Попередня     Головна     Наступна

Князя Володимира заповіт ¹⁰

«Во ім’я отця і сина і святого духа. Молитвами святої богородиці і приснодіви Марії і святих ангелів. Се я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, даю землю свою всю і городи по своїм животті брату своєму Мстиславу і стольний свій город Володимир. А другу грамоту написав я брату своєму, таку саму. Хочу я також іще й княгині своїй писати грамоту, таку саму».

«Во ім’я отця і сина і святого духа. Молитвами святої богородиці і приснодіви Марії і святих ангелів. Се я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, пишу грамоту. Дав єсмь я княгині своїй по своїм животті город свій Кобринь із людьми і з даниною; як при мені вони давали, так і по мені нехай дають княгині моїй. А що я дав єсмь їй і село своє Городло ¹¹ із митом, то люди як ото на мене робили ¹², так і на княгиню мою [нехай роблять] по моїм животті. Якщо буде [треба] князю город ставити, то вони [нехай ідуть робити] до города, а побори і подать татарську [нехай дають] князю ¹³. А [село] Садове і Сомино я також дав єсмь княгині своїй і монастир свій [святих] Апостолів, який спорудив я своєю силою. А село Березовичі я купив єсмь у Юрійовича у Давидовича у Федірка  ¹⁴ і дав єсмь за нього п’ятдесят гривень кун і п’ять ліктів шарлату та броні дощаті ¹⁵, і теє село я дав єсмь теж [монастиреві святих] Апостолів. А княгиня моя по моїм животті якщо захоче в черниці піти — [нехай] піде, [а] якщо не захоче іти — то як їй угодно. Мені не встати, аби подивитися, що хто чинитиме по моїм животті».

А після цього послав Володимир до брата [єпископа свого], так кажучи: «Брате мій, Мстиславе! Цілуй мені хреста на тім, що ти по моїм животті не одбереш од княгині моєї нічого, що я єсмь їй дав, і од сеї дитини, од Ізяслави-таки, [що] не оддаси ти її неволею ні за кого ж, а куди буде княгині моїй вгодно, то туди її оддати».

Мстислав тоді сказав [єпископові]: «Господине,— скажи,— брате! Не дай мені бог того, щоби мені одібрати що по твоїм животті у твоєї княгині і в сеї дитини, а дай мені бог мати свою ятрівку за достойну матір собі і шанувати. А про се дитя, коли ти так мовиш, [то] аби її бог до того привів. Дай мені її бог оддати, як дочку свою рідную». І на тім він хреста цілував. Діялося ж се Феодорової неділі ¹⁶.

Урядившися ж з братом, [Мстислав] поїхав до [города] Володимира. А приїхавши у Володимир, поїхав він у єпископію до [церкви] святої Богородиці і скликав бояр володимирських брата свого, і міщан руських, і німців, і повелів передо всіма читати грамоту братову про оддання [йому] землі, і всіх городів, і стольного города Володимира. І слухали всі, од малого і до великого. Єпископ же володимирський Євсигній навіть благословив Мстислава хрестом воздвижальним ¹⁷ на княжіння володимирське, бо хотів він уже княжити у Володимирі. Але брат йому не дав, так кажучи: «Міг би ти вже по моїм животті княжити». І Мстислав, перебувши декілька днів у Володимирі, поїхав у свої городи, в Луцьк, і в Дубен, і в інші городи, що про них я не написав ¹⁸.

Володимир же приїхав із Раю в Любомль. Тут же він і лежав усю зиму в болісті своїй, розсилаючи слуги свої на лови, бо й сам він був ловець добрий / хоробрий: ніколи ото до вепра і ні до ведмедя не ждав він слуг своїх, аби йому помогли, а скоро сам убивав усякого звіра. Тим-то й прославився він був в усій землі, що дав був йому бог щастя не тільки лиш на одних ловах, але й в усьому за його добро і справедливість. Та ми до попереднього повернемось.

Коли ж настало літо, то почув Кондрат-князь Сомовитович, брат Володимирів ¹⁹, що дав [Володимир] землю свою всю і городи Мстиславу ²⁰, [і] прислав він до Володимира посла свого, кажучи так: «Господине, брате мій! Ти ж мені був замість отця! | Як держав ти мене єси під своєю рукою своєю милістю! Завдяки тобі, господине, я княжив єсмь, і городи свої держав, і од братів своїх одділився єсмь, і грозен був. А нині, господине, почув єсмь я, що дав ти єси землю свою всю і городи брату своєму Мстиславу. Тож надіюсь я на бога і на тебе, аби ти, господин мій, послав свого посла з моїм послом до брата свойого Мстислава, щоб мене, господине, за твоєю милістю прийняв брат твій під свою руку і стояв би за мене у моїй обиді [так], як ти, господин мій, стояв за мною у моїй обиді».

Володимир тоді послав [посла] до брата свого до Мстислава, так кажучи: «Брате мій! Ти сам відаєш, як дбав я за брата свойого Кондрата. І шанував я, і обдаровував, а в обиді його я стояв єсмь за нього [так], як і за себе. Аби ти так само задля мене прийняв його з приязню під свою руку і стояв за нього в його лиху». І Мстислав обіцявся Володимиру, так кажучи: «Брате мій! Радо я задля тебе приймаю [його] з приязню під свою руку. А в обиді його дай мені бог голову свою зложити за нього».

І після цього прислав Мстислав [посла] до Володимира, кажучи йому: «Хотів би я зустрітися з Кондратом. Та покладаюсь я на бога і на тебе, як ти мені повелиш». І Володимир сказав: «Зустрінься з ним». Мстислав тоді послав посла свого до Кондрата, кажучи: «Хочу я зустрітися з тобою. Приїдь до мене». І приїхав посол Мстиславів [до Кондрата], передаючи мову Мстиславову і Володимирову, і зрадів він цьому.

