Попередня     Головна     Наступна

У РІК 6667 [1159]. Преставився князь Борис Юрійович місяця травня у другий день ¹. І положили його брати в церкві святих обох мучеників [Бориса та Гліба], що її спорудив був отець його Юрій на [ріці] Нерлі в [селі] Кидекші, там, де було становище святих мучеників Бориса і Гліба. |

[У] тім же році вигнали ростовці і суздальці Леона, єпископа, тому що він умножив був церкви, грабуючи попів.

У тім же році пішов Рогволод Борисович од Святослава од Ольговича добувати собі волості, узявши військо Святославове, тому що не вчинили милості йому брати його, забравши од нього волость його і добро його все. І, приїхавши до [города] Слуцька, став він слати [послів] до дручан. Дручани ж раді були йому і, приїжджаючи до нього, кликали його до себе, кажучи: «Поїдь, княже, не барись. Ми раді єсмо тобі. Якщо нам навіть [разом] з дітьми битися за тебе, то ми ладні битися за тебе».

І виїхало назустріч йому більше трьохсот човнів дручан і полочан, і ввійшов він у город [Друцьк] з честю великою, і раді були йому люди. А Гліба Ростиславича городяни вигнали, і двір його розграбували, і дружину його. І прийшов тоді Гліб до отця [Ростислава Глібовича].

І стався заколот великий у городі [Полоцьку] серед полочан, бо багато хто хотів Рогволода. Ледве ж утихомирив людей Ростислав [Глібович], і, одаривши дарами многими, він водив їх до хреста, а сам пішов із Всеволодом, і з Володарем [Глібовичами], і з усіма братами на Рогволода до Друцька.

Рогволод тим часом заперся в городі, і вони билися кріпко, і багато з обох сторін падало, а дручани багато глузували [з противників] . І вчинив мир Ростислав із Рогволодом, і цілували вони хреста межи собою, і придав [Ростислав] волості Рогволоду, і вернувся Ростислав із братами до себе.

У тім же році лиху раду врадили полочани на князя свого, на Ростислава на Глібовича, і таким чином переступили хресне цілування. На тім бо цілували були вони хреста йому, що «ти нам князь єси, і дай нам бог із тобою пожити, і зради ніякої щодо тебе не вчинити і щодо хресного цілування». І, отож, відступили вони од того, що сказали, і послали потай [послів] до Рогволода Борисовича [в] Друцьк, кажучи: «Княже наш! Согрішили ми єсмо перед богом і перед тобою, що встали на тебе без причини, і добро твоє все і твоєї дружини І розграбували, а самого, схопивши, видали тебе Глібовичам на великую муку. Тож якщо ти нам не ² спом’янеш усього того, що ми вчинили через своє недоумство ³, і хреста нам поцілуєш, то ми — люди твої, а ти єси наш князь. А Ростислава, схопивши, ми оддамо тобі в руки, і ти, що хочеш, те зробиш йому». І Рогволод цілував їм хреста на тому, що не спом’янути йому всього того, і одпустив їх до себе.

А були приятелі Ростислава із полочан, [і дали вони йому вість], що хотять його схопити. І стали [полочани] Ростислава хитрощами звати у братчину ⁴ до [церкви] святої Богородиці, до старої, на Петрів день , щоб тут схопити його. Але він поїхав до них, натягнувши броню під одежу, і вони не посміли на нього дерзнути. А на другий день стали вони його запрошувати до себе, кажучи: «Княже! Поїдь до нас. Є нам з тобою мова. Поїдь же до нас у город»,— бо князь був у той час на [селі] Білчиці. І сказав Ростислав послам: «А вчора я у вас був. То чому ви не мовили єсте мені, що вам треба було сказати?» Однак без усякої підозри він поїхав до них у город.

І тут погнав із города отрок його назустріч йому: «Не їдь, княже! Віче он у городі, а дружину твою б’ють і тебе хотять схопити». І тоді вернувся він назад і зібрався весь із дружиною на Білчиці, а звідти пішов військом до брата до Володаря в Мінськ. І багато лиха він накоїв волості Полоцькій, розоряючи [і забираючи] і скот, і челядь.

І послали полочани [послів] по Рогволода до Друцька, і ввійшов Рогволод до Полоцька місяця липня, і сів на столі діда свойого і отця свойого з честю великою, і так були раді полочани.

А потім Рогволод зібрав воїв многих полочан, а Ростислав Мстиславич послав йому двох синів на поміч, Романа і Рюрика, і [воєводу] Внізда, і смольнян, і новгородців, і псковичів, і сам був пішов, та вернув його Аркадій, єпископ новгородський, ідучи з Києва ⁶.

І рушили вони на Ростислава до Мінська, і прийшли спершу до [города] Ізяславля на | Всеволода [Глібовича]. Але Всеволод заперся в Ізяславлі, і вони обступили [його] в городі. Однак Всеволод мав гелику приязнь до Рогволода, і, на ту приязнь надіючись [та] поїхавши до Рогволода, він поклонився [йому]. Рогволод тоді дав [город] Ізяславль Брячиславу [Васильковичу], бо [це] того була отчина, а Всеволоду [Глібовичу] дав [город] Стрежев.

А звідти він пішов до Мінська і стояв коло Мінська десять днів. І вчинив він мир із Ростиславом, і хреста вони цілували, [і] вернулися до себе. А Володар [Глібович] не цілував хреста, тому що він був у поході під Литвою, в лісах.

[У] тім же році став Ярослав [Володимирович] галицький домагатися Івана Ростиславича, стрийчича свого. Ярослав бо підмовив був князів руських, і короля [угорського Гейзу], і лядських князів, щоб вони були йому помічниками проти Івана. І вони обіцялися йому всі, і послали послів у Київ до Ізяслава Давидовича: Ярослав галицький — Ізбигніва [Івачевича], Святослав Ольгович — Жирослава Іванковича, Ростислав Мстиславич і Мстислав Ізяславич — Жирослава Васильовича, Ярослав Ізяславич — Онофрія, Володимир Андрійович — Гаврила Васильовича, Святослав Всеволодович — киянина, король [Гейза] — мужа свого, і од ляхів — свій муж. Але Ізяслав переспорив усіх і, одвіт їм давши, відпустив їх.

Іван же тоді, переполошившись, поїхав у поле до половців і, пішовши з половцями, став у городах подунайських. І розбив він два кораблі, і взяв багато добра в них обох, і шкодили вони риболовам галицьким. І прибуло до нього половців багато, і берладників у нього скупчилося шість тисяч, і рушив він до [города] Кучелмина, і раді були [там] йому. А звідти він до [города] Ушиці рушив. Та в город увійшла була залога Ярославова, і стали кріпко битися вої залоги з городських стін, а смерди перескакували через заборола до Івана, і перебігло їх триста. І хотіли половці взяти город, та Іван не дав їм узяти, і, розгнівавшись, половці поїхали од Івана.

Ізяслав [Давидович] тим часом послав [мужів] по Івана і привів | [його до] Києва. А коли довідався Ізяслав, що на нього із-за Івана хотять раттю піти Ярослав [Володимирович], Мстислав [Ізяславич і] Володимир Андрійович, то послав він до брата Святослава [Ольговича] в Чернігів [посла] Гліба Ракошича, даючи йому [городи] Мозир і Чичерськ, і розповів йому, що хотять на нього, [Ізяслава], раттю піти. Святослав же сказав: «Правда, брате, я гнівався єсмь на тебе за те, що ти мені Чернігівської волості не надав єси, та лиха я тобі не хотів. А коли вже так сталося, що на тебе збираються, то боже мене ізбав од волості сеї. Ти мені брат, і дай мені бог з тобою пожити добре». І цілували вони оба хреста межи собою про повну злагоду.

Тоді ж і зібралися в [городі] Лутаві Ізяслав [Давидович], і Святослав Ольгович, і син його Олег, [і син] Ігор, і Всеволодович [Святослав], і Володимирович Святослав. І пробували вони у великій злагоді три дні, і [дали один одному] дари многі. Тоді ж саме послали вони послів своїх у Галич і до [города] Володимира, повідомляючи про свою злагоду, і що бог [їх] поєднав [і] хрест чесний. Ті ж, довідавшись, що брати у злагоді, також не поїхали.

