Попередня     Головна     Наступна

У РІК 6704 [1196]. Рюрик порадився з мужами своїми і послав посла до свата свого Всеволода [Юрійовича], суздальського князя, кажучи йому: «Оскільки ти умовився був єси зі мною і з братом моїм Давидом всісти на коней з Різдва Христового і з’єднатися всім у Чернігові, то я, зібравшись із братами своїми, і з дружиною своєю, і з дикими половцями, сидів, приготувавшись [і] ждучи од тебе вісті. Ти ж тої зими не сів [на коня], ймучи їм віри, що вони сповнятимуть всю волю нашу. І я, почувши се, що ти не сів єси на коня, розпустив братів своїх і диких половців, а з Ярославом з чернігівським цілував хреста на тім, щоб ото не воюватися, допоки або владимося всі, або не владимось усі, А нині, брате, і мойого сина, і твойого Мстислава таке спіткало, що ув’язнений він у Ольговичів. Аби ти, не гаячись, сів на коня, то ми б, зібравшись де-небудь, одомстили б за обиду і за сором свій, і синівця б свого визволили, і права свойого добилися». Але од Всеволода не було вісті все літо.

Рюрик тоді привів братів своїх і диких половців, і стали вони воювати з Ольговичами, бо сказав був йому Всеволод: «Ти починай, а я готов із тобою».

Ярослав же чернігівський став слати послів своїх до Рюрика, кажучи йому: «Чому ти, брате, почав єси волость мою пустошити і поганим руки наповняєш? Адже мене з тобою ніщо ж не розвело і я од тебе Києва не домагаюсь. А Давид, хоча й наслав був Мстислава на моїх двох синівців, та оскільки їх бог розсудив, то я Мстислава оддаю тобі без викупу, по приязні. А ти хреста зі мною цілуй і з Давидом помири мене. А Всеволод як захоче з нами уладитися, то владиться, а тобі з братом Давидом | те без надоби». Але Рюрик сказав йому: «Якщо ти хочеш управду зо мною миру, то дай мені путь слати до Всеволода і до Давида. А як ми всі порадимося, так і з тобою уладимось». Рюрик же задля того хотів послати посла свого, що насправді хотів помиритися. Але Ярослав Рюриковій речі не йняв віри, думаючи, що вони ото збираються радитися проти нього, і тому він не пропустив послів Рюрикових через свою волость,— Ольговичі бо зайняли були всі путі.

І, отож, воювали вони межи собою, їздячи, все літо і до осені.

Того ж року з Ольговичів преставився князь Всеволод Святославич, брат Ігорів, місяця травня <в сімнадцятий день>. І тоді, опрятавши тіло його, [хоронили його] всі брати з Ольговичевого племені з великою честю, і з плачем великим, і з риданням, тому що з усіх Ольговичів він [був] найудаліший зроду, і норовом, і ростом, і [сповнений був] усякою добротою і мужньою доблестю, і приязнь мав до всіх ¹. Єпископ же чернігівський [Порфирій], і всі ігумени, і попи провели його до гробу з узвичаєними співами, і положили його в церкві святої Богородиці в Чернігові. І прилучився він до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

Тої ж осені Роман Мстиславич, зять Рюриків, послав людей своїх пустошити волость Рюрикову і Давидову, помагаючи Ольговичам, про що він їм і хреста цілував був потай од тестя свого,— хоча тестеві своєму Рюрикові він хреста був цілував перед тим, що надалі він Ольговичів лишить, а буде в його волі і слухатиметься його. Рюрик же був і гнів на нього облишив, [спонуканий] Никифором, митрополитом київським, і Полоний йому дав, ймучи йому віри за хресним цілуванням. А Роман увіслав людей своїх у Полоний і звідти повелів їм, їздячи, пустошити.

Коли ж почув Рюрик, що вони, виїхавши із Полоного, пустошили волость брата його Давида і сина його Ростислава [Рюриковича], то через це він хотів іти на зятя свого, а синівця свого Мстислава [Мстиславича Удатного] послав у Галич до Володимира [Ярославича], кажучи йому: «Зять мій переступив умову і пустошив волость мою. Так ти, брате, звідти із синівцем моїм пустоште оба волость його. Я й сам хотів уже йти до Володимира ², та є мені | вість, що Всеволод, сват мій, сів на коня, як мені обіцяв був, помогти проти Ольговичів і стати коло Чернігова. І мені твердять, що він уже з’єднався з братом моїм Давидом, і вони обидва волость їх палять, і вятицькі городи забрали й попалили. Отож я сиджу, приготувавшись [і] ждучи од них правдивої вісті».

[І] Володимир [Ярославич], поїхавши з Мстиславом [Мстиславичем], попустошив і попалив волость Романову довкола [города] Перемиля, а Ростислав Рюрикович, поїхавши звідси з Володимировичами [Мстиславом, Ростиславом і Святославом] і з чорним клобуком, попустошили і попалили волость Романову довкола Каменця. І тоді, набравши здобичі челяддю і скотом і відомстивши, вернулися вони до себе. Та ми до попереднього повернемось.

Тої ж осені, коли Ярослав Всеволодович чернігівський почув, що Всеволод і Давид, увійшовши в землю їх, [Ольговичів], палять оба волость їх і вятицькі городи забрали й попалили, то Ярослав, зібравши браття своє і порадившися з ними, розгнівався за землю свою. І запер він двох Святославичів, Олега та Гліба, в Чернігові, і інші городи запер, остерігаючись Рюрика, а сам поїхав супроти Всеволода й Давида, зібравши браття своє, і двох синівців своїх [Володимир (?), Всеволод (?), Мстислав(?)] ³, і диких половців, і став під лісами своїми, укріпившись засіками од Всеволода і од Давида, і по ріках звелів мости підрубати. А до Всеволода і до Давида він послав мужа свого, кажучи йому: «Брате і свате! Ти отчину нашу і хліб наш узяв єси! Якщо ти волиш із нами справедливий лад мати і в приязні з нами бути, то ми од приязні не втікаємо і сповнятимем усю твою волю. А коли ти що замислив єси, то й од того ми не втікаємо. Хай як нас бог розсудить із вами і святий спас».

Всеволод тоді став радитися з Давидом, і з рязанськими князями, і з мужами, воліючи, щоб якось із ними помиритися. Але Давид не волів миру, а наущав його піти до Чернігова, кажучи йому: «Оскільки ти умовився був єси з братом своїм Рюриком і зо мною, щоб зібратися всім коло Чернігова і щоб ми або замирилися всі на всіх наших умовах, [або не замирилися], а нині ти ні мужа свойого [не] послав єси до брата свойого Рюрика, і [не] даєш йому знати ні про свій прихід, ні про мій, то умовся з ним через мужа | свойого, хай він сидить, приготувавшись, до весни, і воює з Ольговичами, і жде од тебе правдивої вісті. Він же нині воює з ними і волость свою спалив задля тебе ⁴, а ми тепер без його ради збираємось миритися. Тому, брате, я даю тобі знати: сього ж миру тут не вподобає брат мій Рюрик».

Всеволод, однак, не вподобав ради Давидової, ні рязанських князів, а став слати [послів] до Ольговичів, рядячись із ними [і] прохаючи в них Мстислава Романовича, свата свого, а Ярополка [Ростиславича] велячи їм вигнати із землі своєї і од Романа одступити од Мстиславича. А Ярослав же не волив од Романа Мстиславича одступити, тому що він поміг був йому проти тестя свого проти Рюрика, а Мстислава згодився йому оддати і Ярополка вигнати із землі своєї.

І Всеволод, уподобавши речі їх, послав мужів своїх до Ярослава, і домовився з ним про волость свою і про дітей своїх, і [щоб] Києва од Рюрика не домагатися, а од Давида Смоленська не домагатися. І водив він Ярослава до чесного хреста і всіх Ольговичів, а Ярослав послав своїх мужів і водив Всеволода і Давида до хреста, і рязанських князів, на своїх умовах. І так заприсяглися вони хрестом чесним.

Преблагий і премилосердний Христос бог наш! Не хотячи дати радості дияволу, ні диким половцям, які були на се готові, і кинулися на кровопролиття, і обрадувалися були зваді між руськими князями, ізбавив бог християн од рук нечестивих і окаянних агарян. Присягнувши хрестом чесним, розійшлися вони кожен до себе.

Всеволод же, замирившися з Ярославом, послав мужа свого до Рюрика, даючи знати йому: «З Ярославом я вже замирився, і він мені хреста цілував, що вони не будуть Києва од тебе домагатися, ні од брата твойого Давида Смоленська».