Після цього поїхав Кондрат до Мстислава і приїхав у Берестій, а потім приїхав у Любомль. [І] сказали Володимиру слуги його, мовлячи: «Брат твій, господине, приїхав, Кондрат». Він тоді велів йому прийти до себе. І Кондрат прийшов до Володимира, де ото лежав він у болісті своїй, тяжко страждаючи, і, ввійшовши, поклонився йому, і плакав сильно, бачачи болість його і упадок тіла його гарного.

Поговоривши ж із братом про багато речей, що про них ми попереду писали, пішов він на подвір’я, а Володимир прислав коня йому свого доброго. І, пообідавши, поїхав він до [города] Володимира, а з Володимира поїхав до Луцька.

Коли ж прибув він до Луцька, то Мстислав перебував не тут, а поблизу города, в одному місці, за назвою Гай. Місце ж те гарне було на вигляд і забудоване різними хоромами, і церква була в нім пречудова, що красою сіяла,— тим-то вгодно було князеві перебувати в ньому.

І поїхав Кондрат із Луцька в Гай. Мстислав же зустрів його з боярами своїми і зі слугами і прийняв його з честю і з приязню під свою руку, згідно з братовим словом, з Володимировим, так кажучи: «Як за тебе дбав брат мій, і шанував, і обдаровував, то мені дай бог так само дбати за тебе, і шанувати, і обдаровувати, і стояти за тебе у твоїй обиді».

І після цього стали вони веселитися. І Мстислав, обдарувавши Кондрата кіньми гарними і в сідлах у чудових, і одежами дорогими, І інші дари многі давши йому, одпустив тоді [його] з честю.

А по від’їзді Кондратовім із Любомля примчав [сюди] Яртак, лях із Любліна. І сказали Володимирові: «Яртак приїхав». Та не велів він йому перед себе [прийти], а сказав княгині своїй [Ользі]: «Іди ²² розпитай його, з чим він приїхав?» Княгиня тоді послала посла по нього. І він прийшов уборзі, і стала вона питати його: «Князь тобі мовить: «З чим ти єсь приїхав? Розкажи». Він же став розповідати: «Князь Лестько мертвий,— і Володимир, зжалившись, розплакався за ним ²³,— а прислали мене люблінці. Вони хотять князя Кондрата. Княжити у Кракові. Тож найборжій я хочу знайти Кондрата, де він буде». І княгиня, увійшовши [до князя], повідала мову Яртакову, а Володимир звелів дати під нього коня, бо його коні пристали були.

І погнав він уборзі, і знайшов його, [Кондрата], у Володимирі, і став мовити Кондратові: «Князь Лестько мертвий. А прислали мене люблінці. Поїдь княжити до нас, до Кракова».

Кондрат, отож, возвеселився серцем і возрадувався душею за княжіння краківське. І поїхав він уборзі, і приїхав у Любомль: хотів бо він поговорити з братом [Володимиром] про це, аби він йому якось порадив. Але Володимир не велів йому до себе прийти, а сказав княгині своїй: «Іди ж поговори з ним та одряди його. Нехай їде звідси, бо в мене йому нічого робити». Княгиня ж, [поговоривши з Кондратом і] ввійшовши [до князя], повідала мову Кондратову: «Брат тобі, господине, мовить: «Пошли зо мною | свого Дуная. Щоб була мені честь». І поїхав він уборзі до Любліна.

Та коли приїхав він до Любліна, то заперли ляхи город, а Кондрата не пустили до себе. І став Коидрат на горі у монахів, і послав [послів] до городян, так кажучи: «Нащо ви мене єсте привели, а нині город єсте передо мною заперли?» І городяни сказали: «Ми тебе не привели і не слали по тебе. А голова нам — Краків. Там же і воєводи наші, і бояри великі. Якщо ти княжитимеш у Кракові, то ми готові, твої».

А після цього сказали Кондратові [слуги його]: «Рать іде до города». Вони бо думали, що [то] рать литовська, і пополошилися. І вбіг Кондрат у башту до монахів з боярами своїми і слугами, і Дунай, [воєвода] Володимирів, із ними. Та коли військо прийшло до города, вони впізнали, що [це] руська рать.

Кондрат тоді запитав ратників: «Хто єсть воєвода в сій раті?» І вони сказали: «Князь Юрій Львович». Він бо хотів собі Любліна і землі Люблінської.

І приїхав Юрій до города, але городяни не оддали йому города і споряджалися сильно на бій. Юрій тоді збагнув обман їх. Вони тим часом говорили: «Княже! Хвацько ти їздиш, [а] рать із тобою мала. Приїде ляхів багато — сором тобі буде великий».

І Юрій, почувши ці слова од них, розпустив дружину свою пустошити. І взяли вони здобичі багато, а хліба’ попалили і села. І не зосталося [нічого] навіть у лісах, а все спалено було воями. І тоді вернувся він до себе із множеством здобичі — і челяді, і скоту, і коней. А Кондрат поїхав до себе, діставши собі сорому великого. Ліпше б йому було не жити.

А після цього смута була велика в землі Лядській.

У РІК 6796 [1288]. Коли ж після цього минуло декілька днів, [то] прислав Юрій Львович посла свого до стрия свого князя Володимира, кажучи йому: «Господине, стрию мій! Бог відає і ти, як я тобі служив єсмь зо всею правдою своєю. Я мав тебе єсмь за отця собі. Пожаліти б тобі мене за службу, бо нині, господине, отець мій прислав до мене. Однімає він у мене городи, що мені був дав,— Белз, і Червен, і Холм,— а велить мені бути в Дорогичині і в Мельниці. Тож б’ю я чолом І богові і тобі, стриєві своєму: дай мені, господине, Берестій, і то б мені разом було».