[У] тім же році поставили Аркадія єпископом у Новгород місяця серпня в десятий день ⁷.

[У] тім же році Ізяслав Давидович почав війну проти Ярослава проти галицького, добуваючи волості Іванові Ростиславичу, на прозвище Берладнику. До нього бо, [Івана Ростиславича], слали [послів] галичани, велячи йому сісти на коней, і таким словом підмовляли його до себе, кажучи: «Тільки покажеш ти стяги, і ми одступимо од Ярослава». А до Ізяслава приходила ж йому та вість із Володимира, що хотять, зібравшись, піти на нього до Києва.

І став він слати [послів] до брата свого Святослава до Ольговича і до Всеволодовича Святослава, велячи їм піти з ним на Галич. Він те їм обом розповів, що хотять піти на нього до Києва. Святослав же Ольгович слав до нього [послів] багато [разів], кажучи йому: «Брате! Кому ти домагаєшся волості — чи брату, чи синові? І добре б тобі не починати раті першим. А що ти кажеш: «Збираються на мене поїхати»,— то якщо вони поїдуть на тебе з похвальбою, то бог буде з тобою, і я, і мої оба синівці». | Але Ізяслав не послухав брата [і] рушив із Києва ⁸.

Святослав тим часом послав услід за ним [тисяцького] Георгія Івановича, Шакушаневого брата. І догнав він його в [городі] Василеві, і став йому мовити: «Не велить тобі брат починати раті, а всіляко велить тобі вернутися». Ізяслав же з люттю відповів йому: «Відомо хай тобі буде, брате: я нізащо не вернуся, коли вже пішов. І се скажи, Георгію, братові Святославу: «Якщо ти сам [не] ідеш, ні сина [не] пошлеш, а мені бог дасть, [що] я добуду Галич, то ти тоді не жалкуй на мене, коли поповзеш із Чернігова до Новгорода!»

І вельми пожалівся Святослав на це слово, яке йому повідав Георгій, і сказав Святослав: «Господи! Поглянь на моє смирення! Скільки я поступався, не хотячи крові пролити християнської і отчини своєї погубити, [щоб] узяти Чернігів із сімома городами пустими, Моровійськ, Любеч, Оргощ, Всеволож,— адже в них сидять псарі лише та половці! А всю волость Чернігівську він сам держить із своїм синівцем ⁹. І того йому не досить, а велить він мені іще з Чернігова піти, хоча хреста мені цілував, що не позаздриться забрати од мене Чернігів ніяким чином. Нехай бог усе розсудить і хрест чесний, що од нього ти мені одступаєш. Бо я, брате, не лиха тобі хотячи, бороню — не ходити, а хотячи тобі добра і спокою землі Руській».

А Ізяслав, дійшовши [до города] Мунарева, тут ждав синівця свого [Святослава Володимировича], бо його він послав був назустріч половцям диким, велячи їм поїхати до нього вборзі. Та прийшла йому вість, що Мстислав [Ізяславич], і Володимир [Андрійович], і Ярослав [Володимирович], і галичани ідуть до Києва. І [коли] був він коло [города] Василева, то тут догнав [його] Святослав, синовець його, з багатьма половцями. І звідти пішов він до Білгорода і, прийшовши до Білгорода, став на Київській путі.

Мстислав же [Ізяславич] із двома братами ввійшов у Білгород. [І] стали [вої Ізяслава Давидовича] битися кріпко, приїжджаючи до города, а ті, з города виїжджаючи, билися завзято. Ізяславу тим часом прийшла більша підмога до Білгорода: прибув же до нього [хан] Башкорд із двадцятьма тисячами, отчим Святослава ¹⁰ Володимировича,— бо його мати ¹¹ втекла була в Половці і вийшла за нього, [Башкорда]. Ізяслав тоді показував їм, [Мстиславу Ізяславичу з братами], полки свої, велячи їм вийти з города. [Але] вони не вийшли і стояли в городі дванадцять днів.

А була серед берендичів зрада: вони бо удавали, що мають намір битися, приїжджаючи до города, а входили в словесні зносини одні з одними. Призвідцями ж сьому були: Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Карас Кокій. І вони ото захопили були [боярина?] Кузьму Сновидича з хлопцем, які заготовляли покорм, і послали хлопця Кузьминого вночі, написавши йому свій знак [і] сказавши йому: «Іди в Білгород до Мстислава і скажи йому так: «У нас до тебе, княже, єсть і добро, і зло. Коли будеш ти нас [так] любити, як ото любив нас отець твій, і по городу нам даси по ліпшому, то ми на сім одступимо од Ізяслава».

Мстислав, рад бувши мові цій, послав до них із тим же хлопцем тої ж ночі [боярина] Олбиря Шерошевича, і згодився їм на все, чого вони волили, і на присягу до них ходив.

І настала полуніч, і поїхали берендичі і торки, кричачи, до Білгорода. Ізяслав тоді зрозумів зраду їх і, сівши на коня, погнав до стану їхнього, і побачив, що стан горить, і вернувся назад. Він узяв синівця свого Святослава Володимировича і Володимира Мстиславича, і побігли вони на Вишгород до [города] Гомія. І тут, у Гомії, він дождав княгині.

Княгиня ж утекла до зятя Гліба [Юрійовича] в Переяславль, а звідти поїхала на Городок [Остерський], та на Глібль, та на Хоробор, та на Ропеськ. Ярослав же Всеволодович, утішивши її і склавши їй честь у Ропську, допровадив її до Гомія, до Ізяслава.

Ізяслав тоді з княгинею пішов із Гомія до Вятичів і розграбував город [Облов], княгинин, [Катерини, жони] Святославової. А звідти він пішов у Вятичі і зайняв усі Вятичі за те, що Святослав [Ольгович] не пішов за ним, ні сина до нього [не] послав.

Святослав же, довідавшись, що [город] Облов узято і Вятичі зайняті, став домагатися добра Ізяславових бояр, і жон їхніх | захопив, і взяв за них викуп.

Половці ж утекли од Білгорода на [город] Юр’єв. І багато їх захопили берендичі і юр’євці, а дещо їх у [ріці] Росі потопилося.

Мстислав же [Ізяславич], і Володимир [Андрійович], і Ярослав [Володимирович] увійшли в Київ місяця грудня у двадцять і другий [день]. Мстислав тоді забрав багато добра Ізяславової дружини — золота, і срібла, і челяді, і коней, і скоту, і все одпровадив [до города] Володимира. Мстислав при цім, і Володимир, і Ярослав послали [послів] по Ростислава [Мстиславича] у Смоленськ, запрошуючи його до Києва на стіл, бо вони раніш цілували були йому хреста, що «ми тобі його домагаємось».

Ростислав тоді послав до них [бояр] Івана Ручечника і Якуна [Мирославича], мужа од смольнян і [мужа] од новгородців, сказавши їм, [князям]: «Якщо ви мене вправду зовете з приязню, то я таки піду до Києва на свою волю, щоб вам правдиво мати мене за отця собі і під моїм вам послушенством ходити. І се я вам заявляю: не хочу я Клима в митрополії видіти, тому що не взяв він благословення од святої Софії і од патріарха». Мстислав же завзято сперечався за Клима, кажучи так: «Не буде Костянтин у митрополії, бо він кляв мені отця». Іванко ж, почавши тяжкі переговори ¹², пішов до князя Ростислава.

І прийшов він до Смоленська, і переповів усі речі князю своєму, і Ростислав послав сина свого найстаршого Романа до Києва із приязню, і зустрів його Мстислав у Вишгороді. Але тут сталася суперечка межи ними обома: Ростислав Клима не хотів митрополитом, а Мстислав Костянтина не хотів, який був висвячений патріархом [Костянтином] і великим собором Константинограда. Суперечка продовжувалася, і оскільки була вона запеклою межи ними, то тоді поклали оба [князі], що не сісти їм обом, [Климові й Костянтинові], на столі митрополичому. І на тім цілували вони удвох хреста, що привести їм іншого митрополита із Цесарограда ¹³.