Рюрик же, почувши про Всеволодову нараду, не вподобав [цього], розгнівався на нього,— бо він же, що йому був обіцяв, то того не сповнив,— і послав мужа свого до Всеволода, кажучи йому: «Свате! Ти хреста мені цілував єси на тім, [що] хто мені ворог, то той і тобі ворог. І в Руській землі ти часті просив єси в мене, і я дав тобі волость ліпшу, не від достатку, а одібравши у браття свойого | і в зятя свойого Романа задля тебе. І він нині ворогом мені зробився не через кого ж, а тільки через тебе! Ти ж як мені обіцявся єси? Всісти на коня і помогти мені. А ти єси те літо й зиму перевів. А нині ти всів єси, то як мені єси поміг? Тільки про своє домовився єси! А із-за кого була мені навіть війна? Із-за зятя свойого. І того ти дозволив єси Ярославу розпоряджатися ним з волостю моєю, котру ж я йому дав? А із-за кого ж я тебе й на коня посадив? А мені з Ольговичами яка обида була? Вони ж од мене Києва не домагалися. Але оскільки тобі було негаразд, то і я через тебе ж із ними в неладі є, і воював із ними, і волость свою всю запалив. Нині ж, як ти зо мною умовився був єси, на чім єси мені хреста цілував — того всього ти не додержав єси!» І отож, розгнівавшись на нього, він одняв отчі городи, ті, котрі ото він дав був йому в Руській землі, і роздав знову братам своїм.

Тої ж зими вигнали новгородці Ярослава Володимировича ⁵ з Новгорода, багато [разів] славши [послів] до Всеволода до суздальського і благаючи його, щоби він дав їм свого сина або іншого кого. Але Всеволод їх волі не вчинив, і вони, поїхавши до Ярослава до Всеволодовича чернігівського, випросили в нього сина меншого [Ярополка] до Новгорода на стіл.

Тої ж зими ходив Роман Мстиславич на Ятвягів мститися, бо вони пустошили були волость його. І, отож, Роман увійшов у землю їхню, а вони, не маючи змоги стати супроти нього, втекли у свої твердині. А Роман, попаливши волость їх і відомстивши, вернувся до себе.

У РІК 6705 [1197]. Преставився благовірний князь смоленський Давид, син Ростиславів, а внук великого князя Мстислава [Володимировича], прийнявши монаший чин,— котрого він бажав і про що ми потім скажемо,— місяця квітня у двадцять і четвертий ¹ [день, в день] пам’яті святого мученика Георгія. Єпископ же смоленський Симеон, і всі ігумени, і попи, і синовець його Мстислав Романович, і всі бояри провели його з благохвальними співами і з кадилами запахущими. І тоді, опрятавши тіло його, положили його в благословенній отчій його церкві [монастиря] святих мучеників | Христових Бориса і Гліба, що її спорудив був отець його Ростислав.

Сей же благовірний князь Давид на зріст був середній, з лиця гарний, всякою доброчесністю прикрашений, доброзвичайний, хри столюбивий, приязнь мав до всіх. Він же складав на поминання душі своєї, а насамперед старався про милостиню; [і] про монастирі він подбав, ченців піддержуючи, і всіх ігуменів з любов’ю приймаючи і беручи в них благословення. І про мирські церкви він подбав, і всьому святительському чину достойну честь воздавав. Був же він сильним у бою, завше бо прагнув на великі діла, золота і срібла не збирав, а давав дружині, бо любив дружину, а лихих карав, як і належить цесарям чинити ².

Сам же він такий обичай мав: повсякдень ходив до церкви святого архістратига божого Михаїла, що її сам був спорудив за княжіння свого. Такої ж нема [другої] в північній стороні, і всі, хто приходить до неї, дивуються незвичайній красі її: ікони золотом, і сріблом, і жемчугом, і камінням дорогим оздоблені, і всякою благодаттю вона сповнена. Та ми до попереднього повернемось.

І, бачачи образ божий і всі святії ікони, смиряв він образ свій, сокрушався серцем, і смиренно зітхав із глибини душі, і сльозами обливав лице своє, дивлячись [на образ божий], яко на самого творця, і покаяння Давида-царя приймаючи, [і] плачучи за гріхи свої, [і] говорячи: «Господи! Як ти ото колись розбійника, і блудницю, і митника оправдав єси ³, так і мене, господи боже мій, очисти од гріхів моїх». І так молячись, помишляв він у душі своїй: «Якби мене бог сподобив монашого чину, то визволився б я од многотривожного живоття і короткочасного світу сього».

І, це все розмисливши, він поклав [це] собі на ум, і не облишив бог бажання його, а причислив його до вибраного свойого стада, в лик монаший. Коли ж сподобив його творець свойого ангельського чину, він радувався душею і тілом, і побачивши жона, княгиня його, що він прийняв монаший чин, постриглася і сама княгиня його.

Стіл же свій Давид дав синівцю своєму Мстиславу Романовичу, а сина свого Костянтина він у Русь послав на руки брату своєму Рюрикові. А самого [його] понесли, недужого, в монастир до [церкви] святих мучеників Бориса і Гліба на [річку] Смядиню. І, ввійшовши в монастир [і] звівши руки свої до неба, він молився, говорячи: «Владико, господи боже мій! Господи, поглянь на неміч мою і побач смирення моє, що нині проймають мене, бо, на тебе уповаючи, я терплю. І за все це дякую я тобі, господи: що смирив ти єси душу мою і в царствії твоїм зробив мене причасником молитвами пречистої твоєї матері, пророків, і апостолів, і мучеників, і всіх преподобних святих отців. А так як навіть ті, постраждавши і вгодивши тобі, випробувані були дияволом, мов золото в горнилі, то їх молитвами, господи, до вибраного твойого стада, з правобічними вівцями причисли мене».

І було живоття його до того-таки дня, і він, слабий, відчувши, що знемагає перед одходом душі, глянувши на небо і воздавши хвалу богові, говорив: «Безсмертний боже! Я восхваляю тебе, за все воздаю, цар бо ти єси всім один, ти воістину подаєш своїм створінням все багатство [своє] їм на радість. Сотворивши бо світ сей, ти дбаєш, дожидаючи душ, яких ти послав, щоби тим, які добре життя прожили, воздати честь яко бог, а тих, що не підкорилися твоїм заповідям, оддати суду. Весь бо суд праведний — од тебе, і життя безконечне — од тебе, ти благодаттю своєю милуєш усіх, що приходять до тебе».

І, скончавши молитву, звівши руки до неба, він оддав душу свою в руки божії, і прилучився до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

І було княжіння його у Смоленську вісімнадцять літ, а всіх літ од рождення шістдесят без трьох.

Того ж року, місяця грудня в шостий день, благовірний князь Рюрик звершив церкву кам’яну святих Апостолів у Білгороді. Коли він приїхав із Києва, то освятив церкву кам’яну святих Апостолів, єпископію білгородську, великим освяченням ⁴ блаженний митрополит Никифор і єпископ І Андріян, єпископ юр’євський, який добре правив престолом тої церкви. Споруджена була вона благовірним і христолюбивим князем Рюриком Ростиславичем, висотою ж і величиною [значна], і всякою іншою окрасою дивовижно оздоблена. Як говорить творець притч [Соломон]: «Вся прегарна ти, улюблена моя, і плями нема на тобі» ⁵.

Тоді ж князь із однодумною княгинею [Анною] і з дітьми, що їх бог послав, зізвав духовний той пир: єпископа Андріяна, юр’євського єпископа, і архімандрита Василія, печерського ігумена, Мойсея, ігумена [монастиря] святого Михайла Видобицького, і інших ігуменів, і чорноризців, і пресвітерів, і все священство. І, вгостивши їх немало, він дарами великими вшанував усіх, од великих і аж до малих, так що ні одного не залишилось, хто б потребував [чого].

Того ж року спорудив великий боголюбивий князь Рюрик церкву святого Василія [Великого] на свою честь у Києві на Новім дворі. Освятив її великим освяченням ⁴ митрополит Никифор ⁶ і єпископ білгородський та юр’євський Андріян місяця січня в перший день.

Того ж року у великого князя у Всеволода [Юрійовича] родився менший син, місяця серпня у двадцять і восьмий день ⁷, і нарекли його у святім хрещенні ім’ям Іван — задля [дня] усікновення ⁸ Іоанна Хрестителя,— і була радість велика в городі Володимирі, що він родився.