Володимир же сказав послу: «Синівче,— скажи,— не дам. Ти знаєш сам, що я не говорю двояко, ні лжею я іще не був. І бог [те] відає, і все піднебесся. Не можу я порушити ряду, котрий я докончав єсмь із братом своїм Мстиславом. Я дав єсмь йому землю свою всю і городи і грамоти єсмь написав». [І] з тими словами одрядив він посла синівця свого.

А після цього послав Володимир слугу свого доброго, вірного, на ім’я Рачшу, до брата свого Мстислава, так кажучи [слузі]: «Скажи брату моєму: «Прислав,— скажи,— до мене синовець мій Юрій. Просить він у мене Берестія. Але я йому не дав ні города, ні села. І ти,— скажи,— не давай нічого». І, взявши соломи в руку з постелі своєї, він сказав: «Хоч би я тобі,— скажи,— брате мій, осей віхоть соломи дав — і сього не давай по моїм животті нікому».

Рачша ж ізнайшов Мстислава в [городі] Стіжку і сказав йому річ братову. Мстислав тоді вдарив чолом за слова брата свого, кажучи: «Ти ж мені брат, ти ж мені отець мій, Данило-король, бо прийняв ти мене єси під свою руку. А що ти мені велиш, то я радо, господине, тебе слухаюсь». Рачшу ж, одаривши, він одпустив. І той, приїхавши, розказав усе по порядку Володимирові.

Прислав також потім Лев до Володимира єпископа свого перемишльського, на ім’я Мемнона. І слуги його, [Володимира], сказали йому: «Владика, господине, приїхав». Він же спитав: «Котрий владика?» І вони сказали: «Перемишльський. Приїхав од брата твойого, одо Льва». І Володимир, який розумів, що було раніш і буде потім, нащо він приїхав, послав по нього.

Він, отож, увійшов до нього і поклонився йому до землі, кажучи: «Брат тобі кланяється». І велів [князь] йому сісти, і став він посольську мову правити: «Брат тобі, господине, мовить: «Стрий твій, Данило-король, а мій отець лежить у Холмі, у святій Богородиці, і сини його, брати мої і твої, Роман і Шварно,— і всіх кості тута лежать. А нині, брате, чуємо ми про твою неміч велику. Аби ти, брате мій, не загасив свічі над гробом стрия свойого і браття свойого. Аби дав | ти город свій Берестій, то б твоя свіча була».

Але Володимир розумів мову наздогад і неясне слово. І, поговоривши з єпископом багато [реченнями] зі [Святих] книг,— тому що був він книжник великий і філософ, якого ото не було в усій землі і ні після нього не буде,— сказав він єпископу: «Брате,— скажи,— Льве-княже! Чи ти без ума мене вважаєш, щоби не розумів я сеї хитрості? Чи мала тобі,— скажи,— своя земля, що Берестія ти хочеш? Адже сам ти держиш три княжіння — Галицьке, Перемишльське, Белзьке,— і тобі не досить! А осе пак,— скажи,— мій отець, а твій стрий лежить в єпископії, у святій Богородиці у Володимирі. А чи багато ти єсь над ним свіч поставив? Що, дав єсь ти котрий город, аби то свіча була? Якщо,— скажи,— ти просив єси живим, то вже пак мертвим просиш? Не дам. Не скажу — города, а навіть села не візьмеш у мене! Розумію я твою хитрість! Не дам!» І Володимир, одаривши владику,— тому що той не бував у нього ніколи,— одпустив його.

Князь же Володимир Василькович великий лежав у болісті своїй повних чотири роки. Про недугу його оце скажемо ¹.

Почала йому гнити нижня губа. Першого року — мало, на другий і на третій — більше стала гнити. Але він іще ж не вельми був недужий, а ходив і їздив на коні, коли хотів.

І роздав він убогим майно своє все — золото, і срібло, і каміння дороге, і пояси золоті отця свого, і срібні, і своє, що після отця свого придбав був, — усе він роздав. І блюда великі срібні, і кубки золоті та срібні сам він перед своїми очима побив і перелив у гривні; і намиста великі золоті баби своєї [Анни] і матері своєї [Олени], — все перелив і розіслав милостиню по всій землі. І стада він роздав убогим людям — і в кого ото коней нема, і тим, у кого погинули вони в Телебужину війну.

«До ² сього ж хто розповість про многі твої нічні ³ милостині і дивні ⁴ щедроти, що їх ти убогим чинив, і сиротам, і болящим, і вдовицям, і нужденним? І всім ти чинив милість, І хто потребує милості. .

Ти бо чув був слово господнє до Навуходоносора-царя: «Порада моя нехай буде вгодна тобі, гріхи твої ти милостинями очисти ⁵ і неправди твої — щедротами [для] нищих» ⁶. Почувши його, ти, о достойниче, ділом звершив почуте: просящим — подаючи, нагих — одягаючи, спраглих і голодних — насищаючи, болящим — усяку підмогу посилаючи, боржників — викуповуючи, рабів — визволяючи ⁷. Твої бо щедроти і милостині й нині в людях споминаються, а тим паче — перед богом і ангелами його. Через неї ж, вельми улюблену богом милостиню, ти й велике уповання маєш на нього, яко істинний раб Христів. Помагає мені [Іаков], словами кажучи: «Милість хвалиться на суді», «милостиня мужа, як печать, із ним» ⁸. Та вірніш самого господа глагол: «Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть» ⁹. А інше, ясніше і вірніше свідчення приведемо ми про тебе зі Святих Писань, проречене Іаковом-апостолом: «Той, хто одвернув грішника од неправедної путі його,— спасе душу од смерті ¹⁰ і покриє безліч гріхів» ¹¹.