Початок княжіння Ростислава, сина Мстиславового, в Києві

У РІК 6668 [1160]. Пішов Ростислав, син Мстиславів, із Смоленська до Києва на стіл. | І ввійшов він у Київ місяця квітня у дванадцятий день, у неділю,— а тоді була Паска свята,— і зустріли його всі люди [київські] і безліч [іншого] народу. Прийняли його люди з достохвальною честю, і сів на столі діда свойого і отця свойого сей благовірний князь Ростислав, і була людям подвійна радість — і воскресіння господнє, і княже возсідання.

[У] тім же році зібрався Ростислав зі Святославом Ольговичем [у городі] Моровійську місяця травня в перший день, і з’їзд їх обох був про велику приязнь. Тоді ж Ростислав позвав Святослава до себе на обід, і Святослав поїхав до нього безо всякої підозри. І була ж радість у той день межи ними обома, і дари многі. Дав бо Ростислав Святославу [дари] соболями, і горностаями, і чорними куницями, і песцями, і білими вовками ¹, і моржовими іклами. А назавтра ² позвав Святослав Ростислава до себе на обід, і тоді веселилися вони обидва дужче, ніж учорашнього дня. Святослав дав Ростиславу пардуса ³ і двох коней борзих під кованими сідлами. І тоді розійшлися вони до себе.

У тім же році воював Юрій Ярославич, із Турова [рушивши] до Путивля.

Того ж року ходив Ізяслав [Давидович до] Путивля на Олега на Святославича і стояв три дні коло города. Та, не досягнувши нічого, вернувся він до [города] Вира, звідки ото він і прийшов був. Та коли він прийшов до Вира ⁴, то виревці заперлися од нього і не пустили його до себе. Він тоді, звідти вернувшись, пішов у [город] Зартий і, перебувши тут, пішов назад, вернувшись у Вир.

Тоді [ж] Олег Святославич побив половців і Сантуза убив, половецького князя.

У тім же році послав Ростислав із Києва [воєвод] Юрія Нестеровича і Якуна [Мирославича] ⁵ в насадах на берладників, що були [город] Олешшя взяли. І, догнавши їх коло [города] Дциня, вони побили їх і здобич узяли.

[У] тім же році Володимир Андрійович, і Ярослав Ізяславич, і галичани побили половців межи [городами] Мунаревом і Ярополчем. І багато душ вернули вони з полону, що їх узяли були половці. Тоді ж і берендичів вони побили через помилку.

У тім же році ходив Рогволод [Борисович] із полочанами на Ростислава ⁶ Глібовича до Мінська. Ростислав [Мстиславич] при цім послав був із Києва поміч Рогволоду з [воєводою] Жирославом з Нажировичем — шістсот торків. Та в них померли [коні] з голоду, і прийшли вони [назад] піші, не діждавшись миру. Рогволод же стояв навколо города шість неділь. І вчинив він мир із Ростиславом по своїй волі, і вибавив Володшу ⁷ [Васильковича] з поруба, а Брячислава, [брата його], — із заліз. І цілували вони обоє хреста один одному.

[У] тім же році прийшло половців багато до Ізяслава Давидовича до [города] Вира. І рушив Ізяслав з усією силою половецькою до Чернігова на Святослава на Ольговича, і стали вони коло Десни по [річці] Крирову аж до [її] устя, а вниз — до [города] Гостоняничів ⁸. У Святослава ж тоді був синовець його Святослав Всеволодович і Рюрик [Ростиславич]. Ростислав ⁹ [же] узяв був у Святослава [Ольговича] Всеволода ¹⁰, сина його, щоб упевнити киян і берендіїв, бо вони не довіряли [Святославу Ольговичу] через свою провину. І билися вони з ними, [половцями], за ріку за Десну кріпко,— ті на конях, а інші в насадах їздячи,— і не пустили їх через ріку. І, стоявши, [половці] великої шкоди наробили — села попалили, людей пограбували. Святослави обидва тим часом послали [гінців] до Ростислава, прохаючи іще підмоги в нього. Ростислав тоді послав до них обох Ярослава Ізяславича ¹¹, і Володимира Андрійовича, і галицька поміч [прийшла]. Ізяслав тим часом із половцями од’їхали в поле, а ці, прибувши, не знайшли його. [І] перебрели оба Святослави і Рюрик [ріку], вслід за ним [ідучи] за Десну, та, ходивши за день путі, не знайшли його [і] вернулися кожен до себе.

Ізяслав же Давидович дійшов [до] Ігоревого броду ¹², і тут догнала його вість із Чернігова од близьких його приятелів. [Вони сповіщали], кажучи йому: «Не їздь, княже, нікуди ж. Брат твій Святослав недуж, а синовець од нього пішов до Новгорода, а дружину свою він одіслав од себе»,— бо Святославу тоді нездоровилось.

Ізяслав тоді, спішно порадившися з дружиною [і] взявши спільників своїх, поїхав, щоб напасти зненацька, до Чернігова. Святослав же не відав про наїзд Ізяслава. Він стояв перед городом у таборі з княгинею [Катериною] і з дітьми. А був тоді недільний день, і, приїхавши до Десни навпроти [села] Свинковичів, Ізяслав на зорі переправив полки свої через Десну і послав їх грабувати. Переїхав же був він і сам через Десну.

І була вість Святославу, що Ізяслав перебрідає через Десну, а половці грабують, і сільце [церкви] святого Спаса вони запалили. І спішно Святослав спорядив полки свої, а по Володимира по Андрійовича і по Рюрика послав [гінців] негайно. Так що Володимир у той день прийшов був із військом своїм і з київським військом, і [воєвода] Тудор Єлчич з галицькою підмогою прийшов уборзі. Володимир усі полки привів до Святослава.

Святослав тоді став, спорядивши полки всі [і] ждучи Ізяслава: він бо гадав тоді, що той піде на нього згідно зі своїм наміром, бо згідно з ним він уже рушив. І, взявши молодь із берендичами і з аєпичами ¹³, він послав [їх] на половців. І ті, з божою поміччю напавши на них, стали їх бити, і багато їх побили, а других руками похватали, і людей своїх вибавили з полону, що були половці побрали.

Коли ж Ізяслав побачив, що половці, яких рубали, втікають, а інші потопають у Десні, він почав їх питати: «Що сталося?» І вони розповіли йому: «Ми бачили війська многі, які стоять коло города». Ізяслав тоді, убоявшись, поїхав назад за Десну і під покровом ночі поїхав до [города] Вира.

Володимир же просився у Святослава їхати вслід за ним. І Святослав пустив його, але вслід за ним пішов увесь сам і, прийшовши до Вира, спалив острог довкола города. В городі ж заперся був із княгинею Іван Ростиславич, а сам Ізяслав пішов був у поле. І, постоявши тут, рушили вони до [города] Вартого ¹⁴. А тут попаливши і багато лиха вчинивши, вернулися вони до себе.

До Ізяслава ж прибуло половців багато. І він пішов із ними до [городів] Воробійні і до Росухи, і, туди попустошивши, пішов до синівця свого [Святослава Володимировича] в [город] Вщиж. |

Тої ж зими звідти пішов Ізяслав на Смоленську волость, попустошивши [її]. І там багато лиха накоїли половці; вони взяли більше десяти тисяч душ, а інших посікли.

Звідти ж Ізяслав послав [сватів] до Юрійовича до Андрія, випросив у нього дочку <Ростиславу> за синівця свого за Святослава і випрохав у нього поміч. І послав [Андрій] до нього сина свого Ізяслава з усім військом своїм, і муромська поміч [рушила] з ним, тому що прийшли були руські князі на Святослава на Володимировича і обступили були у Вщижі. Він же бився з ними із городських стін, дожидаючи Ізяслава, стрия свого, з поміччю і [підмогу] од тестя свого од Андрія.

Святослави ж оба, Ольгович і Всеволодович, і Рюрик [Ростиславич], і інші князі, почувши, що йде Ізяслав Андрійович із силою великою ростовською, [і] убоявшись, дали йому мир [і] вернулися.

