський Борис — коло Лядських воріт. Кияни ж усіма своїми силами, і на конях, і піші, стали тоді якраз промежи князів: сюди вони стали, од Вячеслава [і] од Ізяслава праворуч, аж до Ізяслава [Давидовича] і до. Ростислава, а од Ростислава і аж до Олегової могили; а ліворуч Вячеслава і Ізяслава — аж до Лядських воріт. І так стали вони довкола всього города, многе-множество.

А в той же час і Володимир прийшов з усіма чорними клобуками, і з вежами, і з стадами, і [з] скотом їх. І сила-силенна [люду було], і великої шкоди вони накоїли,— тої ратники [їхні], а тої — свої: і монастирі обдерли, і села попалили, і сади всі порубали. Так що Вячеслав, Ізяслав і Ростислав повеліли Володимирові одійти з берендіями, і з вежами, і з стадами їхніми,— піти до Олегової [могили]. І стали вони межи урвищами од Олегової [могили] аж у сад [церкви] святого Іоанна [Предтечі? в Копиревім кінці], і сюди, аж до [гори] Щековиці ¹⁴. А ковуї, і торки, і печеніги туди стали — од Золотих воріт по тих садах до Лядських воріт, а звідти — аж до [урочища] Клова, і до [села] Берестового, і до Угорських воріт, і до Дніпра.

І так, навівши порядок у себе, князі, і дружина, і чорні клобуки, і кияни надумали тоді не йти супроти їхніх полків іти битися, а, припустивши їх до себе, тут-таки битися з ними. І сказав Ізяслав: «Якщо нам бог поможе, то ми одіб'ємося од них, бо вони не крилаті є, а, перелетівши за Дніпро, вони таки сядуть. А коли вже поверне він од нас, то тоді як нам бог дасть із ним». Вячеслав же сказав до Ізяслава і до Ростислава: «Осе ми, брати, уже приготувались єсмо. А Юрій мені брат є, але молодший за мене, а я старший єсмь. Тому хотів би я послати до нього і своє старшинство довести, або доведеться нам стати на суд перед богом. А бог на правду буде дивитися». І сказав Ізяслав і Ростислав: «Так ото, отче, ти й учини. Так правильно». Вячеслав | тоді сказав мужеві своєму: «Ти поїдь до брата Юрія. Брата од мене цілуй. А ви, обидва брати і сини, Ізяславе і Ростиславе, слухайте. Перед вами я і одряджаю. Ти так скажи братові моєму: «Я, брате, вже багато говорив тобі і Ізяславу, обом вам: «Не пролийте крові християнської, не погубіте Руської землі». Сього вам боронячи, я не зважав на себе, що ви обидва мене сильно обидили, і перший раз, і другий, і безчестя на мене склали єсте. А я війська маю і силу маю, бо бог мені дав. Але я задля Руської землі і задля християн того всього не спом'янув, а навіть іще те вам дав знати, що Ізяслав, їдучи битися з Ігорем, так мовить: «Я Києва не собі домагаюсь, бо оно отець мій Вячеслав, брат старший, і йому його я домагаюсь». А як він се говорив, битися їдучи, то й бог йому поміг. А він же — Київ собі, а іще до того й Туров, і Пінськ у мене одняв. Так що [зяслав мене тим сильно обидив. А ти також: «Брате, поїдь до Переяславля з Ізяславом битися». Ти так само говориш: «Я Києва не собі домагаюсь. Оно в мене брат старший Вячеслав, він як отець мені, і йому його я домагаюсь». І бог тобі поміг. А ти ж — Київ собі, а іще цо того Пересопницю і Дорогобуж у мене одняв єси. І ти мене так само сильно обидив, а мені один Вишгород дав єси. Та я на все те не зважав задля Руської землі і задля християн, а іще вас обох удержував. А ви мене обидва не слухаєте, хоча ж не мені ви не вгодили, як кажуть, а богові. І се ти мені мовив єси: «Перед молодшим я не можу поклонитися». А от Ізяслав, хоча й двічі він одступив од слова свойого, нині ж осе, добувши Київ, і поклонився мені, і честь мені склав, і в Києві мене посадив, і отцем мене назвав, а я його — сином. А що ти зарікся єси: «Молодшому я не поклонюся, то я ось старший за тебе є не мало, а багато. Я вже бородатим [був], а ти родився єси. Якщо ж ти хочеш на моє старшинство поїхати, як осе ти поїхав єси,— то хай буде воля божа в усьому». І так він послав.