Ти ж і церков Христових багато поставив, і служителів його ввів [туди], подобниче великого Костянтина ¹², рівнорозумниче, рівнохристолюбче, рівнопочеснику служителям його! Він зо святими отцями Нікейського собору закон людям установляв, а ти, з єпископами та ігуменами збираючись часто, з великим смиренням багато бесідував» ¹³ [словами] зі [Святих] книг про життя світу сього тлінного. Та ми до попереднього повернемось.

Коли ж кінчався четвертий рік і настала зима, то став він дужче слабувати — і одпадало йому все м’ясо з підборіддя, і зуби нижні вигнили всі, і щелепа підборіддя перегнила. Се ж був другий Іов ¹⁴.

І ввійшов він у церкву святого і великого мученика Христового Георгія [Побідоносця], хотячи взяти причастя у отця свого духовного, і ввійшов у олтар малий, де ото ієреї знімають ризи свої: тут бо був у нього звичай завше ставати.

І сів він на стільці, тому що не міг стояти од немочі, і, звівши руки до неба, молився зі сльозами, говорячи: «Владико, господи, боже мій! Поглянь ти на неміч мою і побач смирення моє, що проймають мене нині,— на тебе бо уповаючи, я терплю. І за все це дякую я тобі, господи боже: [коли] добра дістав | я од тебе в животті моїм, то лихого чи не можу терпіти? Як величі твоїй угодно,— так воно й сталося, бо смирив ти єси душу мою і в царствії твоїм зробив мене причасником молитвами пречистої твоєї матері, пророків, і апостолів, і мучеників, і всіх преподобних святих отців. А так як навіть ті, постраждавши і вгодивши тобі, випробувані були дияволом, мов золото в горнилі, то їх молитвами, господи, до вибраного твойого стада, з правобічними вівцями, причисли мене» ¹⁵.

А коли прийшов він із церкви, то ліг, нікуди потім не виходячи, і став ще більше знемагати. І одпадало йому м’ясо все з підборіддя, і кість підборіддя перегнила була, і було видіти навіть гортань. І не брав він до уст по сім неділю ¹⁶ нічого, крім одної води, і тої ж потроху.

А в четвер на ніч став він знемагати. І коли було в півні, то відчув у собі він, що дух слабіє перед виходом душі, і, глянувши на небо і воздавши хвалу богові, він говорив; «Безсмертний боже! Хвалю тебе за все. Цар бо ти єси всім один, воістину ти подаєш усякому створінню все багатство [своє] їм на радість. Сотворивши бо світ сей, ти дбаєш, дожидаючи душ, яких ти послав, щоби тим, які добре життя прожили, воздати честь, яко бог, а тих, що не підкорилися твоїм заповідям, оддати суду. Весь бо суд праведний — од тебе, і життя безконечне — од тебе, ти благодаттю своєю милуєш усіх, що приходять до тебе».

І, скончавши молитву [та] звівши руки до неба, оддав він душу свою в руки божії і прилучився до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному ¹⁷.

А коли світала п’ятниця, то тоді преставився благовірний і христолюбивий великий князь Володимир, син Васильків, онук Романів, княживши після отця двадцять літ. Преставився ж він у Любомлі-городі у рік 6797 [1289] ¹⁸, місяця грудня в десятий день, на святого отця Мини.

Княгиня ж його [Ольга] зі слугами двірськими обмила його, і обвили його оксамитом із мереживом, як ото достоїть цесарям, і положили його на сани, і повезли його до [города] Володимира. А городяни, од малого і до великого,— мужі, і жони, і діти,— з плачем великим провели свойого володаря.

Коли ж привезли його у Володимир, в єпископію, до святої Богородиці, то поставили тоді його на санях у церкві, тому що було пізно. Того ж вечора по всьому городу довідалися про смерть княжу.

А на другий день, як одспівали заутреню, прийшла княгиня його [Ольга], і сестра його Ольга, і княгиня Олена, черниця ¹⁹.

З плачем великим прийшли вони, і весь город зійшовся, і бояри всі, старі і молодії, плакали над ним.

Єпископ же володимирський Євсигній, і всі ігумени, і Огапіт, печерський ігумен, і попи всього города, співавши над ним узвичаєні співи, провели його з благохвальними піснями і [з] кадилами запахущими і положили тіло його в отчій гробниці.

І плакали по ньому володимирці, споминаючи його добросердя до себе, а ще більше слуги його плакали над ним, сльозами обливаючи лице своє. І, останнюю службу одправивши йому, опрятавши тіло його, вложили його в гроб місяця грудня в одинадцятий день, в [день] пам’яті святого Даниїла Стовпника, у суботу.

Княгиня ж його безперестану плакала, стоячи перед гробом, сльози свої проливаючи, як воду, так голосячи [і] примовляючи: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! По правді наречено було тебе у хрещенні ім’ям Іван. Всею доброчесністю подобен ти єсь йому. Багато обид зазнав ти од своїх родичів, [та] не бачила я тебе, господине мій, ніколи ж, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а, на бога покладаючи, ти все переносив» ²⁰.

Та найпаче плакали по ньому ліпші мужі володимирські, кажучи: «Добре б нам, господине, з тобою вмерти! Дав бо ти таку свободу, як ото й дід твій Роман. Він ізбавив був [нас] од усіх обид, а ти, господине, ревно наслідував був його і пішов по путі діда свойого. А нині, господине, ми вже більше не зможемо тебе бачити, уже бо сонце наше зайшло для нас, і в обиді всі ми зосталися» ²¹.

І плакало тоді над ним усе множество володимирців — мужі, і жони, і діти; німці, і сурожці, і новгородці; і жиди ²² плакали, немов при взятті | Єрусалима, коли вели їх у полон вавілонський; і нищі, і вбогі, і чорноризці, і черниці: був бо милостив він до всіх убогих.

Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, і руки мав гарні, і ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий. І ловець він [був] умілий і хоробрий. [Був] він кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив [хмільного] зроду. Приязнь же він мав до всіх, а особливо ж до братів своїх, у хресному ж цілуванні стояв він по всій правді істинній, нелицемірній, і страху божого сповнений. Особливо ж старався він про милостиню, [і] про монастирі подбав, ченців піддержуючи і всіх ігуменів з любов’ю приймаючи, і монастирі многі він спорудив ²¹.

На весь [бо] церковний чин і на церковників одкрив був йому бог серце і очі, і не затьмарював він ума свого п’янством, і кормителем він був ченцям, і черницям, і вбогим, і всякому стану він яко улюблений отець був. Особливо ж на милостиню він був милостив, слухаючись господа, який говорить: «Оскільки вчинили ви братії моїй меншій, то й мені вчинили» ²³, а також [як] Давид говорить: «Добрий муж милує і дає весь день, він за господом не спіткнеться» ²⁴.

Мужність і розум у ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили, й іншого добродіяння в нім багато було. Гордості ж у ньому не було,— тому що мерзенна є гордість перед богом і людьми,— а завше смиряв він образ свій, сокрушався серцем, і зітхав із глибини душі, і сльози лив із очей, покаяння Давидове приймаючи, плачучи за гріхи свої, [бо] возлюбив він нетлінне паче тлінного і небесне — паче дочасного, і царство зо святими у вседержителя бога — паче минущого сього царства земного ²⁵.

²⁶ «І честі тебе господь сподобив бути причасником на небесах за твоє благочестя, що ти мав у житті своєму. Добрий свідок благочестя твого, о блаженниче ²⁷,— святая церква святої богородиці Марії, що її спорудив прадід твій на правовірній | основі і де також мужнє твоє тіло лежить, ждучи труби архангелової ²⁸.

Добрий дуже свідок — брат твій Мстислав ²⁹, що його зробив господь наступником по тобі у твоїм володінні, який не порушає твоїх порядків, а утверждає, не умаляє приношення твоєму благочестю, а ще більше додає, не занедбує, а здійснює, бо не скінчене тобою він довершує, як Соломон Давидове, бо храм божий, великий і святий, він своєю мудрістю спорудив ³⁰ на святість і окрасу городу твоєму, бо всякою красою він його оздобив, золотом, і сріблом, і камінням дорогим, і начинням церковним, і та церква чудовна і славна в усіх окружних сторонах, і такої іншої не знайдеться в усій опівнічній землі, од сходу і до заходу.

І славний город твій Володимир ³¹ величчю, яко вінцем, оточений. [І] вручив ти людей твоїх і город святій і славній і скорій на поміч християнам святій Богородиці ³², і те благословення, що його архангел [Гавриїл] дав богородиці, буде і городу сьому. До неї бо він сказав: «Радуйся, обрадувана, господь з тобою!» ³³ І до города: «Радуйся, благовірний городе, господь з тобою!»

Встань із гробу твойого, о преславна голово, встань! Отряси сон! Ти бо не вмер, а спиш до спільного всім ³⁴ воскресіння! Встань, ти бо не вмер, бо не гоже умерти тобі, який вірував у Христа, всього світу життєдавця. Отряси сон, зведи очі, і побачиш ти, якої тебе честі господь там сподобив і на землі не безпам’ятного тебе зоставив через брата твойого Мстислава ³⁵.

Встань, поглянь на брата твойого, що прикрашає стіл землі твоєї ³⁶, і, образом приємним лиця його насичуючись, моли за землю брата свойого, оддану йому тобою, і за людей, у яких ти благовірно володарював. І сохрани ти їх у мирі і в благочесті, і хай славиться в нім правовір’я, і хай береже [його] господь бог од усякої раті, і полонення, і од голоду, [і од] нашестя іноплемінників, і од усобної раті. Паче же помолися за брата свойого Мстислава, який добрими ділами, без гріха, богом даними йому людьми управляє, [щоби] стати з тобою безбоязно перед престолом вседержителя бога і за труд пастирства людей його дістати од нього вінець слави нетління зо всіма праведними. Амінь.

До сього ж поглянь ти і на благовірну свою княгиню ^3?, як вона благочестя додержує за твоїм заповітом, як поклоняється імені твоєму ³⁸, бо відає вона, що коли не тілом, то духом показує тобі господь все це, як твій вірний посів не був висушений спекою невірства, а дощем божої помочі розплоджений був многоплідно.

Радуйся, учителю наш і наставниче благочестя! Ти правдою був одягнений, а силою перепоясаний, і милостинею, яко гривною, оздобою золотою, красуючись, ти істиною обвитий ³⁹, розумом увінчаний!

Ти був, о преславна голово, нагим одіння, ти був | голодним кормитель і спраглим утробам освіження ⁴⁰, удовицям помічник, подорожнім пристанище, беззахисним захист, зобиджуваним заступник, убогим збагачення, чужинцям притулок. За ці добрі діла [та] інші ти нагороду дістаєш на небесах — блага, що їх уготував бог тим, які люблять» ⁴¹ отця і сина і святого духа ⁴².

Князь же Володимир за княжіння свого багато городів поставив, після отця свого. Він поставив Берестій ⁴³, а за Берестієм поставив город на пустому місці, що називається Лосна, і назвав його ім’ям Каменець,— тому що [там] була кам’яна земля. Спорудив він також у нім башту кам’яну, заввишки сімнадцять сажнів, гідну подиву всім, хто дивиться на неї, і церкву поставив Благовіщення святої богородиці, і прикрасив її іконами золотими, і начиння служебне викував срібне, і Євангеліє апракос, оковане сріблом, [і] Апостола апракос, і Паремію, і Соборник отця свого тута ж положив ⁴⁴, і хреста воздвижального положив.