Коли ж Ізяслав Давидович [та] Ізяслав Андрійович почули, що вони вернулися, то пішов Ізяслав у Вятичі, а Андрійович Ізяслав вернувся до отця свого Андрія в Ростов. З того ж походу пішов Ізяслав у Вятичі, і тоді й зустрілися на Волоці [Ламському] вони оба — [Ізяслав] з Андрієм з Юрійовичем. Тоді ж [Ростиславу] Андріївну привели за Святослава за Володимировича у Вщиж.

[У] тім же році пішов Святослав Ольгович до Вщижа на Святослава на Володимировича. І Всеволодовичі, [Святослав та Ярослав] , з ним оба ходили, і Рюрик [Ростиславич] із київським військом, і Олег Святославич, [і] Роман [Ростиславич] із Смоленська, і Всеслав [Василькович] із Полоцька, [і воєвода] Коснятин Сірославич з галичанами. І стояли вони довкола нього, [города Віцижа], п’ять неділь, і вчинили з ним, [Святославом Володимировичем], мир. І на тім цілував хреста [Святослав] Володимирович Святославу [Ольговичу], що мати йому його замість отця і під його повною волею йому ходити. І тоді вернулися вони до себе.

Андрій же [Юрійович] з Ізяславом [Давидовичем] зустрілися на Волоці [Ламському] ¹⁵. І послав [Андрій послів] до новгородців, кажучи їм: «Хай вам буде відомо: я буду добувати Новгород і добром, і лихом. Адже ви хреста мені цілували були єсте на тім, що мати [вам] мене собі князем, а мені вам добра бажати». І відтоді стали новгородці бунтувати і віче часто почали вчиняти.

Тої ж зими ходив Мстислав Ізяславич, Ярослав [Ізяславич і] брат його Ярополк, Андрійович Володимир і брат його Ярополк до Турова на Юрія на Ярославича. І стояли вони дві з половиною неділі, і, не вдіявши йому нічого, вернулися до себе.

У РІК 6669 [1161]. Віче вчинили новгородці, і послали [послів] до князя свого Святослава Ростиславича, і сказали йому: «Ми не можемо двох князів держати. Пошли-но, виведи брата Давида з Нового Торга». І він, не вередячи їм серця [і] вивівши брата, послав його у Смоленськ до [брата] Романа. Та не спинилась на цім злоба їх, а ще за гірше зло вони заповзялися. Трохи часу переждавши, вчинили вони віче проти Святослава, переступивши хресне цілування Ростиславу і синові його Святославу.

Князь бо сидів на [селі] Городищі у [церкві] святого Благовіщення. І ось пригнав до нього вісник і сказав: «Княже! Велике зло діється в городі! Хотять тебе люди схопити!» І мовив Святослав: «А яке їм зло я вчинив, що вони мене хотять схопити? І отцю моєму цілувавши хреста на тім, що мати [їм] мене князем собі до кінця живоття мойого? А вчора мені вони всі цілували святу богородицю». І коли він це мовив, то тут пішло безліч народу, людей, і, взявши князя, заперли вони [його] в хижці, а княгиню послали в монастир. А дружину його окували, а добро його розграбували і дружини його. А потім послали вони князя в [город] Ладогу, приставивши багатьох сторожів до нього.

І прийшла вість до Ростислава в Київ, що схоплено йому сина в Новгороді, і повелів він позабирати новгородців і повкидати їх у пересіченський погріб. І в одну ніч умерло їх чотирнадцять мужів. І розповіли Ростиславу, що вони задихнулися в погребі, і він опечалився із-за них, і повелів випустити їх із погреба і розвести їх по городах ¹.|

Новгородці тим часом послали до Андрія Юрійовича в Суздаль [послів], прохаючи в нього сина [Ізяслава?] княжити в Новгороді. Але він не дав їм сина, а став їм давати брата свого Мстислава. Та [його] вони не схотіли, бо він раніш княжив був у них, і пустив [Андрій] до них синівця свого Мстислава Ростиславича.

Святослава ж бог і сила чесного хреста ізбавили [од неволі]. Він пішов на Полоцьк, а Рогволод [Борисович] із Полоцька допровадив його до Смоленська.

[У] тім же році докончана була церква святої Богородиці у Володимирі, кам’яна, благовірним боголюбивим князем Андрієм. Він і прикрасив її прегарно — і різноманітними іконами, і дорогим камінням без числа, і начинням церковним, і верхи її позолотив. За віру ж його і за дбання про святу Богородицю привів йому бог ізо всіх земель майстрів, і оздобив він її краще од інших церков.

[У] тім же році погорів Ростов, і церкви всі, і соборна прегарна велика церква святої Богородиці, якої ото не було ніколи й не буде.

[У] тім же році ходив Рогволод [Борисович] до Мінська на Ростислава на Глібовича, і вчинив із ним мир, і вернувся до себе.

[У] тім же році було знамення в місяці, наче він увесь мав згинути, місяця серпня у вісімнадцятий день ³.

[У] тім же році послав Ростислав [посла] до Святослава [Ольговича], кажучи йому: «Пусти до мене дитя, Олега, нехай він спізнає киян ліпших, і берендичів, і торків». І Святослав безо всякої підозри одпустив до нього сина свого. Олег же, прийшовши в [село] Ольжичі, послав [гінця] до Ростислава, кажучи йому: «Брате! Де ти мені велиш стати?» І Ростислав повелів йому біля Олегової могили стати, бо сам він стояв коло Шелвового сільця, під борком.

І був у нього [Олег] два дні на обіді. А на третій день, коли їхав Олег із табору на проїздку, то тут зустрів його попереду них, [дружинників] , муж Ростиславів і сказав: «Княже! Єсть мені до тебе діло велике, але запевни мене, що ти про се | не заявиш нікому». І він запевнив його, і той сказав йому: «Княже! Я правду тобі мовлю. Стережися. Хотять тебе схопити».

Олег тоді, пославшись на недугу матері [Катерини], став проситися в Ростислава у Чернігів до отця. Ростислав же приязно не хотів пускати його од себе, бо не мав він лиха в серці, але злії люди, не бажаючи добра межи братами бачити, так учинили. І Ростислав одпустив Олега до отця.

Олег же, прибувши до Чернігова, не заявив сього отцю, а прогнівався на отця потай і став проситися в отця до Курська. Святослав т оді, не знаючи всього того, одпустив од себе Олега до Курська. І Олег пішов до Курська ⁴, і тут настигли [його] посли Ізяслава [Давидовича] з приязню, з дружніми словами, а Олег передав мужам своїм Ізяславові слова, бо вже й обидва Всеволодовичі, [Святослав та Ярослав], заприязнилися з Ізяславом. І сказали мужі Олегові: «Княже! А чи ж добре се єсть, що тебе хотіли в Києві схопити, а Чернігів оддають з-під твойого отця? Тому вже прав є отець твій і ти в хресному цілуванні». І вступив Олег у дружбу з Ізяславом без отчої ради.

А була вість Святославу [Ольговичу], що оба Всеволодовичі і Олег, син його, заприязнилися з Ізяславом, і вельми він опечалився цим. І розповів Святослав мужам своїм, що оба Всеволодовичі і Олег прилучилися до Ізяслава. І сказали йому мужі: «Дивно є, княже, що жалієшся ти на синівця свойого ⁵ і на Олега, а про своє живоття не дбаєш. Се не лжа тобі є, що Роман Ростиславич посилає із Смоленська попа свойого до Ізяслава, кажучи так: «Оддає тобі батя Чернігів, а ти зо мною в дружбі поживи». А сам-таки він ⁶ хотів тобі сина схопити в Києві. А ти вже, княже, і волость свою погубив єси, держачись за Ростислава, а він тобі, однак, ліниво помагає». І так поневолі одійшов Святослав од дружби з Ростиславом до Ізяслава.