У РІК 6706 [1198]. Преставився чернігівський князь Ярослав Всеволодович. І єпископ [Порфирій], ігумени, і синівці його, опрятавши тіло його поважане, положили його в церкві святого Спаса, в єпископії того города ¹. І сів на столі його благовірний князь Ігор Святославич.

Того ж року, на зиму, родилася дочка у Ростислава у Рюриковича, і нарекли її ім’ям Єфросинія, а на прозвання Ізмарагд, як ото називають дорогий камінь. І була радість велика в городі Києві і у Вишгороді, і приїхав Мстислав Мстиславич [Удатний] і тітка її Передслава [Рюриківна] ², і взяли вони її обоє до діда і до баби, [Рюрика і Анни], і тоді виростили її в Києві на Горах.

У РІК 6707 [1199]. Того ж року благовірний великий князь Рюрик Ростиславич оддав дочку свою Всеславу в Рязань за Ярослава за Глібовича.

У той же час благоволив бог, поновлюючи милість свою до нас благодаттю єдинородного сина свойого, господа нашого Ісуса Христа і благодаттю пресвятого і животворящого духа, і надихнув добрий намір у богоугодне серце великому князю Рюрикові, а по нарожденні ж нареченому духом божественної купелі Василію, сину Ростиславовому, і той, з радістю прийнявши [цей намір], постарався, яко добрий і вірний раб, одразу подвоїти [його] ділом, щоб не бути караним, [як той раб], що скрив талант ¹.

Того бо року, місяця липня в [десятий] день, [в день] пам’яті святих сорока і п’яти мучеників, в Нікополії мучених, коли заходило на суботу, заклав він стіну кам’яну коло Дніпра під церквою святого Михаїла, що на Видобичі. Про неї ж многі із давніх [князів] не дерзнули [й] помислити, а не те щоб за діло взятися; бо сто і одинадцять літ маємо ², відколи ото споруджена була церква, і за стільки літ багато й самодержців пройшло, що держать стіл княжіння київського,— од того-таки боголюбивого Всеволода [Ярославича], що спорудив церкву ту, [пройшло] чотири покоління, і ні один же [не] успадкував любові до місця того.

Сей же богомудрий князь Рюрик п’ятий був од того [Всеволода], так само, [як] пише [Писання] про праведного Іова, [що був п’ятим] од Аврама ³: Всеволод бо родив Володимира, Володимир же родив Мстислава, а Мстислав родив Ростислава, а Ростислав родив Рюрика і братів його. Брати ж його були добрі і боголюбиві, ті — старші за нього, а інші — менші, але не благоволив бог у них про діло стіни тієї, бо «[свій] час потребував слуги свойого» ⁴.

Сей же христолюбець Рюрик, літами немногий сей, чад прижив собі по плоті,— про яких не час розповідь вести,— та по духу більше було йому плоду у спадок. Про них же віщав цар отой [Давид]: «Од дня сього я дітей породжу, що возвістять правду твою, господи, спасіння твойого» ⁵.

Це ж було начало його мудролюбства: од страху господнього він здержливість, немов яку основу, заклав, за Іосифом же [дбав про] чистоту тілесну, і Мойсеєву доброчесність [наслідував], і Давидове смирення, і Костянтинову правовірність ⁶. І інші доброчесності додаючи для додержання заповідей владичних, він також поучав, молячись повсякдень, щоб так дістати спасіння. Маючи ж милосердя до них, [усіх людей], од великих і аж до малих, він милостиню для жебрущих [давав] щедро, і благовоління [мав] до монастирів і до всяких церков, і любов ненаситну до споруд.

Так само й христолюбива його княгиня, тезкою будучи Анні, родительці матері бога нашого,— а це [ім’я] і означає «благодать»,— ні про що ж інше не дбала, а тільки лиш про церковні потреби та про милість упослідженим, немічним і всім бідуючим.

А обоє вкупі труд праотців звершаючи, щоб і спільний вінець од того, хто воздає одплату, удвох дістати і блаженства наситися, возвіщеного в Євангелії,— вони наслідували це і посланих богом дітей своїх научали.

А більше од тих усіх зробив великий князь Рюрик, сильно постаравшись далі йти по стопах праотців трудолюбством для святого архістратига Михаїла, раніш згадуваного монастиря, що він старанно всім богомудрим ділом показав: знайшов ото підхожого для діла й умільця серед своїх же приятелів, на ім’я Милоніга, а в хрещенні Петра, яко Мойсей колись того Веселила ⁷, настановив його наглядачем богоугодному ділу і майстром непростим стіни, про яку написано раніш. І отож, щоб уберегти святий храм, узявся він за споруду ретельно, ні од кого й підмоги не потребуючи, а сам за волею Христа долаючи [і] споминаючи господа, який глаголить: «Усе можливе віруючому» ⁸.

У РІК 6708 [1200] ¹. Того ж року завершив він стіну ту місяця вересня у двадцять і четвертий день, на страсть святої первомучениці Фекли.

У той же день приїхав у монастир великий князь Рюрик, кир Василій, із христолюбивою княгинею [Анною], і з сином Ростиславом та Володимиром, і з дочкою своєю Передславою, і з невісткою, [жоною] Ростиславовою [Верхуславою]. І поставив він кутю у [церкві] святого Михаїла, і молитву приніс про прийняття труда старання свойого, і спом’янув писання Златоустого: «Добра молитва, що [мовиться] устами, а тим паче немічними» ², вчинив пир немалий і трапезу з приготовленням. І нагодував він ігуменів з ченцями усіма, і всякий чин церковний, і обдарував усіх, од перших і аж до послідніх, не тільки тут сущих, але й тих, що прилучилися тоді. І возвеселився він духовно, що прийшов І у діло такий цесарський задум його.

А ігумен же Мойсей і вся братія во Христі велегласно восхвалили бога і святого Михаїла і великого князя поздоровили, яко єдиними устами глаголячи: «Дивне сьогодні бачили очі наші. Многі бо, що були раніш од нас, «бажали бачити [те], що ми бачимо, але не бачили і чути не сподобилися» ³, що бог нам дарував твоїм княжінням. Ти бо не тільки ізбавив єси нас од приниження нашого, але й, зі славою приймаючи нас, поставив на просторіні ноги рабів твоїх. Ми ж, смиреннії, що воздамо тобі за благодіяння твоє, що ти його чиниш і вчинив єси нам? Бо ж сам ти його не потребуєш, а тільки зітхання й молитви і за здоров’я, і за спасіння твоє. Але бог милості воздасть тобі одплатою за труд і архістратиг Михаїл, що йому ти послужив єси по правді.

Ти ж, що за волею Христа державно милосердствуєш про всіх за звичаєм твоїм добрим, і нашої простоти писання прийми яко дар словесний на похвалу доброчесностей. У скарбницю бо княжіння твойого любов і благовоління кинувши, яко вдовиця та дві мідниці ⁴, і [про] інше ми, на милість твою надіючись, узяти слово за волею господа дерзаєм.

І, отож, не із скудності нашого нищеумства, а з діл твоїх приклад здобувши, ми з преподобним Мефодієм говоримо. Бо сьогодні збулись божественні слова його, що їх він виклав у своїх власних написаннях, віщаючи: «Мале небо — [це] богомудрого душа, яка завше повідає про славу божу правдивістю віри, і словами істинними, і ділами добрими. Небеса — це безсловесне єство, також спізнаванне самостійно, але тільки через світло сонця і зростання місяця [та] через окрасу — зорі. Вони за велінням владики незмінно бережуть мірила часу, повідають славу його, щоб усі, які пильно глядять на творця, восхвалили його за це добре творіння» ⁵.

Тут же це більш над усе через тебе, [княже], виявляється: слова бо [твої] чесні, і діла боголюбні ⁶, і держава самовладна, до бога піднесена славою вище од зір небесних,— вона не тільки бо в руських краях відома, але й сущим далеко в морі. «По всій бо землі розійшлися,— за пророком [Давидом],— богомирні слова твої»⁷, і в кінець всесвіту — христолюбиві твої діла, що за них усі прославляють владику твойого. | Нехай бо, побачивши діла ваші добрі,— віщав євангеліст,— прославлять «отця вашого, що є на небесах» ⁸. Віднині бо многі боголюбці пізнаються, котрі без лінощів прагнуть іти вслід за тобою, взявши тебе за провідника,— яко Мойсея новий сей Ізраїль,— що виводить із рабства немилосердя і з мороку скупості. Звідси бо, не на березі ставши, а на стіні, тобою зведеній, я співаю тобі пісню побідную, немов Маріам колись ⁹.