Так само і в Більську спорядив він церкву іконами і книгами.

У Володимирі ж розписав він увесь [храм] святого Дмитрія [Солунського], і начиння служебне срібне викував, і ікону пресвятої Богородиці окував сріблом, з камінням дорогим, і завіси ⁴⁵ [придбав], золотом шиті, а другі — оксамитні, з дрібним жемчугом, і всяким узороччям оздобив він його.

В єпископії ж, у [церкві] святої Богородиці, образ Спаса великого він окував сріблом, [і] Євангеліє, списавши, він окував сріблом і дав святій Богородиці, і Апостола списав апракос [і] святій Богородиці дав і начиння служебне позолочене ⁴⁶ з камінням дорогим Богородиці-таки він дав, [і] образ Спаса, окований золотом, з дорогим камінням, поставив він у святій Богородиці на пам’ять про себе.

У монастир у свій [святих] Апостолів він дав Євангеліє апракос, і Апостола, сам списавши, тута ж положив, і Соборник великий отця свого, і хреста воздвижального і Молитовника дав.

В єпископію перемишльську він дав Євангеліє апракос, оковане сріблом, з жемчугом, яке сам був списав.

А до Чернігова послав він у єпископію Євангеліє апракос, золотом розписане, а оковане сріблом, з жемчугом, і посеред нього [на оправі зроблено] Спаса, з емаллю.

В луцьку єпископію дав він хреста великого срібного позолоченого, з чесним древом.

Спорудив він також і церков багато. В Любомлі ж він поставив церкву кам’яну святого і великого мученика Христового Георгія [Побідоносця], прикрасив її іконами окованими, і начиння служебне срібне викував, і покрови ⁴⁷ оксамитні, шиті золотом, із жемчугом, херувимом і серафимом, [придбав], і індитію ⁴⁸, золотом шиту всю, а другу — з паволоки ⁴⁹ білуватої, а в оба малі олтарі — обидві індитії з білуватої-таки паволоки; Євангеліє він списав апракос, окував його все золотом, і камінням дорогим із жемчугом [оздобив], і Деісуса ⁵⁰ на ньому викувано із золота, образки великі, з емаллю, чудовні на вигляд; а друге Євангеліє, теж апракос, обтягнуто золототканим єдвабом, і образок він положив на нього з емаллю, а на ньому — два святі мученики Гліб і Борис; Апостола апракос, Пролог ⁵¹ списав він [на] дванадцять місяців, [де] викладено житія святих отців і діяння святих мучеників, як вони діставали нагороду за кров свою, [пролиту] за Христа, і Мінеї ⁵² [на] дванадцять [місяців] списав, і Тріоді, і Октай, і Єрмолой; списав він також і Служебник ⁵³ [церкві] святого Георгія, і молитви вечірні і заутренні списав, окрім Молитовника; Молитовника ж він купив у жони протопопа, і дав за нього вісім гривень кун, і оддав святому Георгію; кадильниці дві — одну срібну, а другу мідяну, і хрест воздвижальний він дав святому Георгію; ікону також він написав на золоті, намісну ⁵⁴, святого Георгія, і гривну золоту возложив на неї, з жемчугом; і святу Богородицю написав він, теж на золоті, намісну, і возложив на неї намисто золоте з камінням дорогим; і двері вилив мідяні.

Почав він також був розписувати її, і розписав усі три олтарі, і шия ⁵⁵ вся розписана була, та не скінчана, бо постигла його болість. Вилив він також і дзвони дивного звуку. Таких ото не було в усій землі.

У Берестії ж звів він башту кам’яну, [таку] висотою, як і каменецьку; поставив він також і церкву святого Петра, і Євангеліє дав апракос, оковане сріблом, і служебне начиння викуване, срібне, і кадильницю срібну, і хреста воздвижального тута положив.

І багато інших добрих діянь учинив він за живоття свого, які славляться по всіх землях.

А тута ми положимо кінець Володимировому княжінню. Коли ж сього благовірного князя Володимира, нареченого у святім хрещенні Іваном, сина Василькового, покладено в гроб і лежало в гробі тіло його незапечатане від одинадцятого дня місяця грудня до шостого дня місяця квітня, то княгиня його не могла заспокоїтися. І от, прийшовши з єпископом Євсигнієм і з усім крилосом [і] одкривши гроб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі од гробу були, і запах, подобен до ароматів многоцінних. Таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили бога і опечатали гроб його місяця квітня в шостий день, у середу страсної неділі.

Початок княжіння великого князя Мстислава у Володимирі

У РІК 6797 [1289]. Коли ж Володимира покладено в гроб, то брат його, князь Мстислав, не встиг на погреб тіла брата свого Володимира, а приїхав опісля з боярами своїми і зі слугами. І поїхав він у єпископію, до святої Богородиці, де ото похований був брат його Володимир, і плакав над гробом його плачем великим вельми, як по отцю своєму, по королю [Данилу]. А коли заспокоївся од плачу, то став він розсилати залогу по всіх городах.

Але коли він мав намір послати [залогу] до Берестія, і до Каменця, і до Більська, то прийшла йому вість, що вже залога Юрієва в Берестії, і в Каменці, і в Більську.

Берестяни бо вчинили були коромолу: коли іще Володимир-князь був недужий, то вони, поїхавши до Юрія-князя, цілували [йому] хреста на цім, кажучи: «Як не стане стрия твойого, то ми твої і город твій, а ти — наш князь». А коли Володимир преставився ¹ і Юрій почув вість про стрия свого [Мстислава], то в’їхав він у Берестій і став княжити в ньому за порадою нерозумних своїх бояр молодих і коромольників-берестян.