Юрій же в той час стояв коло [города] Василева, і посол Вячеславів, прийшовши, проговорив усі ці речі Юрію ¹⁵. Юрій тоді так само прислав свого посла і сказав Вячеславу: «Я тобі, брате, кланяюся. Так воно правильно є, як ти се й мовиш. Ти мені єси як отець. Якщо хочеш ти зо мною рядити, то нехай поїде Ізяслав до Володимира, а Ростислав до Смоленська. А ми оба самі урядимось».

Вячеслав же сказав: «У тебе сім синів, і я їх од тебе не відганяю. А в мене лише два сини, Ізяслав і Ростислав, а інші ж молодші є. Отож я, брате, тобі мовлю задля Руської землі і задля християн: «Поїдь ти у свій Переяславль і в Курськ зі своїми синами, а там у тебе Ростов Великий. І Ольговичів одпусти додому. А ми самі урядимось і крові християнської не пролиймо. Чи ти за своїм наміром таки підеш, як ти ото і поїхав єси?» І сказав Вячеслав, озирнувшись на святу Богородицю, що є над Золотими воротами: «А їй нас судити, пречистій владичиці, із сином своїм і богом нашим, у сей вік і в будучий». Це сказавши, він одпустив Юрієвого мужа.

А на другий день, приготувавшись до бою, прийшов Юрій до Києва. І при цім стали війська по тій стороні Либеді і почали битися через Либідь. Андрій же Юрійович і Володимир Андрійович з половцями налягли [своєю] силою і таким чином переїхали Либідь. Вони переїхали [там], де ото є Суха Либідь. Та не знала дружина його, [Юрія], що Андрій із половцями кинувся вперед,— а Володимира не пустив кормилець його [Паук], бо він молодий був на той час,— і коли Андрій гнав противників мало не до полків їх, один половчин схопив коня під ним і завернув його, лаючи дружину свою, тому що од нього відстали були всі половці. І вернувся Андрій назад цілим, бо уберіг його бог і молитва родителів його.

І перестрілювалися ж вони до вечора через Либідь, а інші переїхали [її] і на оболоні билися супроти Вячеславового війська і ! Ізяславо|вого, а другі навпроти Лядських воріт на пісках билися. Ізяслав же, це побачивши, повелів усім своїм братам із полків нарядити дружину,— а полків не рушати,— і подав раду: всім заодно кинутись на них.

І так вони вчинили: і кинулися на них вони всі звідусіль, і чорні клобуки, і тоді вперли їх усюди в Либідь, а інші навіть броду не знайшли. І так побили вони їх, а другі захопили їх, інші ж навіть із коней повтікали, і багатьох побили. Тут же і Севенча Боняковича, дикого половчина, убили, який був прирік: «Буду я рубати в Золоті ворота так, як і отець мій!» І більше звідти ні один чоловік не переїхав уже на сю сторону. А Юрій, повернувши полки свої, пішов звідти, бо була йому вість, що йде на поміч йому сват Володимир [Володаревич] із Галича, і він пішов назустріч йому.

Ізяслав же і Ростислав приїхали до Вячеслава, кажучи: «Як вони ото вернулися, поїдемо вслід за ними». Але Вячеслав сказав: «Сину! Се єсть початок божої помочі. Сюди приїхавши, вони не досягли нічого, а тільки сорома добули. А ви, сину, не кваптеся. Бо як бог дасть, то або звечора, або ж уранці, як порадимося, ми й підемо вслід за ними». Ізяслав тоді сказав Борисові городенському: «Вони намагатимуться до Білгорода поїхати. Поїдь-но, брате, до Білгорода по бору». Борис же сказав: «Ось я, брате. Я готов єсмь».

Юрій тим часом прийшов до Білгорода і сказав білгородцям: «Ви єсте люди мої. Одчиніть-но мені город!» Білгородці ж сказали: «А Київ тобі як одчинився? А князь наш — Вячеслав, Ізяслав і Ростислав».

І Юрій, це почувши, рушив через бір до [города] Чернева ¹⁶, а звідти пішов за вал і став коло [річки] Бзяниці ¹⁷, бо тут він сподівався до себе галицького князя Володимира, оскільки, відступивши од Києва, він послав був по нього синівця Андрійовича Володимира.