[Тим часом] багато половців пішло до Ізя|слава. Ізяслав тоді зібрався з обома Всеволодовичами, [Святославом та Ярославом], і з братами, і з Олегом [Святославичем], лише Святослав [Ольгович] не пішов із Чернігова. І рушив він назустріч половцям у поле, і, з’єднавшися з половцями, поїхав до Переяславля на Гліба [Юрійовича], на зятя свого, велячи йому поїхати з собою за Дніпро на Ростислава. Та Гліб не їхав із ним, і стояв він коло Переяславля дві неділі, і не досягли вони нічого.

Ростиславу ж була вість, що Ізяслав прийшов до Переяславля з усім браттям. І великий князь київський Ростислав, зібравши воїв многих, рушив на Ізяслава і перебував у [городі] Треполі.

Коли ж почув Ізяслав, що Ростислав іде на нього з полками своїми, то побіг Ізяслав, а половці втекли у поле.

У тім же році прийшов митрополит Феодор із Цесарограда місяця серпня; посилав бо був по нього [послів] князь Ростислав.

Ізяслав тим часом, поєднавшися дружбою з браттям своїм, послав [послів] по половців, і прийшло до нього половців багато. Тоді Ізяслав, з’єднавшися з обома Всеволодовичами, і з Олегом, і з половцями, пішов за Вишгород до [города Давидової] Боженки ⁷, бо тут Дніпро ⁸ був став, а ніде ж інде не став був. Тут же перейшовши Дніпро, коло [Давидової] Боженки, він рушив полками до Києва, і, прийшовши, стали вони на оболоні, в лозах, навпроти [урочища] Дорогожича.

Назавтра ж, у восьмий [день] ⁹ місяця лютого,— а день тоді був середа,— почав Ізяслав із браттям споряджати полки і, підготувавшись, пішов на Подолля. А Ростислав з Андрійовичем [Володимиром] стояв коло стовп’я, бо тоді загороджено було стовпами од Гори [Юрховиці] і аж до Дніпра. І запекла, вельми люта битва була з обох [сторін], і багато падало тих, яких убивали з обох [військ]. І так страшно було дивитися, ніби мало настати друге пришестя.

І почав одолівати Ізяслав, а половці вже в’їжджали в город, прорубуючи стовп’я. І запалили вони двір Лихачів, попів, і Радиславів, і побігли берендичі: [одні] — до [урочища] Угорського, а другі — до Золотих воріт. І стала мовити дружина Ростиславова: «Княже! Осе брати твої до тебе не прибули, ні берендичі, ні торки, а сих — велика сила. Ти піди-но в Білгород і там підождеш братів своїх і пособників усіх своїх».

Ростислав тоді, послухавши їх, пішов до Білгорода з військами своїми і з княгинею. У той же день прибув до нього Ярослав [Ізяславич], синовець його, з братом Ярополком, а [Володимир] Андрійович поїхав до [города] Торчського — і до берендіїв, і до торків.

Ізяслав же увійшов у Київ місяця лютого в дванадцятий [день] і, ввійшовши у святу Софію, дав прощення всім киянам, що їх були побрали ¹⁰. І пішов Ізяслав до Білгорода.

У той же час було знамення в місяці, страшне і дивне: ішов ото місяць через усе небо од сходу до заходу, змінюючи свій вигляд. Спершу він зменшувався помалу, поки весь не зник. І вигляд його був ніби трохи чорний, а тоді він став наче кривавий, а потім ніби мав два лиця, одне — зелене, а друге — жовте. І посеред нього ніби два ратники рубалися мечами, і одному з них наче кров ішла з голови, а другому — біле, як молоко, текло ¹¹. І тому говорили старії люди: «Недобре є отаке знамення, се провіщає княжу смерть»,— що й сталося. Та ми до попереднього повернемось.

Ізяслав же, прийшовши до Білгорода, стояв навколо дитинця чотири неділі ¹²; острог Ростислав сам був спалив, до нього. Святослав [Ольгович] тим часом слав [послів] із Чернігова до Ізяслава, велячи йому мир узяти: «Якщо ж тобі не дадуть миру, то все-таки ти поїдь за Дніпро. Коли ти будеш за Дніпром, то в усьому ти будеш правий». Та Ізяслав не послухав брата свого Святослава, а сказав йому: «Брати мої, вернувшись, підуть у волость свою. А мені [куди] вернутися? У Половці я не можу йти і у Вирі не можу з голоду помирати. Тож ліпше волію тут померти».

У РІК 6670 [1162]. Рушив Мстислав [Ізяславич] із [города] Володимира військом своїм [і] з галицькою поміччю, а Рюрик [Ростиславич] пішов із Торчського з Володимиром з Андрійовичем, і з Васильком з Юрійовичем, і з берендіями, і з ковуями, і з торками, і з печенігами. І з’єдналися вони коло [города] Котельниці з Мстиславом, а звідти пішли до Білгорода на [город] Мутижир.

І [коли] вони були на [селі] Кучарі, то почали проситися чорні клобуки у Мстислава [піти] наперед: «Хай ми поглянемо, княже, чи велика рать?» І Мстислав пустив їх.

[Але] дикі половці устерегли військо [Мстиславове], і примчали до Ізяслава, і розповіли йому про рать велику. Ізяслав тоді, навіть полків [не] бачивши, побіг од Білгорода, а Ростислав із Ярославом і з Ярополком [Ізяславичами] вийшли з города своїми полками і тут дождалися браття свого.

Зібравшись усі [і] привітавшись, вони поїхали вслід за ними, [військами Ізяслава]. Торки ж догнали вози їхні на [річці] Желяні, а війська їхні настигли [недалеко] од [села] Буличів і тут стали сікти їх, а інших руками хватати. Схопили ж тоді і [воєводу київського] Шварна, і обох Милятичів, Степана та Якуна, і Нажира Переяславича. Ізяслава ж настигли коло озер, коли він в’їжджав у борок. І догнав його [торчин] Воїбор Негечевич ¹, і рубав по голові шаблею, а другий ударив його [списом] у стегно, піднявши його, і тоді полетів він з коня. І, взявши його, Мстислав ледве живого одіслав [його] в монастир, до [церкви] святого Симеона, що є в Копиревім кінці.

Убитий же був Ізяслав місяця березня в шостий день, і звідти, [із церкви святого Симеона], одіслали його до Чернігова. І Святослав [Ольгович] опрятав зі сльозами тіло його, і положили тіло його в отчій його церкві, у [церкві] святих мучеників Бориса і Гліба, місяця березня у тринадцятий [день],— день же тоді був понеділок.

У тім же році знову новгородці взяли Святослава Ростиславича до себе княжити, а Юрієвого внука Мстислава [Ростиславича] вигнали од себе.

У тім же році було знамення в сонці, місяця серпня в сімнадцятий день, у четвер ².|

У тім же році преставився князь Володимир, у Рязані, син Святославів, онук Ярославів ³.

У тім же році преставився князь Іван Ростиславич, прозваний Берладником, у [городі] Солуні. І деякі так говорили, що від отрути була йому смерть.

У тім же році приходив Рогволод [Борисович] із полочанами на Володаря [Глібовича] до Городця. Але Володар не дав йому бою вдень, а вночі виступив на нього із города з литвою. І багато лиха вчинилося в ту ніч: тих побили, а других руками похватали безліч — [їх було] більше, ніж убитих. Рогволод тоді вбіг у [город] Слуцьк і, пробувши тут три дні, пішов у [город] Друцьк. А до Полоцька він не посмів іти, тому що множество погинуло полочан. Полочани ж посадили в Полоцьку Васильковича [Всеслава].

У тім же році поїхав Ізяславич Мстислав із Києва, розгнівавшись на стрия свого, на Ростислава, і багато сварок постало межи ними. Давид бо [Ростиславич] без отчого веління поїхав у [город] Торчський і, захопивши, привів до Києва посадника Мстиславового Вишка, а Ростислав послав сина свого Мстислава у Білгород ⁴.

Тоді ж Мстислав [Ізяславич] рушив із [города] Володимира на Володимира Андрійовича до [города] Пересопниці, І, прийшовши, став він на [селі] Вибучі, і почав слати [послів] до Володимира, велячи йому одступити од Ростислава. Володимир, однак, не відступив од хресного цілування Ростиславу, а всіляко держався Ростислава усім серцем. Мстислав тоді вернувся назад у Володимир.