Мстиславу тоді сказали бояри його і братові бояри ²: «Господине! Синовець твій велику соромоту положив на тебе. [Берестій] тобі дав бог, і брат твій, і молитва діда твойого і отця твойого. Ми можемо, господине, навіть голови свої положити за тебе, і діти наші. Піди сперва займи городи його Белз і Червен, а тоді підеш до Берестія». Але князь Мстислав був м’якосердий, і сказав він боярам своїм: «Не дай мені бог того вчинити, щоби мені пролити кров неповинную. А я [Берестій] добуду з божою поміччю і благословенням брата свойого Володимира». І послав він послів до синівця свого, так кажучи: «Синівче! Коли б ти мені не був у тім поході і не чув ти. А ти сам чув гаразд, і отець твій, і рать уся чула, що брат мій Володимир дав мені землю свою всю | і городи, по своїм животті, при цесарях і при його рядцях ³. І він вам сказав, і я теж [вам] сказав. Якщо ти чого єси хотів, чому єсь тоді зо мною не говорив при цесарях? Скажи-но мені се: чи сам ти єсь у Берестії сів, своєю волею, а чи за велінням отця свойого, щоб мені відомо було. Не на мені ж та кров буде, а на винуватому, бо за правим — бог помічник і хрест чесний. Я ж маю намір підняти татар, а ти — сиди. Якщо ти не поїдеш добром, то злом тоді поїдеш-таки».

Після цього послав він до брата свого до Льва єпископа свого володимирського [Євсигнія], кажучи йому: «Жаліюсь я,— скажи,— богові і тобі, тому що ти мені,— скажи,— єсь за волею божою брат, ти мені єсь старший. Скажи мені, брате мій, по правді: чи своєю волею син твій сів у Берестії, а чи за твоїм повелінням? Якщо буде, що за твоїм повелінням він се вчинив, то осе я тобі даю знати, брате мій, не таячись: послав єсмь я привести татар, а сам споряджаюся. Хай як мене бог розсудить із вами. Але не на мені та кров буде, а на винуватім, а на тім, хто неправо вчинить».

Лев же убоявся цього вельми, бо іще йому не зійшла оскомина [од] Телебужиної раті, і сказав він єпископу брата свого: «Син мій,— скажи,— не з мойого відома се вчинив,— се один бог відає,— а своїм молодим умом учинив. Об сім,— скажи,— брате мій, ти не журись. Шлю я до нього, нехай поїде геть із города син мій».

Єпископ тоді приїхав до Мстислава і став переповідати річ братову, і Мстиславу до вподоби було се. Після цього ж Мстислав уборзі послав гінців услід за Юрієм, князем пороським, велячи вернути його назад, бо послав він був його привести татар на синівця свого,— тоді бо Юрій пороський служив Мстиславу, а спершу служив він Володимирові.

Почувши ж це, Лев-князь послав [боярина] свого Семена Дядьковича до сина свого з твердими словами, кажучи йому: «Поїдь геть із города, не погуби землі. Брат мій послав привести татар. А як не поїдеш ти геть, то і я буду помічником брату своєму Мстиславу проти тебе. Якщо мені буде смерть,— по своїм животті оддаю я землю свою всю брату своєму Мстиславу. А тобі не дам, коли ти мене не слухаєш, отця свойого».

Коли ж Семен їхав до Юрія, то Мстислав послав із ним [боярина] Павла Діонісійовича, бо той їздив був до Льва і знає усі | речі. Послав він також із ним і отця свого духовного, кажучи Павлові: «Якщо ж поїде геть синовець мій, то ти приготуй до мойого прибуття харч і пиття. Так само і в Каменці приготуй».

Коли ж Семен приїхав до Юрія і повідав річ отчу, то назавтра поїхав Юрій геть із города з великим соромом, пограбувавши всі доми стрия свого. І не зосталося [од них] каменя на камені в Берестії, і в Каменці, і в Більську. А Павло Мстиславу дав знати: «Синовець уже поїхав, і ти, господине, поїдь у свій город».

Мстислав тоді поїхав до Берестія. І коли їхав він до города, то зустріли його городяни з хрестами, од малого і до великого, і прийняли його з радістю великою, свого володаря. Берестяни ж, призвідці коромоли, утекли вслід за Юрієм до Дорогичина, бо цілував він їм хреста на цім: «Не видам я вас стриєві своєму».

Мстислав же, перебувши кілька днів у Берестії, поїхав до Каменця і до Більська, і раді були йому всі люди. Давши лад людям, посадив він залогу в Більську і в Каменці, і приїхав у Берестій, і сказав боярам своїм: «Чи є ловці тут?» І вони сказали: «Нема, господине, споконвіку». Мстислав тоді сказав: «Так я встановляю на них ловче ⁴ за їх коромолу, щоби мені не дивитись на їх кров» ⁵. І повелів він писцю своєму писати грамоту:

«Се я, князь Мстислав, син королів, онук Романів, установляю ловче на берестян вовіки за їх коромолу: з сотні — по два лукна ⁶ меду, і по дві овці, і по п’ятнадцять десятків льону, і по сто хлібів, і по п’ять цебрів овса, і по п’ять цебрів жита, і по двадцять курей; і по стільки з кожної сотні⁷; а з городян — чотири гривні кун. А хто моє слово порушить, то стане зо мною перед богом. І вписав я єсмь у літопис коромолу їх».

І, укріпивши залогу в Берестії, поїхав він до Володимира. А коли приїхав він у Володимир, то з’їхалися до нього бояри його, старі і молодії, незчисленне множество ⁸.

Князь же Мстислав сів на столі брата свого Володимира на самий Великдень, у рік 6797 [1289], місяця квітня в десятий день, і став княжити після брата свого, правдолюбством світячись до всіх братів своїх, і до бояр, і до простих людей. І була радість велика тоді людям: се воскресіння господнє і се княже возсідання.