Ізя|слав же, почувши цю вість, пішов услід за Юрієм, остерігаючись того, аби він не з'єднався з Володимиром галицьким. Отож Вячеслав, і Ізяслав, і Ростислав, поклонившись у вівторок святій Богородиці Десятинній і святій Софії, виступили з города. Кияни ж сказали Вячеславу, і Ізяславу, і Ростиславу: «Нехай же підуть усі, [кожен], коли він може хоч палицю в руки взяти. А якщо хто не піде, то нам їх дай, хай ми самі поб'ємо їх». І так рушили вони всі, один від одного не одстаючи, з радістю, за своїми князями, і на конях, і піші, многе-множество.

Пішовши, стали вони коло Звенигорода на ніч. А назавтра, в середу, встали пізно і, не дійшовши до [города] Василева, стали на обід.

У той же час посол пригнав із Угрів до Ізяслава од сина його Мстислава і сказав: «Син тобі кланяється і так мовить: «Осе я даю тобі знати: король, зять твій, послав тобі поміч, якої ж ото ніколи не бувало, многе-множество, і я вже з ними пройшов Гору. Якщо ми будем тобі спішно до надоби, то пошли назустріч нам, хай ми боржїй поїдемо». Ізяслав тоді, з'їхавшися з Вячеславом і з братом своїм Ростиславом і таким чином порадившись, одрядили [посла] назад до Мстислава, так кажучи: «Ми осе вже йдемо на суд божий. А ви нам, сину, завше до надоби. Постарайтеся ж якомога більше».

А самі вони знялись, рушили до Василева. А потім, приготувавши до бою полки свої, пішли мимо Василева через [ріку] Стугну і, прийшовши до валу, але не проходячи валу, тут і стали полками своїми на ніч. А застиг [Ізяслав] його, [Юрія], коло Перепетових [могил], маючи намір битися з ним. Сторожі, доїхавши під Юрієві полки, гонилися з ними.

У день же четверга, перед [сходом] сонця, і Вячеслав, і Ізяслав, і Ростислав пройшли [через] вал на чисте поле і рушили битися [туди], де ото стояв Юрій. Бо слали вони послів межи собою щодо миру, але Ольговичі і половці не дали миритися, тому що вони скорі були на кровопролиття. | І стояли вони до вечора ¹⁸. Юрій [теж], перейшовши за [ріку] Рут, став.

Коли ж світала п'ятниця, Ізяслав, приготувавши до бою всі полки свої, рушив до нього. Та Юрій не хотів іще битися, а ждав Володимира [Володаревича]. Ізяслав тим часом приступав усе ближче, і тоді бог зробив [таку] млу, що нікуди не видно, тільки до кінця списа [було] видіти. І застиг [їх] дощ, і під ним уперлися вони в озеро обоє, і роз'єднало їх озеро, і тому не можна було [піти] ні тим [на сих, ні сим] на тих.

Мла ж піднялася опівдні, і прояснилося небо. І побачили війська одні одних обаполи озера; і тому билися вони на крилах обох військ, а самим військам не можна було з'їхатись. А як було к вечору, то тоді пішов Юрій за пагорби з полками своїми. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав пішли услід за ним у верхів'я озера, маючи намір битися з ним. Але Юрій попереду них зайшов полками своїми за [річку] Малий Рутець і, перейшовши грязину, там же й став на ніч. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, прийшовши, стали на ніч тут же навпроти нього. Стояли вони так одні проти одних, що стріли не доходили.

А на другий день, у суботу ¹⁹, коли зорі почали займатися, спершу у війську в Юрія [ударили] в бубни і в труби затрубили, і полки стали готуватися. Так само у Вячеслава, і в Ізяслава, і в Ростислава почали бити в бубни і в труби трубити, а полки стали готуватися. Юрій тоді з синами своїми, і Володимир Давидович, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав, приготувавшись полками своїми, рушили на верхів'я Рутця. А Вячеслав, Ізяслав і Ростислав так само пішли полками своїми супроти них. Коли ж було [близько] до верхів'я Рутця, то тоді Юрій, і Володимир Давидович, і Святослав [Ольгович], і половці дикі, і Всеволодович Святослав, повернувши полки свої, пішли до Великого Руту, не хотячи битися, бо прагнули вони зайти за Рут, а тут і ждати Володимира галицького. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, | це побачивши,— що вони відходять од них,— послали вслід за ними стрільців своїх, чорних клобуків і русь, і тоді почали вони наїздити в тил полків [їхніх], перестрілюватися з ними і стали в них вози однімати. Коли ж побачив це Юрій, і сини його, і Володимир Давидович, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав, що не можна їм за Рут перейти, коли побачили вони, що ті наїздять на тил полків їхніх і вози їх однімають, то тоді, обернувшись полками своїми, стали вони супроти них.

