Попередня     Головна     Наступна

У РІК 6693 [1185]. Учинив господь спасіння своє, дав побіду обом князям руським, Святославу Всеволодовичу і великому князю Рюрикові Ростиславичу, місяця березня в перший день. Довідавшися ж, що Кончак утік, вони послали вслід за ним Кунтувдія з шістьма тисячами [чорних клобуків], і той, гнавши, самого [його] не знайшов, бо розтав слід за Хоролом.

А Святослав і великий князь Рюрик, побіду здобувши молитвами святих мучеників Бориса і Гліба, пішли кожен до себе, славлячи бога во трійці — отця і сина і святого духа.

Князь же Ярослав [Всеволодович] чернігівський не пішов був із братом із Святославом, бо він мовив так: «Я послав до них мужа свойого Ольстина Олексича і не можу на свойого мужа поїхати». Тим-то він одмовив братові своєму Святославу, а Ігор [Святославич] говорив мужеві Святослава: «Не дай бог одмовлятися їздити на поганих. Погані є усім нам спільний ворог».

Через те ж гадав Ігор з дружиною, куди б він міг поїхати навперейми полкам Святослава, але сказала йому дружина: «Княже! Птахом ти не можеш перелетіти. Осе приїхав до тебе муж од Святослава в четвер, а сам він іде в неділю із Києва. То як ти зможеш, княже, настигнути?» Ігореві ж було не любо, що йому так мовить дружина, бо він хотів їхати полем напоперек, коло Сули. Але був великий обледенілий сніг, так що вої не могли за день до вечора перейти ту віддаль, яку було видно. Тому він нікуди й не зміг знайти собі путі, щоб їхати за Святославом.

Тої ж весни князь Святослав послав [воєводу] Романа Нездиловича з берендичами на поганих половців. [І з] божою поміччю взяли вони вежі половецькі, багато здобичі і коней місяця квітня у двадцять і перший [день], на самий Великдень.

Тоді ж Святослав-князь пішов у Вятичі [до города] Корачева за своїми ділами.

У той же час Святославич Ігор, онук Олегів, поїхав із Новгорода- [Сіверського] місяця квітня у двадцять і третій день, у вівторок, узявши з собою брата Всеволода з [города] Трубецька, і Святослава Ольговича, синівця свого, з [города] Рильська, і Володимира, сина свого, із Путивля, і в Ярослава [Всеволодовича] випросив він підмогу — Ольстина Олексича, Прохорового внука, з ковуями чернігівськими.

І, отож, ішли вони тихо, збираючи дружину свою, та й коні були в них тучні вельми. І коли вони йшли до Дінця-ріки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць ². І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, побачили [це] всі і поникли головами, і сказали мужі: «Княже! Се є не на добро знамення осе». Але Ігор сказав: «Браття і дружино! Тайни божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьо|му миру своєму творець — бог. А нам що вчинить бог,— чи на добро, чи на наше лихо,— то се нам і побачити». І, це сказавши, він перебрів Донець.

А тоді, прийшовши до [ріки] Осколу, він ждав два дні брата свого Всеволода,— той ішов був іншою дорогою з Курська,— і звідти рушили вони до [річки] Сальниці. Тут же до них і сторожі приїхали, що їх вони послали були язика ловить, і сказали вони, приїхавши: «Бачилися ми з ворогами. Вороги ваші оружно їздять. Тому або ви поїдете борзо, або вернемось ³ додому, бо не наша є пора». Але Ігор сказав із братами своїми: «Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сором нам буде гірше смерті. Хай як нам бог дасть». І тоді, порадившись, їхали вони всю ніч.

А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору, зустріли вони полки половецькі,— бо ті приготувалися були до їхнього [приходу]: вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшись од малого і до великого, стояли на тій стороні ріки Сюурлію.

І от виладнали [русичі] шість полків: Ігорів полк посередині, а праворуч — брата його, Всеволодів, а ліворуч — Святославів, синівця його; попереду його, [Ігоря],— син Володимир і другий полк, Ярославів, ковуї, що були з Ольстином, і третій полк теж попереду,— стрільці, що були од усіх князів виведені. І так виладнали вони полки свої, і сказав Ігор до братів своїх: «Браття! Сього ми шукали єсмо! Тож ударимо!» І тоді рушили вони до них, поклавши на бога уповання своє.