Він держав мир із навколишніми землями: з Ляхами, і з Німцями, і з Литвою, [а] землю свою держав величиною аж по Татар, а сюди — по Ляхи і по Литву.

Тоді ж литовський князь Будикид | і брат його Будивид дали князю Мстиславу город свій Волковийськ, щоби з ними він мир держав.

Тоді ж приїхав був Кондрат, князь Сомовитович, до Мстислава, просячи собі підмоги проти ляхів, бо хотів він піти на княжіння судомирське. І Мстислав обіцяв йому, а Кондрата обдарував, і бояр його всіх, і одпустив його, сказавши йому: «Ти поїдь, а я вслід за тобою пошлю рать свою».

І коли Кондрат поїхав, то Мстислав зібрав рать свою [і] послав її, призначивши [боярина] Чюдина воєводою. І тоді сів Кондрат-князь у Судомирі завдяки князеві Мстиславу, синові королевому, і його підмозі.

У РІК 6798 [1290]. Після ж Лестька [Казимировича] сів у Кракові Болеслав Сомовитович, брат Кондратів. Та, прийшовши, Індріх, князь воротславський, вигнав його, бо хотів сам княжити. Болеслав тоді зібрав рать свою і братів своїх, Кондрата і [Володислава] Локетка, І рушили вони на Індріха до Кракова. Індріх же не видержав приходу їх і виїхав звідти до Воротславля, а залогу свою посадив у Кракові — німців, луччих своїх мужів. Обіцявши їм дари великі і волості, він самих [їх] водив до хреста, щоби вони якось не здали города Болеславу. І вони цілували хреста, кажучи: «Ми можемо голови свої за тебе зложити, а не здамо города». Індріх же й харчу їм зоставив удосталь.

Коли ж Болеслав прийшов із братами своїми [до Кракова], то в’їхав він у місто, а в город ¹ не можна було в’їхати ратникам, бо кріпко боронилися ² [німці] із нього пороками і самострілами,— тим-то й не можна було піти приступом до нього, і стали вони довкола города, поїдаючи села.

І коли [Болеслав] одного разу поїхав добувати покорм подалі од города, то міщани не билися за Болеслава з городянами [залоги Індріха], а казали: «Хто сяде княжити в Кракові — той наш князь».

І стояли вони коло города літо ціле, б’ючись біля города, але не досягли коло нього нічого.

У РІК 6799 [1291]. Того ж року Лев-князь, брат Мстиславів, син королів, онук Романів, сам рушив на поміч Болеславу. І коли прийшов він до Кракова, то рад був йому Болеслав, і Кондрат, і Локетко, яко отцю своєму, тому що Лев був князь мудрий, і хоробрий, і сильний у бою,— немало бо показав він мужності своєї у многих ратях.

І став Лев їздити довкола города, [роздивляючись], щоби йому можна [було] де взяти його, і городянам погрожуючи, але не можна було [проникнути] нікуди, бо весь він був споруджений із каменю і укріплення його [було] немале — пороками і самострілами коловоротними, великими і малими.

Після цього ж поїхав він у свій стан, а назавтра, вставши, коли сходило сонце, рушив він до [города] Тинця. І билися вони біля нього кріпко, ледве города не взяли: многі городяни ними побиті були, а другі — поранені, а свої всі цілі були.

І прийшов Лев знову до Кракова, і повелів воям своїм споряджатися, маючи намір піти битися до города, і ляхам так само він повелів. І пішли вони всі, і полізли до заборол, і билися кріпко з обох сторін.

І в той час прийшла вість Львові-князю, що рать іде на нього велика. І повелів він перестати битися, і почав наряджати полки свої, а Болеслав з Кондратом — свої полки. А сторожів він послав роздивитися противників. Але не було нічого, бо [то] воєводи лядські самі полохали його, аби не взяти города.

Лев тоді, побачивши обман їх і радившись багато з боярами своїми, послав рать свою до [города] Воротславля пустошити Індріхові землі. І взяли вони незчисленне множество челяді, і скоту, і коней, і добра, тому що не входила була ніяка ж рать так глибоко в землю його ¹. І прийшли вони до Льва з честю великою і з безліччю здобичі, і Львові радість була велика, що свої всі живі-здорові, а здобичі багато.

Тоді ж Лев поїхав у Чехи, [в город Опаву], на зустріч до короля [Вацлава], тому що мав він із ним приязнь велику, докончавши з ним мир до [скону] свого живоття. Король же, обдарувавши Льва дарами всякими дорогими, одпустив тоді його з великою честю. І приїхав він до своїх полків, і раді були йому бояри і слуги його, бачачи свого володаря.

Коло города ж коло Кракова не досягли вони нічого. І пішов | Лев до себе з честю великою, узявши незчисленне множество здобичі — і челяді, і скоту, і коней, і добра, славлячи бога і пречистую його матір, які помогли йому.

Того ж року вложив бог Мстиславу-князю у серце його добру мисль: спорудив він гробницю кам’яну над гробом баби своєї [Анни, жони] Романової, у монастирі коло [церкви] святого [...] ², і освятив її на честь праведників Іоакима і Анни, і службу в ній одправив.

Того ж року в Чорторийську в городі заклав він башту кам’яну.

У рік 6800 [1292]. Тої ж зими преставився пінський князь Юрій, син Володимирів ¹, кроткий, смиренний, справедливий. І плакала по ньому княгиня його, і сини його, і брат його, Демид-князь, і всі люди плакали за ним плачем великим.

Тої ж зими преставився степанський князь Іван, син Глібів ². І плакали за ним усі люди, од малого і до великого, і став княжити замість нього син його Володимир.

[КІНЕЦЬ]

Попередня     Головна     Наступна