І коли йшли вони битися, [то] Андрій став вести полк отця свого, через те що він тоді був старший між братами. Побачивши ж, що половці стоять позаду, і до них пригнавши і укріпивши їх на битву, він звідти в'їхав у свій полк і укріпив свою дружину.

У той же час Ізяслав і Ростислав примчали до отця свого Вячеслава, кажучи: «Ти багато добра хотів єси, та сього не схотів брат твій. Нині ж, отче, ми або голови свої зложимо за тебе, або ж честь твою добудем». Вячеслав же сказав: «Брате і сину! Од рождення мойого неохоч був я на кровопролиття, та до сього мене довів брат мій. Коли осе ми вже єсмо на сім місці, то вже богові судити». І тоді вони оба поклонилися йому і поїхали у свої полки. І в'їхав Ізяслав у своє військо, і послав [гінців] по всіх своїх полках, кажучи: «Дивіться ж на мій полк. І як вам піде мій полк, так само й ви підіте». І тоді полки рушили одні до одних.

Коли ж іще полки йшли одні до одних, то Андрій Юрійович, узявши списа, поїхав наперед, і зітнувся раніше за всіх, і зламав списа свого. Тоді вдарили коня під ним у ніздрі, і кінь почав метатися під ним, і шолом спав із нього, і щита на ньому обірвали. [Але] через боже заступництво і молитву родителів своїх він зостався цілим. І так само перед усіма полками своїми в'їхав Ізяслав, один, у війська противників і списа свого зламав. І тут рубонули його в руку, і в стегно його вдарили, і од цього він злетів з коня.

Коли ж зступилися полки, була січа люта і завзята. | Бог же, і свята богородиця, і сила чесного животворящого хреста помогли Вячеславу, і Ізяславу, і Ростиславу, і тут побідили вони Юрія. А половці ж Юрієві, ні по стрілі [не] пустивши, тоді побігли, а потім — Ольговичі, а потім побіг Юрій із дітьми. І коли вони втікали через Рут, багато дружини втопилося в Руті, бо був він багнистий. І коли вони втікали, [то] тих побили, а других захопили. Тут же вбили Володимира Давидовича, князя чернігівського, доброго і кроткого, і інших многих побили, і половецьких князів багатьох захопили, а других побили.

Коли ж зійшлися війська, і кінники, і піші, то Ізяслав лежав поранений. А тоді він схопився, і тут хотіли його піші кияни вбити, вважаючи за противника [і] не взнаючи його. Ізяслав же сказав: «Я князь є!» І один із них сказав: «А, так ти нам єси і потрібен!» І, вийнявши меча свого, став він його сікти по шолому. На шоломі ж над чолом був написаний золотом святий мученик Пантелеймон. І ударив він його мечем, і так пробився шолом до лоба. Ізяслав же сказав: «Я Ізяслав єсмь, князь ваш». І зняв він із себе шолом, і вони впізнали ²⁰ його. І, це почувши, многі підхопили його руками своїми, з радістю, яко цесаря і князя свойого. І тоді вигукнули всі війська: «Киріє елейсон!»,— радуючись, що перемогли вони полки противників, а князя свого живого видячи.

Ізяслав же вельми знемагав од ран, бо зійшов був кров'ю. Та коли він почув Ізяслава [Давидовича], який плакав над братом своїм Володимиром, то тоді, облишивши свою неміч, [піднявся], і посадили його на коня, і він поїхав туди, і так тужив над ним, як ото по братові своєму. І, довго плакавши, він сказав Ізяславу Давидовичу: «Його нам обом уже не воскресити. Але се, брате, бог і святая пречиста ворогів наших побідили, і нині вони втікають кругом. А Чернігів — ось, і тому ти вже, брате, не стій, а зберися і, взявши брата свойого, поїдь-но до Чернігова. А я тобі поміч придам. Будь же нині до вечора у Вишгороді». Ізяслав тим часом порадився з братом своїм Ростиславом, і послали вони з ним Романа, сина Ростиславового, придавши йому дружину.