Сьогодні, за Ісайєю, обновляються острови ¹⁰ і говорять праведних душі, бачачи оновлення святого храму господнього старанням твоїм за волею господньою, [і] як і при Зоровавелі ¹¹, визволившись од вавілонського одчаю.

Сьогодні і множество віруючих киян, і насельники їх більше старання і любові до архістратига господнього мати починають не тільки заради спасіння свого, але й задля нового чуда, що у дні цесарства твойого звершилося.

Утверждаючи бо непорушно стопи свої на зведеній тобою споруді і очима на с’е приязно дивлячись, яке звідусіль радість душі притягає, так що здається, немов неба досягнув, [всі] потім заледве одходять, з любов’ю похваляючи богомудрість твою. Блаженнії ж, не бачивши, а віруючи, радуються, як ото віщав Соломон: «Праведнику, гідному хвали, радіють люди» ¹².

Сьогодні однялися од многих сердець помисли суєтні і слова маловірні: одні бо говорили, що золотим волосом прив’язана єсть церква од небес і тим же укріплена, а інші, що підступає церква до монастиря, а [ще] інакше — многі. І ні від жодних же не було справжньої підмоги для радості, допоки не прийшло йому [те], що було уготоване: благодать і милість між преподобних його і благостиня між вибраних його.

Іще ж і ми, вдячні тобі молитвеники, наш вічний владико, котрі однодушне зійшлись до вибраного сього місця, надіємось, що ти не забудеш примітити нас, які жадають од тебе милості, немов олень джерел водних.

А бог милості і отець щедротам, і любов єдинородного сина його, і причастя святого духа нехай буде з цесарством твоїм разом із любими тобою.

А ти, архістратиг Михаїл, його прикривай, бережучи | покровом крил твоїх, нині і завжди і в будучії віки. Амінь».

У РІК 6709 [1201]. Початок княжіння великого князя Романа,
що був державцем всеї Руської землі, князя галицького ¹

По смерті ж великого князя Романа, вікопомного самодержця всеї Русі, який одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей божих, [*...] Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців, вигнав [хана їхнього] Отрока в Обези за Залізнії ворота ², а [хан] Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись ³

Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, забравши землю їх усю і загнавши окаянних агарян. По смерті ж Володимировій остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези, кажучи: «Володимир уже вмер. Тож вернися, брате, піди в землю свою». Мов же ти йому слова мої, співай же йому лісні половецькії. А якщо він не схоче,— дай йому понюхати зілля, що зветься євшан» ⁴.

Той же не схотів [ні] вернутися, ні послухати. І дав [Ор] йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути» ². І прийшов він у землю свою. Од нього родився Кончак, що зніс Сулу ⁵, пішо ходячи, котла носячи на плечах.

Отож Роман-князь ревно наслідував [Володимира] в цім і старався погубити іноплемінників. [*...] велика смута постала в землі Руській. Зосталися ж два сини його, один, [Данило], чотирьох літ, а другий, [Василько], двох літ. —>

пустив Ростислава, зятя Всеволодового, у Київ на стіл, де той сидів з кінця лютого 1204 р. до смерті Романа, що сталася 19 червня 1205 р. під час його походу на Польщу.

У Татіщева Роман має таку характеристику: («Сей Роман Мстиславич, онук Ізяславів, на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий на військові виправи; найпаче [це] він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах провадив, багато перемог здобув, а в одній був переможений. Через те всім навколишнім був страшний. Коли йшов на поляків, то сказав: «Або поляків подолаю і підкорю, або сам не вернусь!» І збулося останнє»).

² За грузинськими джерелами, коли Володимир Мономах вигнав хана Отрока (Атрака), сина Шаруканя, з басейну пониззя Дону (про це на своєму місці в літопису мови нема,- під 1116 з. говориться про похід на половців Володимирового сина Ярополка), то Отрок у 1118 р. з двадцятьма тисячами половців (кількість їх вказують різну) через Залізні ворота пішов у Обези (Грузію) до свого тестя, грузинського царя Давида IV Будівника. Тут Отрок, одружений з царською дочкою Гурандухт, був, звичайно, у славі.

³ В Іп. «рыбою оживъшю»,- буквально — який зберіг собі життя, ожив, харчуючись рибою.

⁴ Полин.

⁵ Тобто понищив городи та інші поселення по ріці Сулі.

У РІК 6710 [1202]. Рюрик тим часом зібрав половців і русі багато і прийшов на Галич ¹, облишивши монаший чин,— бо його він прийняв був через боязнь перед Романом. І коли він прийшов на Галич, то встріли його бояри галицькі і володимирські коло [города] Микулина на ріці Сереті. І билися вони одні з одними весь день через ріку Серет, і многі ранені | були, і, не видержавши, вернулися вони в [город] Галич.

Рюрик же, хоча прийшов у Галич ¹ але не досягнув нічого, тому що по смерті Романовій зустрічався був король [угорський Андрій] з ятрівкою своєю [Анною] ² у [городі] Саноці. Прийняв бо він був Данила, яко милого сина свойого, і зоставив був у нього [в Галичі] залогу — [воєвод] Мок’я [на] великого сліпоокого, і Корочюна, і Волпта, і сина його Вітомира, і [воєводу] Благиню, та інших угрів багато,— і через те не посміли галичани ³ нічого вчинити; було й інших багато угрів. Тоді ж два князі половецькі Сутойовичі, Котянь і Сомогур, ударили на піших воїв, та вбиті були коні під ними обома і замалим їх не схопили. Рюрик тоді вернувся до Києва.

Коли ж минуло трохи часу, то привели [галичани ³ бояр] Кормильчичів ⁴, що їх загнав був великий князь Роман за невірність,— вони бо вихваляли обох Ігоровичів, [Володимира й Романа]. І, послухавши їх, галицькі бояри ³ послали [послів] по них, [Ігоревичів], і посадили їх: у Галичі — Володимира, а Романа — у Звенигороді ⁵. Княгиня ж Романова [Анна], узявши дітей своїх, утекла в [город] Володимир.

Однак Володимир [Ігоревич] і безбожні галичани, які [йому] помагали, іще ж хотіли скоренити плем’я Романове. Тому послав Володимир за радою галицьких бояр до володимирців попа з погрозою, кажучи їм: «Не зостанеться города вашого, якщо ви мені не видасте обох Романовичів [і] якщо не приймете брата мойого Святослава княжити у Володимирі». Володимирці ж хотіли вбити попа, [але бояри] Мстибог, і Мончюк, і Микифор сказали: «Не подобає нам убити посла»,— бо вони мали обман у серці своєму, тому що вони хотіли видати обох володарів своїх і город,— і спасли вони попа.

А назавтра княгиня [Анна], довідавшись [про це], вчинила раду з [воєводою] Мирославом, із дядьком ⁶, і на ніч утекли вони в Ляхи. При цім Данила узяв дядько перед себе [і] вийшов із города, а Василька взяв піп Юрій з кормилицею [і] вийшов із города дірою городської стіни ⁷.

І не знали вони, куди втікати, бо Роман був убитий в Ляхах, а [князь лядський] Лестько миру не вчинив ⁸. Та бог став на поміч: Лестько не спом’янув ворожнечі, а з великою честю прийняв ятрівку свою і дітей, зжалившись, і сказав: «Як диявол, він увергнув ворожнечу осю межи нами»,— бо Володислав ⁸, [князь лядський], увів їх обох в обман, заздрість маючи до приязні його [з Романом].—>

² Ятрівка — жінка брата. Роман Мстиславич і Андрій (Ендре) II були троюрідними братами: рідною бабою Андрія, жоною його діда Гейзи II і матір’ю батька — Бели III, була Єфросинія Мстиславівна, сестра Ізяслава Мстиславича; вона ж — двоюрідна баба Романа, бо Ізяслав Мстиславич — його рідний дід. Спільним прадідом Романа, Андрія II і князя краківського Лешка Білого був великий князь київський Мстислав Володимирович.