І коли прибули вони до ріки до Сюурлію, то виїхали з половецьких полків стрільці і, пустивши по стрілі на русь, так і поскакали. Руси ж не переїхали були іще ріки Сюурлію, як поскакали й ті половці сили половецької, котрі ото здалеку од ріки стояли. Тоді Святослав Ольгович, і Володимир Ігоревич, і Ольстин з ковуями, і стрільці кинулися вслід за ними, а Ігор і Всеволод помалу йшли оба, не розпустивши війська свого. Передні ж ті руси били їх, брали, і половці пробігли вежі, а руси, дійшовши до веж, набрали полону. Другі ж уночі приїхали | до полків із полоном. І коли зібралися війська ⁴ всі, то сказав Ігор до братів і до мужів своїх: «Осе бог силою своєю наслав на ворогів наших біду, а на нас — честь і слава. Та ось бачили ми війська половецькі, що їх багато є. Але чи ж вони тут усі зібралися? Нині ж поїдемо вночі. А хто поїде завтра вслід за нами, то чи всі вони поїдуть? ⁵ Тільки луччі кінники ⁵ переберуться, а з самими [ними] як нам бог дасть!» І сказав Святослав Ольгович обом стриям своїм: «Далеко я гонив услід за половцями, і коні мої не можуть. Якщо мені нині поїхати, то доведеться мені тільки в дорозі одстати». І піддержав його Всеволод, щоб ото стати тут, і сказав Ігор: «Та негаразд є, браття, розуміючи [все], померти». Однак вони стали тут.

А коли світала субота, почали виступати війська половецькі, як бори, і не знали князі руські, кому з них до котрого поїхати, бо було їх незчисленне множество. І сказав Ігор: «Се, видати, зібрали ми на себе землю всю: і Кончака, і Козу Бурновича, і Токсобича, [і] Колобича, і Єтебича, і Тертробича». І тоді, порадившись, усі вони зсіли з коней, бо мали намір, б’ючись, дійти до ріки Дінця. Вони бо говорили: «Якщо ми побіжимо, утечем самі, а чорних людей оставимо, то од бога нам буде гріх, як сих видамо. Підем, і або вмремо, або живі будемо всі вкупі». І, так сказавши, всі зсіли з коней і пішли б’ючись.

І тут за допустом божим поранили Ігоря в руку і умертвили лівицю його, і була печаль велика у полку його. І воєводу вони схопили,— той був раніш поранений. Однак тоді кріпко вони билися тої днини до вечора, і багато було ранених [і] мертвих у полках руських. Настала й ніч суботня, а вони пішли б’ючись.

А коли світала неділя, сталося замішання ковуїв, у полку [їх] побігли. Ігор же був у той час на коні, тому що був поранений, і рушив він до полку їх, намагаючись завернути їх до військ. Зрозумівши ж, що далеко одійшов од [своїх] людей і знявши шолом, він помчав знову до війська [ковуїв], щоби вони впізнали князя і вернулися б. Однак же не вернувся ніхто, а тільки [боярин] Михалко Юрійович, упізнавши князя, вернувся. Але ліпші [мужі] не прийшли були в замішання з ковуями, і мало [хто] із простих [людей] чи хто з отроків боярських, бо всі ліпші [мужі] билися, ідучи пішо, і серед них Всеволод немалу мужність показав.

І коли приблизився Ігор до полків своїх, то поїхали [половці] навпоперек, і тут схопили [його] на віддалі одного перестрілу од полку свойого. І схоплений Ігор бачив брата свого Всеволода, який кріпко боровся, і просив він душі своїй смерті, щоби не бачити загибелі брата свого. Всеволод же так бився, що навіть оружжя в руках його було не досить, а билися ж вони, ідучи навкруг біля озера.

І так, у день святої неділі навів на нас господь гнів свій: замість радості, навів на нас плач, а замість веселості — жаль на ріці Каялі.

Сказав же тоді Ігор: «Спом’янув я гріхи свої перед господом богом моїм, що багато убивств [і] кровопролиття вчинив я в землі християнській, що я ж бо не пощадив християн і взяв у здобич город Глібів коло Переяславля. Тоді бо немало лиха зазнали безневинні християни, бо одлучали батьків од дітей своїх, брата од брата, друга од друга свойого, і жінок од подружжів своїх, і дочок од матерів своїх, і подруга од подруги своєї, і все було тоді охоплене замішанням од полону і скорботи. Живії мертвим завидували, а мертвії радувалися, яко мученики святії, вогнем од життя сього випробу прийнявши. Стáрці [вмерти] поривалися, а юнаки лютих і немилостивих побоїв зазнали, а мужів рубали й розсікали, а жінок оскверняли. І тому, що те все вчинив я,— сказав Ігор,— не достойно мені було жити. І ось нині бачу я від’омсту од господа бога мойого. Де нині улюблений мій брат? Де нині брата мойого син? Де дитя, породжене мною? Де бояри-дорадники, де мужі хоробрії, де лад бойовий? Де коні і оружжя многоціннеє? Чи не всього того я позбувся, і мене, в’язня, оддав господь у руки беззаконним тим? «Се воздав мені господь за беззаконня моє і за лиходійство моє [прогнівався] на мене» ⁶, і «впа|ли тепер гріхи мої на голову мою» ⁷. «Праведен господь і справедливі вельми суди його» ⁸, і я ж не маю з живими долі. Бо ось нині бачу я, як другі муки вінець дістають, а чому я, один винуватий, не прийняв страждання за все це? Але, владико, господи боже мій, «не одвергни мене до кінця» ⁹, а коли воля твоя, господи, то [дай] же милість нам, рабам твоїм».