І тоді поїхав Ізяслав [Давидович] з Романом до Чернігова, узявши брата Володимира на полі бою. А як ото сказали їм Ізяслав і Ростислав до вечора бути у Вишгороді, так же вони й прибули, і тої ночі переправлялися [через Дніпро], а на другий день першими поїхали до Чернігова. Ізяслав, отож, в'їхав із Романом з Ростиславичем у Чернігів і, погребши брата свого, сам сів на столі брата свойого в Чернігові.

Юрій же з дітьми перебіг Дніпро коло Треполя ²¹ і поїхав по тій стороні [Дніпра] в Переяславль. А половці утекли в Половці, а Святослав Ольгович і Всеволодович Святослав перебігли Дніпро вище од [города] Заруба і втекли удвох в [Остерський] Городець. Святослав же Ольгович був важкий тілом і струдився був, утікаючи. І звідти, з Городця, він послав до Чернігова синівця свого Святослава Всеволодовича, а сам не міг їхати. Святослав же пригнав до перевозу, до Десни, і тут була йому вість, що Ізяслав Давидович і Роман Ростиславич уже в'їхали в Чернігів. І, це почувши, він побіг назад, а назустріч стриєві своєму послав [гінця], кажучи: «Не їдь сюди, а туди поїдь, до Новгорода, бо сюди в'їхав уже Ізяслав Давидович і Роман Ростиславич». І, це почувши, Святослав [Ольгович] і [Святослав Всеволодович] побігли оба до Новгорода-[Сіверського].

Володимир же галицький пішов був до Юрія, свата свого, на підмогу, як той його і сподівався. Та коли він був коло [города] Божського, то тут прийшла йому вість, що Вячеслав, і Ізяслав, і Ростислав перемогли вже Юрія і половців його побили. Як же почув це Володимир, то також, поспішно повернувши, пішов до Галича.

І так, Вячеслав, і Ізяслав, і Ростислав, воздавши хвалу богові, і його пречистій матері, і силі животворящого хреста, з честю і похвалою великою рушили до Києва. І тоді вийшло назустріч | їм духовенство з хрестами: митрополит Клим [Смолятич], і ігумени поважані, і попи, і многе-множество духовенства. І з великою честю в'їхали вони в Київ і, поклонившись тут святій Софії і святій Богородиці Десятинній, пробува’ли у великій веселості і в великій любові. І так стали вони жити.

Вячеслав тим часом та Ізяслав почали готуватися на Юрія до Переяславля, а Ростислав пішов до Смоленська.

У той же час, коли Ізяславич Мстислав вів на поміч отцю своєму угрів, почув Володимир галицький, що йде Мстислав Ізяславич од короля з підмогою, з уграми, і пішов услід за ним. Оскільки ж Мстислав не знав [цього], то він став коло [города] Сапогиня, а угри стали навколо нього. Тоді ж вислав був йому і уграм Володимир Андрійович із Дорогобужа багато питва, і потім розповів йому Володимир: «Іде за тобою Володимир галицький». Мстислав же, п'ючи з уграми, сказав їм: «Іде Володимир галицький услід за нами». Угри ж, п'яні, вихвалялися, мовлячи: «Як він на нас прийде, то ми будемо з ним битися». Мстислав, отож, на ту ніч розставивши сторожів, сам ліг спати з уграми. А опівночі прибігли до нього сторожі, кажучи: «Іде Володимир». Мстислав тоді з дружиною, сівши на коней, став будити угрів, а угри лежали п'яні, як мертві. І було перед світом, і вдарив на них Володимир галицький, і мало їх захопили,— всіх побили. Мстислав же втік у Луцьк із дружиною своєю.

Тоді ж Ізяславу прийшла вість до Києва, що син його переможений, а угри побиті. І сказав він слово те, яке ми і раніш чували: «Не йде місце до голови, а голова до місця. Та аби бог дав мені здоров'я і королеві, а помстам — бути».

І, це сказавши, Вячеслав та Ізяслав рушили на Юрія до Переяславля, і брат Ізяславів Святополк [пішов], і берендичі. І, прийшовши ²², би|лися вони коло Переяславля два дні. А на третій день поїхали вони, як звичайно, битися до города. І вирнули на них піші вої із города, і вони тоді, наїхавши на них, багато побили піших і передгороддя спалили.