У тім же році цілували Ольговичі хреста Ростиславу — Святослав Ольгович і Всеволодовичі оба, [Святослав і Ярослав].

У тім же році вигнав Андрій [Юрійович] єпископа Леона із Суздаля, і братів своїх погнав, Мстислава і Василька, і двох Ростиславичів, [Мстислава та Ярополка] ⁵, синівців своїх, [і] мужів отця свого найзнатніших. А се він учинив, хотячи самовладцем бути усій Суздальській землі. Проте Леона, єпископа, він вернув назад, покаявшись за цей гріх, але в Ростов, а в Суздалі він не дав йому сидіти. Та держав він його чотири місяці в єпископії.

[Бо] став [Андрій] просити в нього [дозволу] од Воскресіння Христового до Всіх святих їсти м’ясо в середу і в п’ятницю, а єпископ дозволив йому в одну великодню неділю їсти м’ясо і в середу і в п’ятницю, а в інші [ці дні] строго додержувати [посту] ⁶. І він через цю причину погнав його із своєї землі, і прийшов [Леон] у Чернігів до Святослава Ольговича, а Святослав, утішивши гарно, одпустив [його] в Київ до Ростислава.

[У] тім же році вчинив мир Ростислав з Юрієм з Ярославичем.

У тім же році прийшли половці многі до [города] Юр’єва. І взяли вони багато веж [чорних клобуків] по [ріці] Роту, і [торчина] Воїбора [Негечевича] убили, який був Ізяслава [Давидовича] убив. Чорні ж клобуки, зібравшись усі, поїхали вслід за ними і настигли їх на [ріці] Росі. І багато вони побили їх, і здобич усю одібрали од них, і самих захопили більше п’ятисот. Захопили вони також і двох княжичів Сатмазовичів, і інших княжичів.

[У] тім же році Рюрик [Ростиславич], і Святополк Юрійович туровський, і Святослав Всеволодович із братом Ярославом, і з Олегом Святославичем, і з Володимировичем [Святославом], і з кривськими князями пішли до [города] Слуцька на Володимира на Мстиславича. Володимир же, побачивши силу їх, дав їм мир і Слуцьк одступив їм, а сам пішов у Київ до брата Ростислава. Ростислав тоді дав йому Треполь І інші чотири городи придав йому до Треполя.

[У] тім же році пішли два Юрійовичі, Мстислав і Василько, з матір’ю ⁷ до Цесарограда і Всеволода молодого, третього брата, узяли з собою. І дав цесар [грецький Мануїл Комнин] Василькові на Дунаї чотири городи ⁸, а Мстиславу ⁹ дав волость Аскалонію.

У РІК 6671 [1163]. Учинив Ростислав мир із Мстиславом [Ізяславичем]. Він вернув усі городи Мстиславу, Торчський і Білгород, а за Треполь дав йому Канів.

[У] тім же році привів Ростислав із Половців Белуківну, князя половецького [Белука] дочку, за сина свого за Рюрика.

Того ж року він і мир уладнав із половцями. |

Тоді ж і Феодор, митрополит, преставився, бувши [рік і] ¹ | десять місяців у митрополії.

[У] тім же році пустошили ляхи навколо [города] Червена.

У РІК 6672 [1164]. Прийшов митрополит Іоанн в Русь. І не хотів його Ростислав прийняти, тому що одрядив був Ростислав [боярина] Гюряту Семковича до цесаря [грецького Мануїла Комнина], намагаючись настановити Клима [Смолятича] на митрополію. А повернувся Гюрята назад із [города] Олешшя з митрополитом [Іоанном] і з цесаревим послом.

І прислав цесар дари многі Ростиславу — оксамити, і паволоки, і всяке узороччя різноманітне. При цім посол цесарів говорив Ростиславу: «Мовить тобі цесар: «Якщо приймеш ти прихильно благословення од святої Софії ¹, <буде тобі митрополит Іоанн». Великий же князь сказав до цесаревих послів: «Я сього митрополита задля честі і приязні цесаревої і патріархової ² прийму, але надалі, якщо патріарх без призволення нашого всупереч правилам святих апостолів поставить митрополита, ми не приймемо [його], а будуть вибирати єпископи». І тоді ввів він митрополита з честю в Київ, а послів одпустив до цесаря з дарами і з приязню великою.

Того ж року розболівся тяжко Святослав Ольгович чернігівський. Олег же, син його, був тоді в Курську. І прислав до нього отець [гінця], щоб він приїхав до нього уборзі>. І одказала дружина Олегові [Святославичу]: «Княже! Не барись, їдь уборзі, бо Всеволодович ³ недобре жив із отцем твоїм і з тобою. Ачей, він замислить що лихе!» І Олег спішно поїхав до Чернігова, та не застав отця живого, бо таїли смерть його три дні, до приїзду Олега.

Учинила ж се княгиня [Катерина], порадившися з єпископом ⁴ і з мужами князя свого з найзнатнішими. І цілували вони [ікону] святого Спаса на тім, щоб не посилати [вість] до [Святослава] Всеволодовича в Новгород- [Сіверський]. Першим цілував святого Спаса єпископ Антоній, а потім дружина цілувала. І сказав Юрій [Іванович], тисяцький: «Не гоже було нам дати єпископові цілувати святого Спаса, тому що він є священнослужитель, і не слід нам запідозрювати його, бо він князів своїх любив». І сказав єпископ: «Я задля того присягаю перед вами: хай бог мені [свідком] буде і та, яка його родила, що не послати мені до Всеволодовича аніяким чином, ні обману [не] вчинити. І вам також, синове, я мовлю: не погибніть душею і [не] будьте зрадниками, як Іуда».

Та се він говорив їм, обман таячи в собі, бо був він родом гречин. Отож він спершу цілував святого Спаса, і він же учинив і лихий злочин. Бо, написавши грамоту, він послав [гінця] до [Святослава] Всеволодовича, кажучи так: «Стрий тобі помер, а по Олега ж послали. Але ж дружина по городах далеко, а княгиня сидить у безпорадності з дітьми, і добра безліч у неї. Поїдь-но вборзі. Олег же іще не в’їхав, і ти по своїй волі урядишся з ним».

Святослав тоді спішно прочитав грамоту і послав сина свого [Володимира?] в [город] Гомій, а посадників розіслав по [інших] городах. Сам же він хотів поїхати [до] Чернігова, та почув, що Олег уже в Чернігові. І почали вони оба слати між собою [послів], ладячись про волості, і Олег, поступившись своїм, уладився [так]: Святославу він уступив Чернігів, а собі взяв Новгород- [Сіверський]. І послав Олег із хрестом [боярина] Івана Радославича, і цілував Святослав хреста Олегові, що він додержить [слова],— і не додержав. Сказав бо був Всеволодович, хреста цілуючи: «А братів я обох тобі наділю, Ігоря і Всеволода»,— і тим обом він не додержав [слова].

Преставився ж Святослав ⁵ місяця лютого в п’ятнадцятий день, а в сімнадцятий покладений був у гроб, у понеділок.

У той же рік була повінь велика в [городі] Галичі. За божим допустом од сильного дощу в один день і в ніч із Дністра несподівано пішла велика вода на оболонь, і дійшла аж до Бикового болота, і потопила більше трьохсот чоловіка, що пішли були з сіллю із [города] Удеча. І багатьох людей знімали з дерев, і вози, що їх вода була повикидала, а багато інших потопилося. І хліб у них був сильно дорогий на ту зиму.

У той же рік преставився благовірний князь христолюбивий Ізяслав, син великого князя Андрія [Юрійовича]. І плакав по ньому князь Андрій, отець, і брат його, [Ізяслава], Мстислав. І тоді положили його у церкві святої Богородиці в [городі] Володимирі- [Суздальському] з плачем великим місяця жовтня у двадцять і восьмий день.