Ім’я другої жони Романа Анни давно встановлено на основі того, що над її могилою в городі Володимирі-Волинському, як сказано в самому кінці літопису, внук Романа Мстислав Данилович 1289 р. спорудив каплицю-ротонду, освятивши її іменами праведників Іоакима та Анни (тобто Анну не поклали,.як звичайно, у православному соборі). Генеалогічні дослідження автора цих рядків дають підставу твердити, що Анна була дочкою (невідомою з інших джерел) візантійського імператора Ісаака II Ангела від другої його жони Маргарити-Марії, сестри Андрія II, дочки Бели III,- тобто Анна була племінницею Андрія II. Отже, в такому разі стає цілком ясно, чому Андрій прийняв малого Данила, «яко милого сина свойого», — він був його двоюрідним онуком. Дуже важливо, що Данило, за Іп., народився у 1201 р. (бо в час смерті батька йому було повних чи неповних чотири роки), а Добриня Ядрійкович (див. про нього прим. 5 до 1128 р.) пише, що в середині 1200 р. у Константинополі було посольство від Романа Мстиславича у складі Твердяти Остромировича, Недана, Домажира і посла Негвара (про це літопис мовчить). Виходить, що це посольство мало насамперед шлюбний характер і ці бояри й привели Романові зовсім юну нову жону Анну (батька якої Ісаака п’ять років тому скинув з візантійського трону брат Олексій III і при цьому осліпив, що не завадило Ісаакові у 1203 р. знову захопити престол). Цікаво, що вже Татіщев писав «о браке Романа с королевною венгерскою, сущею сестрою Коломановою или Андреевою», хоча про це «нигде не находится». Анна, як бачимо, справді була двоюрідною сестрою синів Андрія II — Коломана (Кальмана) і Андрія (Ендре) — і водночас ятрівкою, жоною їх троюрідного брата Романа

Мстиславича. Лише візантійсько-угорське імператорсько-королівське походження Анни пояснює її претензію «княжити самою», як про це сказано далі під 1208 р., і ту підтримку, яку їй подавав Андрій II. Жіноче княжіння було майже немислимим у Давній Русі взагалі, а в Галичі особливо. Тільки одна жінка князювала раніше самовладне на Русі — але це була Ольга, і то лише як регент малолітнього сина Святослава Ігоревича.

³ Ідеться про ту частину галицького боярства, котре було на боці Рюрика та Ігоревичів.

⁴ Кормильчичі — боярський рід, що походив від княжого кормильця (вихователя, дядька), їх запросила до Галича та частина боярства, що стояла на боці синів Ігоря Святославича. А сини Ігоря претендували на Галич тому, що їхня мати Єфросинія була дочкою Ярослава Володимировича Осмомисла, князя галицького. Є гіпотеза, що цих Кормильчичів Роман загнав був на пониззя Дунаю, куди сягало Галицьке князівство, або навіть в Угри. В Іп. і Хл., очевидно, хибно «Кормиличича» (двоїна), бо дієслова далі подано у множині.

⁵ Це сталося в результаті другого походу Рюрика та Ігоревичів з великими силами на Галич; в Іп. про це мови нема, але є в Лавр. Анна втекла у Володимир до приходу Рюрика.

^б Кормильцем, вихователем.

⁷ В Іп. «дырею градною»,- очевидно, ідеться про підземний хід (потерну) під городською стіною.

⁸ Роман Мстиславич, князюючи у Володимирі, увійшов був у приязні стосунки зі своїм троюрідним братом Лешком Білим (у нашому літопису — Лестьком; див. вище прим. 2), сином Казимира II Справедливого, одруженого (вдруге), за польськими даними, з двоюрідною тіткою Романа Оленою Ростиславівною (див. ще прим. 4 до 1188 р.). Але, як твердить нижче літопис, через інтриги Владислава III Тонконогого (Лясконогого), сина Мешка III Старого, який боровся з Лешком Білим за краківський стіл, ці відносини зіпсувалися. Роман пішов на Польщу, можливо, щоб здобути собі Люблінську землю, і був убитий, як сказано, 19 червня 1205 року біля города Завихвоста на ріці Віслі, виїхавши на розвідку з невеликою дружиною.

У РІК 6711 [1203]. У ті ж роки Лестько послав Данила в Угри і з ним послав посла свого Вячеслава Лисого, кажучи королеві [Андрієві]: «Я не спом’янув звади Романової, бо тобі він другом був і ви клялись були оба мати приязнь до племені його, що лишилося в живих. А тепер прийшло на них вигнання. Тому нині підім і, взявши, передаймо удвох їм отчину їх». Король же, ці слова прийнявши, пожалкував про те, що сталося, і залишив Данила у себе, а Лестько княгиню [Анну] й Василька — у себе. Тим часом Володимир [Ігоревич] многі дари послав королеві й Лестькові ¹.

А після цього, коли минув довший час, постав нелад межи двома братами, і Володимиром, і Романом. Роман тоді поїхав в Угри, і, взявши угрів, бився з братом і, перемігши, узяв Галич. А Володимир утік в Путивль.

У РІК 6712 [1204]. У той же час навів Олександр [Всеволодович] Лестька і Кондрата ¹. І прийшли ляхи на [город] Володимир, і одчинили їм ворота володимирці, кажучи: «Се є синовець Романові». А ляхи пограбували город увесь, хоча Олександр благав Лестька про останки города і про церкву святої Богородиці. Оскільки в ній були міцні двері, то [ляхи] не могли їх порубати, допоки Лестько [не] приїхав і Кондрат, які побили удвох ляхів своїх,— і так спаслася церква і останок людей. І жалкували володимирці, що пойняли їм віри і присязі їх: «Коли б не був із ними свояк їх Олександр, то не перейшли б вони навіть Бугу».

Святослава ж [Ігоревича] вони схопили і одвели його в Ляхи, а Олександр сів у Володимирі. Тоді ж схопили Володимира [Ростиславича] пінського, бо з ляхами був Інгвар і Мстислав [Ярославичі]. А потім сів Інгвар у Володимирі. Лестько взяв у нього дочку {Гремиславу] і одіслав її [до себе], а [сам] пішов до [города] Орельська.

І приїхали берестяни до Лестька, і просили [в нього] Романову княгиню і дітей, бо вони обоє малими були, і дав він їм [Василька], щоб той володів ними. І вони з великою радістю зустріли його, немов великого Романа живого побачили.

Потім же Олександр [Всеволодович] жив у Белзі, а Інгвар [Ярославич] у Володимирі. Але бояри не любили Інгваря, і Олександр за радою Лестька забрав Володимир. Тим часом княгиня | Романова послала [воєводу] Мирослава до Лестька, говорячи: «Сей усю землю нашу і отчину держить, а син мій — в одному Берестії». Олександр узяв [тоді собі] Угровськ, Верещин, Столп’є ², Комов, а Василькові дав Белз.

У РІК 6713 [1205]. У ті ж роки, коли Олександр сидів у Володимирі, а брат його Всеволод у Червені, литва ж і ятвяги ходили війною. І спустошили ¹ вони тоді [город] Турійськ, і навколо Комова, і аж до Червена, і билися коло воріт червенських. А залога [Олександрова] була в [городі] Уханях, і тоді вбили вони [боярина] Матія, Любового зятя ², і [боярина] Доброгостя, що виїхали в сторожі. Біда ж була в землі Володимирській од воювання литовського і ятвязького! Та ми до попереднього повернемось,— до того, що сталося в Галичі.

Андрій же, король [угорський], довідавшись про беззаконня галицьке і смуту, послав [палатина] ³ Бенедикта [Бора Лисого] з воями своїми, і він схопив Романа [Ігоревича], коли той мився в бані, й одіслав його в Угри ⁴. А був у Галичі Тимофій, премудрий книжник, родом із Києва, [і] притчею він сказав слово про сього мучителя Бенедикта: «В часи страшного суда трьома іменами назоветься антихрист» ⁵. І втікав Тимофій од нього, бо він був мучитель боярам і городянам, і, блуд чинячи, [він і вої його] оскверняли і жінок, і черниць, і попадь. Управду він був антихрист мерзотними ділами своїми.

У РІК 6714 [1206]. Галичани тоді привели Мстислава [Ярославича Німого] на Бенедикта. І прийшов він до Галича, але не досягнув він нічого. [Боярин] Щепанович Ілля, вивівши його на Галичину могилу [і] усміхнувшись, сказав йому: «Княже! Ти вже на Галичиній могилі посидів єси, отож, і в Галичі ти княжив єси!» Насміялися ж вони над ним, [і] вернувся він у Пересопницю. А після цього ми скажемо про Галичину могилу і про початок Галича, звідки він постав ¹.