Вячеслав тим часом та Ізяслав послали [послів], до Юрія, сказавши: «Ми оба кланяємося тобі. Ти іди до Суздаля, а сина посади в Переяславлі. Ми не можемо з тобою бути тут. Ти приведеш на нас половців знову». Юрій же не мав підмоги нізвідки, а дружина його була та побита, а та схоплена. І, присилуваний неволею, Юрій цілував їм хреста з дітьми своїми.

І приспів празник святих мучеників Бориса і Гліба, і сказали йому Вячеслав та Ізяслав: «Піди у свій Суздаль. Ти хреста єси цілував». Юрій же послав [послів] до них обох і сказав: «Я іду в Городок, а там, перебувши, піду в Суздаль». Вячеслав тоді та Ізяслав сказали: «Ти нам брат єси. Піди ж у свій Суздаль. А що про Городок ти мовиш, то, за сей місяць за один перепочивши, піди-таки у свій Суздаль. А як ти не підеш, то ми, так само прийшовши своїми полками, станемо навколо Городка, як осе і тут стоїмо. Але на тім цілуй хреста, що ти всього сього додержиш, а Києва од Вячеслава та од Ізяслава не [будеш] домагатися». І на тому на всьому поневолі довелося Юрієві цілувати хреста. Вячеслав же та Ізяслав сказали Юрієві: «А Святослав Ольгович тобі без надоби»,— і так Юрієві не [дозволили, щоб] він заставляв його.

І, уладившись тут, Вячеслав та Ізяслав пішли до Києва. Юрій же зоставив у Переяславлі сина свого Гліба, а сам пішов у Городок [Остерський]. Андрій тим часом випросився у отця [піти] наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам уже, отче, тут, в Руській землі, ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підем». І пустив його отець, і пішов він до себе додому, а Юрій пішов у Городок.

Коли ж Святослав Ольгович почув, що Юрій з Вячеславом і з Ізяславом уладився і з Переяславля виведений, | то тоді зібралися вони із синівцем своїм Святославом Всеволодовичем і послали [послів] до Ізяслава [Давидовича] в Чернігів, кажучи: «Брате! Мир стоїть до війни,, а війна до миру. А нині, брате, ми брати єсмо між собою. Прийми-но нас до себе. А ось отчини межи нами обома — дві. Одна — мойого отця Олега, а друга — твойого отця Давида. А ти, брате,— Давидович, а я — Ольгович. Тому ти, брате, візьми [все] отця свойого, Давидове, а що Олегове, то те нам обом дай, хай ми тим поділимось». Ізяслав тоді по-християнському вчинив: прийняв обох братів своїх і отчину їм обом вернув, а свою собі взяв.

У той же час Ізяслав Мстиславич послав послів своїх до короля [угорського Гейзи], зятя свого, кажучи: «Ось Володимир галицький дружину мою і твою побив. Тож нині, брате, гадай про се, гадай. Нам обом на собі не дай бог сього облишити, а дай бог помстити за се і за свою дружину. Тому ти, брате, готуйся у себе, а я — тут. Хай як нам із ним бог дасть!».

І тоді, одрядивши полки свої, сам він пішов до Городка на Юрія, взявши берендичів, і Ізяслава Давидовича, і Всеволодовича Святослава, і підмогу Святослава Ольговича. Юрій же заперся в Городку з дітьми своїми, і билися вони з городських стін протягом багатьох днів. І тяжко було йому, тому що не було йому помочі анізвідки, і цілував він їм хреста, що «я іду вже до Суздаля», і вони одступили од нього. Юрій тоді зоставив сина свого Гліба в Городку, а сам пішов до Суздаля із Городка. Юрій же туди пішов, на Новгород на Сіверський, до Святослава до Ольговича. І він, прийнявши його з честю великою, і повози дав йому. І пішов Юрій до Суздаля.

Ізяслав же з Вячеславом сів у Києві, причім Вячеслав — на Великому дворі, а Ізяслав — [на дворі] під Угорським, а сина Мстислава він посадив у Переяславлі.

У тім же році схопили полочани Рогволода Борисовича, князя свого, і послали до Мінська, і тут його держали у великій неволі, а Глібовича [Ростислава] до себе ввели. І | прислали полочани до Святослава Ольговича [послів] зі [словами] приязні, що будуть вони мати його отцем собі і будуть слухатись його, і на тім цілували вони хреста його.

У той же час преставилася княгиня Ізяславова ²³.

Попередня     Головна     Наступна