У РІК 6673 [1165]. Прибіг із Цесарограда братан цесарів кир Андроник ¹ до Ярослава [Володимировича] в Галич. І прийняв його Ярослав із великою приязню, і дав йому Ярослав декілька городів для піддержки. Але потім прислав цесар [грецький Мануїл Комнин] двох митрополитів, кличучи його до себе, і Ярослав одпустив [Андроника] до нього з великою честю, приставивши до нього, [Андроника], єпископа свого Кузьму і двох мужів своїх найзнатніших.

[У] тім же році одведена була Ростиславна Огафія за Олега за Святославича місяця червня у двадцять і дев’ятий день ².

[У] тім же році Давид Ростиславич сів у Вітебську, а Романові [Михайловичу], Вячеславовому внуку, дав Ростислав [Мстиславич городи] Василів і Красний.

[У] тім же році Василько Ярополкович ³ побив половців на [ріці] Росі ⁴. Багато ж їх він руками захопив, і збагатилася дружина його оружжям і кіньми, а сам він багато викупу взяв за них.

У РІК 6674 [1166]. Поставив Ростислав ⁵ князь єпископом у Новгород Великий Іллю; той бо Ілля родом був новгородець.

[У] тім же році одвели дочку Святослава Ольговича за Ярополка за Ізяславича.

[У] тім же році преставився благовірний князь христолюбивий Ярослав, син великого князя Юрія [Володимировича]. І плакав по ньому брат Андрій, і положив [його] в церкві святої Богородиці в [городі] Володимирі- [Суздальському] місяця квітня у дванадцятий [день].

Преставилася княгиня [Катерина, удова] Святослава Ольговича.

У РІК 6675 [1167]. Помер Святослав Володимирович у [городі] Вщижі, онук Давидів.

[У] тім же році зняв війну Святослав Всеволодович з Олегом [Святославичем] із-за [волості] Володимировича [Святослава]. Олег бо просив справедливого наділу її, але Святослав йому [його] не надав, а дав брату своєму [Ярославу] ліпшу волость, а сина [Олега?] посадив у Вщижі. І Ростислав, подбавши про справедливість, оскільки Святослав зобиджає Олега, став через це помагати Олегові. Багато ж посилав Ростислав [послів] до Святослава, велячи йому по-справедливому наділити Олега і добра їм бажаючи, але Святослав не послухав його.

Олег тоді поїхав до [города] Стародуба, бо стародубці прислали були [послів] до Олега. Та [його] упередила підмога Ярославова, [увійшовши] в город, і городянам не можна було свій намір сповнити. І Олег, вернувшись назад у гніві, багато [людей] взяв у полон.

Святослав тоді послав брата свого Ярослава з половцями до Новгорода- [Сіверського], і вони, дійшовши [до] ріки Молочної, вернулися там назад, на віддалі п’ятнадцяти верст од города. Олег же був у той час вельми нездоров, так що не міг він навіть на коня всісти. І Ростислав, довідавшись, що Олег вельми слабує, став слати [послів] до Олега, велячи йому миритися. Отож Олег послухав його, уладнав мир із братом, і Святослав дав Олегові чотири городи, і вони обидва хреста цілували.

Коли ж довідались половці, що князі не в приязні живуть, [то], пішовши в пороги, стали вони шкодити гречникам ¹. І послав Ростислав [воєводу] Володислава [Воротиславича], ляха, з воями, і вони провели гречників [крізь небезпеку].

[У] тім же році родився Олегові [Святославичу] син, і нарекли йому ім’я в хрещенні Борис, а мирське — Святослав.

[У] тім же році пішов Володар Глібович раттю до Полоцька, а Василькович Всеслав рушив супроти нього з полочанами. Володар тоді, довідавшись, що йдуть супроти нього, не дав йому з’єднатися [з військом Давида Ростиславича], і вдарив на них зненацька, і багато їх побив, а інших руками взяли. Всеслав при цім утік до [города] Вітебська, а Володар увійшов у Полоцьк і цілував хреста з полочанами.

І рушив він до Вітебська на Давида [Ростиславича] і на Всеслава, і, прийшовши, став на ріці [Двіні], і почали вони битися через ріку ². Давид же не дав йому бою через те, що ждали вони [зі Всеславом] брата свого Романа [Ростиславича] зі смольнянами. І тут дивне вдіялось: ополуночі був грім сильний, наче вої перебрідали через ріку, і страх напав на військо Володареве, і сказала дружина Володареві: «Чого ти стоїш, княже, не їдеш звідси? Адже ж се Роман перебрідає, а звідси — Давид». І побіг Володар од Вітебська ³.

А назавтра Давид, побачивши, що Володар утік, послав [військо] вслід за ними. Та вони не настигли їх, тільки тих, що по лісу блукали, багато захопили. А Всеслава [Давид] послав до Полоцька.

[У]тім же році взяв Ярослав [Володимирович], галицький князь, за сина свого за Володимира дочку Святослава ⁴ Всеволодовича Болеславу. |

[У] тім же році привів Ярослав ⁵ Ізяславич, із Турова взявши за сина Всеволода, дочку Юрія Ярославича Малфрідь.

У тім же році померла Андріївна за Олегом за Святославичем ⁶.

[У] тім же році бився Олег Святославич із [ханом] Боняком ⁷ і переміг Олег половців.

У тім же році схопили половці [воєводу київського] Шварна за Переяславлем, а дружину його перебили. І взяли вони за нього викупу безліч.

У РІК 6676 [1168] ¹. Послав Ростислав [послів] до братів своїх і до синівців своїх, велячи їм усім зібратися в себе з усіма військами своїми. І прийшов Мстислав [Ізяславич] із Володимира, Ярослав, брат його, із Луцька, Ярополк, [другий брат], із Бужська, Володимир Андрійович, Володимир Мстиславич, Ярослав Всеволодович ², Гліб Юрійович, Рюрик, Давид, Мстислав — діти Ростиславові ², Гліб [Всеволодович] городенський, Іван Юрійович ³, онук Ярослава Святополковича ², і галицька поміч. І стояли вони коло Канева довгий час, допоки пройшли [валки] Гречника і Залозника, і звідти вернулися вони до себе.

Того ж року наприкінці пішов Ростислав до Новгорода [Великого], бо недобре жили новгородці зі Святославом, сином його. І прибув він до [города] Чичерська до зятя Олега [Святославича], бо тут ждав був його Олег із жоною [Огафією]. І взяв Олег Ростислава на обід, і була радість велика у той день межи ними. Олег же многі дари дав Ростиславу, і дочка [Огафія] дала йому дари многі. А на другий день позвав Ростислав до себе Олега і дочку і, ще більшими дарами наділивши всіх, пішов до Смоленська.

І почали його зустрічати ліпші мужі смольняни за триста верст, а потім зустріли його внуки, а тоді зустрів його син Роман, і єпископ Мануїл, і [боярин] Внізд, і мало не весь город [Смоленськ] вийшов назустріч йому. І так вельми обрадувалися всі приходу його і безліч дарів дали йому.

А звідти [він рушив] у [город] Торопець і відтіля послав [гінця] до сина Святослава в Новгород, велячи йому виїхати назустріч собі на [город] Луки, бо вже Ростислав був вельми нездоров.

І зустрівся він тут, на Луках, із сином і з новгородцями. І цілували новгородці хреста Ростиславу на тім, що мати їм сина його собі князем, а іншого князя не шукати, аж поки вони з ним смертю [не] розлучаться. І многр дарів узяв він у сина і в новгородців, і звідти вернувся до Смоленська.

Рогнідь же, сестра його, бачивши, що брат вельми знемагає, стала благати його, велячи йому лягти у Смоленську в його власному домі. Але він сказав їй: «Не можу я тут лягти. Повезіте мене до Києва. Якщо мене бог візьме в путі, то покладіте мене, за отчим благословенням, [церкві] святого Феодора. Якщо ж мені бог одпустить недугу сю молитвами пречистої його матері і святого отця нашого Феодосія, Печерського монастиря ігумена, то пострижусь я в Печерському монастирі».