Роман [Ігоревич] тим часом утік із Угрів. І послали галичани його до брата його Володимира [в Путивль], говорячи: «Ми провинилися перед вами. Ізбав нас [од] мучителя сього Бенедикта». Вони тоді пішли раттю, а Бенедикт утік в Угри. І сів Володимир у Галичі, а Роман у Звенигороді, а Святослав у Перемишлі. Синові ж своєму Ізяславу ² [Володимир] дав Теребовль, а Всеволода², [другого] сина свого, послав в Угри до короля з дарами. І Данило перебував [тоді] в Уграх, і король Андрій хотів | оддати дочку свою [ Марію] за князя Данила, і бояри угорські, і вся земля [Угорська],— вони обоє були дітьми,— тому що сина в нього не було ³.

У РІК 6715 [1207]. У ті ж роки убитий був цесар великий, Філіпп римський, за намовою [Екберта], брата [угорської] королеви [Гертруди], який благав сестру, щоби вона знайшла йому помічника. І вона, ніяк ото не маючи змоги помогти брату своєму, й оддала дочку свою за ландграфовича за Людовіка, бо [отець його Герман] був муж сильний і помічник братові її. її ж, [дочку Андрія], нині святою називають ¹, на ім’я Альжбіт, а раніше ім’я її — Кінека. Багато ж послужила вона богові [по смерті] мужа свого, і [її] святою називають. Та ми до попереднього повернемось, як ото вже раніш почали були.

У РІК 6716 [1208]. Ігоревичі тим часом учинили змову проти бояр галицьких, щоб вибити їх, [і] при нагоді вони були побиті. І був ото вбитий Юрій Вітанович, Ілля Щепанович [та] інші великі бояри; убито ж було їх числом п’ятсот, а інші розбіглися.

При цім Володислав Кормильчич утік в Угри, і Судислав [Бернатович], і Філіпп. Знайшли вони Данила в Угорській землі, що був дитиною, і просили в короля угорського: «Дай нам отчича Данила в Галич, хай ми з ним одберемо його од Ігоревичів». Король тоді з великою охотою послав воїв, многе-множество, [Данила] і великого двірського ¹ Пота, поручивши йому воєводство над усіма військами. Імена ж воєвод, що були з ним, [такі]: перший — Петро Турович, другий — Банко, третій — Міка Бородатий, четвертий — Лотохарот, п’ятий — Мок’ян, шостий — Тибрець, сьомий — Марцел, та інших багато, що про них неможливо сказати, ані списати.

Отож, зібравшись усі, спершу пішли вони на город Перемишль. І, прийшовши до города, Володислав [Кормильчич] сказав їм, [перемишлянам]: «Браття! Пощо ви вагаєтесь? Хіба не сі ² побили отців ваших і браття ваше? А інші майно ваше розграбували і дочок ваших оддали за рабів ваших. А отчинами вашими заволоділи інші пришельці. То чи за тих ви хочете душі свої положити?» І вони, пожалкувавши про те, що сталося, здали город. А князя їхнього Святослава [Ігоревича] схопили.

Звідти ж пройшли ³ [угри з Данилом] до Звенигорода. Але звенигородці люто боролися з ними І і не пускали їх до города, навіть до острожних воріт. І вони стояли довкола города.

Василько ж, [син Романів, тоді] княжив у Белзі. І прийшли од нього із Белза [на поміч уграм і Данилові] великий [боярин] Вячеслав Товстий, і [воєвода] Мирослав, і [тисяцький] Дем’ян, і [боярин] Воротислав, [і] багато інших бояр і воїв. А од [князя лядського] Лестька із Ляхів [прибув] Судислав Бернатович із багатьма полянами, і од Пересопниці прийшов Мстислав [Ярославич] Німий з багатьма воями, [і] Олександр [Всеволодович] із братом [Всеволодом прийшов] од [города] Володимира з багатьма воями, а Інгвар [Ярославич] послав сина свого [Ярослава?] із Луцька з багатьма воями з Дорогобужа і з Шумська.

Але приїхали також і половці на підмогу Романові [і] з ними Ізяслав Володимирович. І хоча угри не перемогли воїв [цих], та гнали їх з їхніх становищ, а Міка заколов ⁴ [хана] Тобаша і голову йому стяв. Половці ж, побачивши їх, [угрів], сильно налягли на них, і вони їхали перед ними до ріки Лютої,— тому що не приїхали були [ні] ляхи, ні русь⁵,— і, зійшовши [з коней], ледве переправились вони через ріку Люту, бо половці й руси ⁶ стріляли на них. Тоді ж Марцел хоругов свою покинув і руси взяли її. І ганьба велика була Марцелові, і вернулися [угри] у вежі свої, тобто в шатра.

Роман тим часом вийшов звідти, з города [ Звенигорода], помочі шукаючи в руських ⁷ князях. Та коли він був у Шумську на мосту, його схопили [вої] Зернько і Чюхома, і його приведено в стан до князя Данила, і до всіх князів, і до воєвод угорських. І послали вони [послів] до городян [Звенигорода], кажучи: «Здавайтеся! Князя вашого схоплено». Але ті не йняли їм віри, допоки [це] не стало відомо їм напевне, і [тоді] здалися звенигородці.

Звідти ж пішли вони до Галича. І втік Володимир [Ігоревич] із Галича і син його Ізяслав, і гнали вони його до Нізди. Ізяслав при цім бився з ними [коло] Ніздиріки, і вони одібрали від нього в’ючних коней, а потім вернулися в Галич.

Тоді ж приїхала [Анна], велика княгиня Романова, побачити сина свойого рідного Данила. Тоді ж бояри | володимирські й галицькі,— Вячеслав [Товстий] володимирський, і Володислав [Кормильчич, боярин] галицький, і всі бояри володимирські й галицькі,— і воєводи угорські посадили князя Данила на столі отця його, великого князя Романа, у церкві святої Богородиці приснодіви Марії. Так що король Андрій не забув своєї ранішої приязні, що її він мав до брата свого, великого князя Романа, а послав воїв своїх і посадив сина свого [Данила] в Галичі.

Князів же, що були схоплені,— Романа, Святослава [і] Ростислава [Ігоревичів] ⁸,— угри хотіли, отож, вести до короля. Але галичани просили їх, щоби вони їх повісили задля помсти. І угри, переконані бувши великими дарами, [згодилися]. [Князі] оддані були на повішення, місяця вересня.

Данило ж, який став княжити в Галичі, був такий малий, що й матері своєї не впізнав ⁹. А коли минув час, то галичани вигнали Данилову матір із Галича ¹⁰. Данило ж не хотів зоставити матір свою і плакав за нею, ся дитина. Але, приїхавши, Олександр, тивун шумський ¹¹, узяв [коня] за повід, і він, [Данило], видобувши меча, ударив його, та рубнув коня його під ним. Тоді мати, взявши меча із рук [і] умовивши його, [Данила], зоставила [сина свого] в Галичі, а сама пішла в Белз, лишивши його в невірних галичан за порадою Володислава [Кормильчича]. Вона бо хотіла княжити сама, і король [Андрій], довідавшись про вигнання її, пожалкував.

У РІК 6717 [1209]. Коли ж настала зима, прийшов король у Галич і привів ятрівку свою, велику княгиню Романову. І бояри володимирські [прибули], і Інгвар [Ярославич] прийшов із Луцька, і інші князі. [Король] учинив раду з ятрівкою своєю та з боярами володимирськими і сказав: «Володислав княжить собі, а ятрівку мою вигнав». І схоплено було Володислава [Кормильчича], і Судислава [Бернатовича], і Філіппа, і мучили їх. Але, багато майна давши, Судислав же [уграм] у золото обернувся, тобто багато золота давши, визволився, [а] Володислава, закувавши, повели в Угри.

А коли Володислава вели в Угри, [боярин] Яволод і Ярополк, брат його, утекли в Пересопницю до Мстислава [Ярославича Німого і] привели Мстислава. І прийшов Мстислав із ними до Бужська, | а [воєвода] Гліб Поткович утік із Бужська, і [боярин] Станіславич Іванко, і брат його Збислав. Прибігли вони в Галич, розповідаючи [про] рать і [про] одступництво галичан. Тоді княгиня Романова.із сином своїм Данилом і з [боярином] Вячеславом Товстим утекла в Угри, а Василько з [кормильцем-воєводою] Мирославом поїхали в Белз. А коли минув час, король зібрав рать велику.

У РІК 6718 [1210]. У той же рік прийшов до Белза Лестько, [князь лядський], якого переконав Олександр [Всеволодович],— бо Олександр не сприяв обом Романовичам, а хотів [їм] зла,— і забрав Белз [у Василька], і дав Олександрові. Але бояри не зрадили [Романовича], а пішли всі з князем Васильком у Каменець.

Король тим часом пустив Володислава [Кормильчича], зібрав багато воїв і пішов на Галич. Та коли він став у монастирі Лелесовім, то невірні бояри хотіли його вбити, але вбили жону його [Гертруду], а шурин його [Бертольд], патріарх аквілейський ¹, ледве втік, і багато німців було побито ². А потім, коли король вернувся, багато [змовників] було побито, а інші розбіглися. Оскільки ж був заколот, то король не зміг війни вчинити через беззаконня їх. А Володислав поїхав уперед з усіма галичанами, бо Мстислав [Ярославич] , довідавшись [про] королеву рать велику, утік із Галича. Володислав же в’їхав у Галич, і вкняжився, і сів на столі.

Данило тим часом пішов од короля із матір’ю своєю у Ляхи, відпросившись од короля, і Лестько прийняв Данила з великою честю. А звідти ж [Данило] пішов у Каменець із матір’ю своєю. І брат його Василько, і бояри всі зустріли його з великою радістю.

У РІК 6719 [1211]. У ті ж роки в Києві княжив Всеволод Святославич [Чермний] ¹, який мав велику любов до дітей [княгині] Романової.

А потім Мстислав [Ярославич] пересопницький, припровадивши ² Лестька, пішов у Галич. Лестько ж узяв Данила з Каменця, а Олександра [Всеволодовича] з Володимира, а Всеволода [Всеволодовича] з Белза, кожного з них із їхніми воями, причому військо Данила було більше й сильніше — бояри великі отця його були всі в нього. І коли побачив се Лестько, то став він мати велику приязнь до князя Данила і бра)га його Василька.

Тим часом [бояри] Ярополк і Яволод заперлися в Галичі, а Володислав виїхав [із города] з уграми й чехами своїми і, зібравшись із галичанами, прийшов на ріку Бобрку. Лестько, довідавшись [про це], послав на нього ляхів, а од Данила ж — [воєводу] Мирослава і [тисяцького] Дем’яна, а од Мстислава- [воєвод] Гліба Зеремійовича і Прокопійовича Юрія. І сталася січа велика, і одоліли ляхи й русь,— Данило ж тоді був дитям, так що тільки міг на коні їздити,— а Володислав утік: многі були побиті із воїв його. Але потім же Лестько не зміг узяти Галича і, пішовши, пустошив він.довкола Теребовля, і довкола Моклекова, і Збаража, а Биковен узятий був ляхами і руссю. І взяв він здобич велику, і вернувся в Ляхи.

Потім же Данило й Василько з Лестьковою підмогою забрали Тихомль і Перемиль од Олександра і княжили обидва з матір’ю своєю у ньому, а на [город] Володимир поглядаючи. «Чи сяк, чи так, а Володимир буде наш з божою поміччю»,— [говорили вони оба], на Володимир приглядаючись.

Потім же король [Андрій] пішбв на Лестька,— Данило тоді перебував у Лестька,— і Лестько послав посла свого Лясотича Пакослава ³, воєводу, кажучи [королеві]: «Не гоже є боярину княжити в Галичі. Візьми-но ти дочку мою за сина свойого Коломана і посади його в Галичі».

² В Іп. і Хл. «посадивь»; треба, вважають, «повадивсь».

³ В Іп. і Хл. помилково «ЛЂсьтича й Пакослава»,— це не дві особи, а одна.

І вподобав король Андрій раду сю Пакославову, і зустрівся з Лестьком у [городі] Спіші, і взяв дочку його [Саломею] за сина свого. І, пославши [воїв], схопив [Андрій] Володислава [Кормильчича] в Галичі, і заслав його. І в тому засланні він помер, знайшовши лихо племені своєму і дітям своїм задля княжіння, бо всі князі не зглянулись на дітей його через те.

Король посадив сина свого [Коломана] в Галичі, а Лестькові дав Перемишль, а Пакославу — Любачів. Пакослав же був приятелем і Романовій княгині, і дітям її, і за радою Пакослава Лестько послав [посла] до Олександра [Всеволодовича], кажучи: «Дай Володимир Романовичам, Данилові й Василькові. А як не даси — я піду на тебе з Романовичами». Але той не дав, і Лестько [силою] посадив обох Романовичів у Володимирі.

У РІК 6720 [1212]. Після цього ж, коли минув час, король [Андрій] одібрав од Лестька Перемишль і Любачів. А Лестько образився за соромоту свою і послав [посла] до Новгорода [Великого] по Мстислава [Мстиславича Удатного], кажучи: «Ти брат мені єси ¹. Піди і | сядь у Галичі».

Мстислав, отож, пішов на Галич за радою Лестьковою. Тим часом галичани всі і [боярин] Судислав [Бернатович] послали [посла] по Данила. Але Данило не зміг в’їхати ² [в Галич], а Бенедикт [Бор] Лисий, [ воєвода угорський], утік в Угри з Судиславом, і Мстислав сів у Галичі.

У РІК 6721 [1213]. У ті ж роки, коли минув час, узяв Данило в нього, [Мстислава], дочку, на ім’я Анну, і родилися від неї сини й дочки. Первенцем бо в нього був Іраклій, по нім же — Лев, а за ним Роман, Мстислав, Шварно та інші, що малими одійшли зі світу сього ¹.

Коли ж минув час, поїхав Данило до Мстислава в Галич, кажучи на Лестька: «Він отчину мою держить». Але той одповів: «Сину! Через давню приязнь не можу я на нього стати. Знайди-но ти собі других».

Данило тоді вернувся додому, і поїхав з братом [Васильком] і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну.

Лестько ж великий гнів мав на Данила. І коли настала весна, поїхали ляхи воювати і пустошили по [ріці] Бугу. І послав услід за ними Данило [воєвод] Гаврила Душиловича, і Семена Олуйовича, [і] Василька Гавриловича, і вони били їх до [річки] Сухої Дорогви, і колодників захопили, і вернулися у Володимир з великою славою.

Тоді ж убитий був Клим Христинич, один з усіх його, [Данила], воїв, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій Дорогві. А ляхів вони багатьох побили і гнали вслід за ними до ріки Вепра.

Лестько ж вважав, що Данило узяв Берестій за Мстиславовою радою. Тому Лестько послав [посла] до короля: «Не хочу я часті в Галичі, а дай його зятеві моєму».

Король тоді послав багато воїв і Лестько, і прийшли вони до Перемишля. А Ярон, що тоді тисячу держав у Перемишлі, утік перед ними.

Мстислав же був [поза Галичем] ² з усіма князями руськими і чернігівськими. І послав він [тисяцького] Дмитра, [воєводу] Мирослава і [боярина] Михалка Глібовича проти них до Городка, бо Городок був відокремився,— в ньому були люди Судислава [Бернатовича]. Та коли Дмитро бився під городом, прийшли на нього угри й ляхи, і побіг Дмитро. Тоді ж Василь, дяк, за прозвищем Молза, застрілений був під городом, і [боярина] Михалка Скулу вбили, догнавши на [ріці] Щирці. І голову йому вони одрубали, три цепи знявши золоті, і принесли голову його до Коломана. Мстислав же стояв на [ріці] Зубр’ї, [і] Дмитро прибіг до нього. Оскільки ж Мстислав | не міг битися з уграми, він просив зятя свого Данила і Олександра [Всеволодовича], щоб вони обидва заперлися у Галичі. [І] обіцявся йому Данило й Олександр піти в Галич, але Данило заперся в Галичі, а Олександр не зважився.

Тоді ж велика княгиня Романова [Анна] прийняла монаший чин.

А потім прийшла рать під город [Галич],— Коломан і ляхи. І великий бій був на Кривавім броді, і впав на них сніг, [і] вони, [угри й ляхи], не могли стояти,— пішли вони за [город] Рогожину, пішли на Мстислава і прогнали його із землі [Галицької].

Мстислав тоді сказав Данилові: «Вийди з города». І Данило вийшов [із Галича] з Дмитром тисяцьким, і з [воєводою] Глібом Зеремійовичем, і з [воєводою] Мирославом. Вийшли вони з города, і [коли] були навпроти [города] Толмача, догнав їх невірний [боярин] Вітович Володислав. Вони, повернувши на нього, прогнали його і коня від нього одібрали. Данило ж був молодим, але, бачивши, як мужньо їздили Гліб Зеремійович і [боярин] Семен Коднинський, він приїхав до них обох, піддержуючи їх, а інші ж кинулись були тікати.