А коли відходив він із життя сього, короткочасного і минущого, [то] говорив він Симеонові, попові ⁴, отцю своєму духовному: «Тобі дати одвіт перед богом за те, що удержав ти мене од постригу». Бо мовив Ростислав часто цю річ ігуменові печерському Полікарпу: «Тоді, ігумене, я взяв думку про постриг, коли ото прийшла мені вість із Чернігова про смерть Святослава Ольговича». Говорив же і таке він завше ігумену: «Постав мені, ігумене, келію добру. Боюсь я несподіваної смерті. Хай що ото мені бог уготовить і ваша молитва».

Установив же він був і таке добродіяння: у великий піст, у кожну суботу і в неділю, він саджав на обіді в себе дванадцять ченців, тринадцятий ігумен Полікарп, і тоді їх нагодує, а голодними не одпускав. Сам же він кожної неділі причащання приймав, сльозами омиваючи лице своє, і зітханням частим смиряючи себе, і стогін із серця свого добуваючи. Усі, хто бачив його, як він у такому смиренні стояв, також не могли вдержатися од сліз. А коли кінчався увесь піст, то тоді він угощав усю братію, а в Лазареву суботу ⁵ призивав ⁶ усіх печерян і по всіх монастирях кликав, а в інші дні, у середу і в п’ятницю, піддержував братію печерську.

Велику любов він мав до [церкви] святої Богородиці і до святого отця Феодосія. І так він говорив із Полікарпом повсякдень: «Хотів би я звільнитися од короткочасного і суєтного світу сього і [од] минущого і многотривожного життя сього, про що я і раніш нагадував тобі». Але він, [Полікарп], йому так говорив: «Вам бог так велів жити: правду діяти на сім світі, по правді суд судити і в хресному цілуванні вам стояти». Ростислав же йому так казав: «Отче! Княжіння і світ не можуть без гріха бути, а я вже прожив немало на світі сьому. Тож хотів би я ревно наслідувати [праведників] . Адже і всі правовірнії цесарі постраждали і дістали нагороду од господа бога свойого, адже і святії мученики кров свою пролили [і] дістали вінці нетліннії, адже і святії отці, виснаживши тіло своє постом і вузькою і тісною путтю ходивши, дістали царство небеснеє, адже і самого правовірного цесаря Костянтина ⁷ слухав я, котрий говорив: «Коли б я відав, що такий достойний сан чернечий, що він восходить з ангелами до престолу господнього без перепони,— зняв би я вінець і багряницю». І коли він отак розмовляв з Полікарпом, ігуменом, то сказав йому ігумен: «Якщо ти сього бажаєш, княже, то воля божая нехай буде». Ростислав же, почувши [це] од ігумена, вложив [його слова] в серці своїм, сказавши йому: «Пережду я іще деякий час. Єсть у мене невеликі діла». І він, [ігумен], отак побесідувавши з ним і благословивши його, одпустив його. Та ми до попереднього повернемось.

І рушили вони з ним із Смоленська,— а він уже вельми знемагав,— і коли він був у селі в Рогнідіному, [у волості] в Зарубі, то став він мовити Іванкові Фроловичу, покладникові ⁸ своєму, і [боярину] Борисові Захаровичу: «Призовіте мені сюди Симеона-попа, І нехай одправи|ть молитву». А сам, звівши руки свої, став він молитву діяти, дивлячись на ікону святої богородиці: «Пречистая богородицеі Ти вища єси од ангелів, архангелів і од усього сущого найсвятішая! Помічнице зобиджених, надіє обезнадієних, сиротам заступнице, убогим кормилице, печальним утіхо, грішним спасіння, християнам усім підпомога! Милостива ти єси, владичице! Милістю своєю помилуй мене, грішного раба свойого Михайла ⁹, ризою мене святою захисти і умоли втіленого із тебе бога, укріпи мене силою з неба на невидимих і видимих ворогів! Всемилостивая владичице богородице! Підніми мене із глибини гріховної, і просвіти мені очі сердечнії, і спасіння сподоби мене, грішного раба свойого, яко сила Христа, бога нашого, з отцем і сином і святим духом»¹⁰.

І, глянувши на ікону самого творця, став він. говорити тихим голосом, сльози ллючи із очей: «Нині одпусти раба свойого, владико, по глаголу твоєму, з миром». І було видіти сльози його, що лежали на щоках його, яко жемчужні зерна. І так, стираючи сльози убрусцем, він почив місяця березня в чотирнадцятий [день], а в двадцять і перший покладений був у гроб у [церкві] святого Феодора [Тірона], в отчому його монастирі, прилучившись до предків своїх. Було ж княжіння його в Києві вісім літ без місяця ¹¹.

Тої ж зими ходили Ольговичі на половців, а зима була тоді вельми люта. І взяв Олег [Святославич] вежі Кози [Сотановича], і жону, і дітей, і золото, і срібло, а Ярослав [Всеволодович] Белукові ¹² вежі взяв. І, воздавши хвалу богові і пречистій матері його, вернулися вони до себе.

У РІК 6677 [1169]. По Ростиславовій смерті почали слати [послів] по Мстислава [Ізяславича] брати Володимир Мстиславич, Рюрик [Ростиславич], Давид [Ростиславич]. І кияни од себе [послів] послали, [і] чорні клобуки од себе [послів] послали. Мстислав тоді послав поперед себе [воєводу] Володислава Воротиславича до Василька до Ярополковича, велячи йому сидіти в Києві до себе, і тивуна свого послав ¹.

І стали приятелі Мстиславові розповідати Василькові і Володиславу, що Володимир Мстиславич, і [Володимир] Андрійович, і Ярослав, Мстиславів брат, і Рюрик, і Давид цілували хреста, що взяти їм волость у Мстислава своєю волею: Володимиру [Мстиславичу] до своєї волості [додати город] Торчський з усім Пороссям, [Володимиру] Андрійовичу [взяти город] Берестій, Ярославу [Ізяславичу] — [город] Володимир. І Василько, узнавши намір їх, послав [посла] до Мстислава у Володимир, сповіщаючи його про всі переговори їхні. Мстислав тоді послав [послів] до своїх спільників — до Ярослава [Володимировича] в Галич, і до ляхів, і до двох Всеволодковичів, [Мстислава та Бориса], даючи їм знати про силу братів.

І зібрався Мстислав [Ізяславич] з ляхами і з Ярославом [Володимировичем] галицьким, і пішов Мстислав до Києва на стіл. І п’ять галицьких полків дав йому Ярослав, і Мстислав та Борис Всеволодковичі теж [пішли] з ним. І прийшов він до [города] Микулина, і прибули туди до нього берендичі всі, і торки, і печеніги, і весь чорний клобук. І, водивши їх до присяги, він послав поперед себе брата свого [Ярополка] з берендичами, а сам рушив услід за ним.

І в той час Володимир Мстиславич пішов із Треполя ¹ до Вишгорода з жоною і з дітьми. У той же день [і вдова] Мстиславова [Любава], мати його, [Володимира], пішла до Вишгорода. Ярополк же з берендичами настигли Володимира на [ріці] Желяні коло [села] Доброго Дуба, та не дали берендичі стрілятися з ними, [військами Володимира], бо берендичі хитрували. І так їхали берендичі за ними до Всеволодового монастиря ², і звідти вернувся Ярополк назад у город.

Мстислав же, виладнавши полки свої, назавтра рушив услід за ним, [Ярополком], до Києва Василівською дорогою та до Олегової [могили] і в Київ увійшов. Тут вийшли кияни всі. І, урядившись із браттям, і з дружиною, і з киянами, в той день він пішов до Вишгорода, а берендичів пустив у напад. І на оболоні од Дніпра запалили вони двір тисяцького [вишгородського] Давида Радила, а інших дворів сім згоріло.

Мстислав же, прийшовши | [до Вишгорода], став по горі од бору, а піших воїв поставив по валу. Берендичі тоді вбили Володимирового мужа, убили також і ті ліпших берендичів. День же тоді був п’ятниця. А назавтра ж, у суботу, стали вони битися, їздячи до города і з города виходячи. Билися вони кріпко, а тоді стали рядитися про волость, шлючи [послів] межи собою,— Рюрик, і Давид, і Володимир зі Мстиславом, і, уладившись щодо волості, цілували вони хреста. А Мстислав у понеділок увійшов у Київ.

Попередня     Головна     Наступна