Того ж дня билися вони весь день аж до ночі і тої ночі вернулися. Данило і Гліб Зеремійович удвох схопили Янця ³. Молодик сей [Данило] показав мужність свою, і вони обидва цілу ніч билися. А на ранок догнав його [боярин] Гліб Васильович, але Данило, повернувши на нього, гнав його далі поприща,— і той утік перед ним, бо кінь був борзий. Коли ж Данило вернувся і один їхав межи ними, [противниками], то вони не осмілювалися напасти на нього,— допоки ото не під’їхав до нього [боярин] Гліб Судиславич та [боярин] Гаврило Іворович і [воїн] Переніжко.

Звідти пройшли вони в [город] Онут і рушили в поле. І настав [у них] голод великий, [але] рушили вози [з Галича?] до [города] Плава напередодні святого Дмитрія [Солунського і], захопивши вози, накормилися вони вдосталь і воздали хвалу богородиці і святому Дмитрію, що він нагодував їх.

А звідти прийшли вони нижче [від города] Кучелмина, думаючи, де перейти ріку Дністер. Та за божою милістю прийшли човни з [города] Олешшя, і переїхали ⁴ вони в них через Дністер, і наситилися рибою і вином. Звідти ж приїхав Данило до Мстислава [Мстиславича].

Мстислав же велику | честь склав Данилові, і дари йому дав великії, і коня свого борзого сивого, і сказав йому:- «Ти піди, княже, у Володимир, а я піду в Половці. Помстимось оба за сором свій». І Данило приїхав у Володимир.

У РІК 6722 [1214]. Була тиша ¹.

У РІК 6723 [1215]. У той же час за божим повелінням прислали князі литовські [послів] до великої княгині Романової [Анни], і до Данила, і до Василька, мир даючи. Імена ж литовських князів були [такі]: це старші — Живинбуд, Дов’ят, Довспрунк, брат його Миндовг, брат Дов’ятів ¹ — Вілікаїл; а жемоїтські князі — [це] Єрдивил, Викинт; а [з] Рушковичів — Кинтибут, Вонибут, Бутовит, Вижійк і син його Вишлій, Китеній, Пликосова; а це — Булевичі: Вишимут,— що ото його вбив Миндовг, а жону його забрав і братів його побив — Єдивила [і] Спрудійка; а це князі із Дяволтви: Юдьки, Пукийк, Бикши, Ликийк. Ці ж усі мир дали князю Данилові і Васильку, і була земля [їхня] спокійна ².

Ляхи ж не перестаючи пакостили. І привів [Данило] на них литву, і пустошили вони Ляхів, і багато убивств учинили між них.

У РІК 6724 [1216]. Не було нічого ¹.

У РІК 6725 [1217]. У той же час вийшов [на Данила воєвода] Філя, здавна прегордий, надіючись обійняти землю [й] вичерпати ¹ море, з багатьма уграми. Він сказав: «Один камінь багато горнців побиває». І друге слово він сказав прегордо: «Острий мечу, борзий коню — многая [ви гибель] русі!» Але бог того не потерпів, в інший час убитий був Данилом Романовичем здавна прегордий Філя.

Олександр же [Всеволодович] одступив од Данила і од Василька до Лестька. І не було їм обом підмоги ані від кого, тільки од бога, допоки [не] прийшов Мстислав [Удатний] з половцями. Вийшов тоді Філя з багатьма уграми і ляхами із Галича, узявши бояр галицьких, і тестя Судислава [Бернатовича] ², і [боярина] Лазаря [Домажирця], і других; а інші розбіглися, бо загордився він був.

У РІК 6726 [1218]. Тиша була ¹.

У РІК 6727 [1219]. У той же час прийшов Лестько на Данила до [города] Щекарева, боронячи йому іти на поміч Мстиславу, тестеві своєму. Приїхав також Кондрат, [брат Лестьків], мирить Лестька і І Данила, | але узнав він обман Лестьків і не велів князю Данилу їхати до Лестька.

Філя тим часом готувався до битви, бо ж він уважав, що ніхто [не] може стати проти нього на бій. А Коломана він зоставив у Галичі, і той зробив укріплення на церкві пречистої владичиці нашої Богородиці ¹, яка, не стерпівши осквернення храму свого, і оддала його, [Коломана], в руки Мстиславові. Був же тут із Коломаном [воєвода] Іван Лекин, і Дмитро, і Бот ².

А коли половці приїхали побачити рать [Філі і Лестька], то угри й ляхи гонилися за ними, [і один] половчин, повернувшись, застрілив [угрина] Уза в око. І впав він із коня ³, і взяли вони тіло його, і тужили по ньому.

А назавтра, напередодні [Благовіщення] святої богородиці, прийшов Мстислав уранці на гордого Філю і на угрів з ляхами, і була битва тяжка межи ними, і одолів Мстислав ⁴. Коли ж угри й ляхи втікали, побито було їх безліч і схоплений був гордливий Філя пахолком Добрининим. Але його викрав був облудний [боярин] Жирослав, котрого викрили, і через нього, [Філю], він погубив отчину свою.

І коли Мстислав переміг, він пішов до Галича, і билися вони за городські ворота. І вибігли тоді [угри] на склепіння церковні, а інші на вірьовках піднялися, а коней ³ їхніх половили. Укріплення ж було зроблене на церкві, і ті стріляли і каміння метали на городян, [але] знемагали од спраги, бо не було води в них. А коли приїхав Мстислав, то вони здалися йому і їх зведено було з церкви.

Данило ж приїхав з невеликою дружиною, з Дем’яномти-сяцьким,— але він не приїхав був у той час, а потім приїхав Данило до Мстислава,— і радість була велика, бо спас їх бог од іноплемінників: усі бо угри й ляхи були вбиті, а інші були схоплені, а ще інші, утікаючи по землі [Галицькій], потопилися, а другі смердами побиті були. І нікому ж [не вдалося] утекти із них. Така бо милість од бога Руській землі.

Потім же привели Судислава [Бернатовича] до Мстислава. Але той не замислив на нього зла, а милість йому виявив, і він, обнімаючи ноги його, обіцявся покоритися йому. І Мстислав повірив словам його, і, честю великою вшанувавши його, Звенигород дав йому.

У РІК 6728 [1220]. Не було нічого ¹.

У РІК 6729 [1221]. У той же час одступив був Олександр [Всеволодович од Данила й Василька] і вчинив мир з Лестьком, і з Коломаном, і з Філею гордим, Романовичам обом не перестаючи хотіти зла ¹. Але після Мстиславової побіди і після литовського воювання на Ляхів Лестько вчинив мир із Данилом і Васильком через [послів] Держислава Абрамовича і Творіяна Войтиховича, а Романовичі вчинили [з ним] мир через Дем’яна-тисяцького. [І] відступив Лестько від Олександра.

А на ніч у суботу Данилом і Васильком пограбовано було довкола Белза і довкола Червена і вся земля розорена була: боярин боярина грабував, смерд смерда, город город, так що не лишилось ні одного села не спустошеного. Як ото реченням говорять [святії] книги: «Не зосталося каменя на камені» ². А ніч сю белжани називають злою, бо ся ніч злу гру їм зіграла: вони бо розорені були перед світом.

Мстислав тоді сказав: «Пощади брата Олександра». І Данило вернувся у Володимир, відійшов од Белза.

У РІК 6730 [1222]. Не було нічого ¹.

У РІК 6731 [1223]. У літа ж [княжіння] Данила й Василька Романовичів були [такі] володимирські єпископи: був ото Іоасаф, блаженний і преподобний святитель Святої гори ¹, а потім був Василій із Святої гори, а потім був Никифор, за прозвищем Станило, що раніш був слугою Васильковим, а потім Кузьма, кроткий, преподобний, смиренний єпископ володимирський.

Оскільки ж бог зволив, то Данило звів город, на ймення Холм,— але про його спорудження ми іншим разом скажемо,— і за божою волею єпископом князь Данило вибрав і поставив Іоанна, із кліру великої церкви святої Богородиці володимирської. Бо перед тим був єпископ Іоасаф у [городі] Угровську,— який скочив на митрополичий престол і за те звергнутий був зі стола свого,— і переведена була єпископія у Холм.

 

Попередня     Головна     Наступна