А тоді, коли кінчалася битва, [половці] розведені були, і пішов кожен у свої вежі. Ігоря ж узяли були Тарголови, муж на ім’я Чилбук, а Всеволода, брата його, узяв Роман Кзич, а Святослава Ольговича ¹⁰ — Єлдечюк із Бурчевичів, а Володимира — Копті з Улашевичів. Тоді ж на бойовищі Кончак поручився за свата [свого] Ігоря, тому що був він поранений.

Із стількох же людей мало їх спаслося. Ніяким чином не можна було навіть тим, що бігли, утекти, бо, немов стінами сильними, огороджені вони були полками половецькими. Але наших ¹¹, русів, з п’ятнадцять мужів утекло, а ковуїв менше, а інші в морі- [озері] ¹² втопились.

У той же час великий князь Всеволодович Святослав пішов був у [город] Корачев і збирав із верхніх земель воїв, маючи намір іти на половців до Дону на все літо. [І] коли вернувся Святослав і був коло Новгорода-Сіверського, то почув він про братів своїх, що вони пішли на половців, потаївшись од нього, і нелюбо було [це] йому. Святослав же йшов у човнах, і коли він прибув до Чернігова, то в ту пору прибіг [воїн] Біловолод Просович і розповів Святославу, що сталося в Половцях.

Святослав же, це почувши і вельми зітхнувши, утер сльози свої і сказав: «О любі мої браття, і синове, і мужі землі Руської! Дав мені був бог придушити поганих, але ви, не вдержавши молодості, одчинили ворота на Руськую землю. Воля господня хай буде в усьому. Хай як мені жаль було на Ігоря, але нині більше я жалію за Ігорем, братом моїм».

А після цього Святослав послав сина свого Олега і [другого], Володимира, в Посейм’я, бо, почувши те [горе], збентежилися городи посеймські, і настала [така] скорбота і туга люта, якої ото ніколи ж не бувало в усьому Посейм’ї, і в Новгороді-Сіверськім, і по всій волості Чернігівській: князі забрані, і дружина забрана й побита. І металися [люди], як у водоверті, городи повставали, і немиле було тоді кожному своє ближнє, а многі тоді зрікалися душ своїх, жаліючи за князями своїми.

А після цього послав Святослав [посла] до Давида [Ростиславича] в Смоленськ, кажучи: «Домовились ми були піти на половців і літувати на Дону. Нині ж половці ось побідили Ігоря з сином і брата його. Поїдь-но, брате, постережемо ¹³ землі Руської». І Давид прийшов по Дніпру, прибули й інші на поміч, і стали вони коло Треполя. А Ярослав [Всеволодович], зібравши воїв своїх, у Чернігові стояв.

Поганії ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю. Але була в них суперечка, бо Кончак говорив: «Підемо на Київську сторону, де побиті браття наші і великий князь наш Боняк» ¹⁴. А Коза [Бурнович] говорив: «Підемо на Сейм, де зосталися жінки і діти,— готов нам полон зібрано, і візьмемо городи без опасу». І тоді’розділилися вони надвоє.

Кончак пішов до Переяславля і оступив город, і билися вони тут увесь день. Князем же в Переяславлі був Володимир Глібович,— а був він одважний і сильний у бою,— і виїхав він із города, і помчав до них, хоча за ним мало дерзнуло дружини, і бився з ними кріпко, і обступило його багато половців. Тоді інші, бачивши, що князь їхній завзято б’ється, виринули з города і, отож, одняли князя свого, який був поранений трьома списами. І сей доблесний Володимир, поранений і струджений, в’їхав у город свій і втер мужнього поту свого за отчину свою.

Володимир бо слав [послів] до Святослава [Всеволодовича], і до Рюрика [Ростиславича], і до Давида [Ростиславича], і сказав їм: «Ось половці в мене, поможіть-но мені». Святослав тим часом слав [послів] до Давида, а Давид стояв коло Треполя зі смольнянами. І смольняни почали віче діяти, кажучи: «Ми пішли до Києва, і коли б була рать, то ми билися б. Якщо ж нам іншої раті шукати, | то ми не можемо. Ми вже єсмо знемогли». Святослав тоді з Рюриком та з іншими підмогами увійшли в Дніпро супроти половців, а Давид вернувся назад зі смольнянами.

Це почувши, половці вернулися од Переяславля і, йдучи мимо, пішли приступом до [города] Римова, а римовичі заперлися в городі. І коли вони вилізли на заборола, то тут, за божим промислом, упали дві городниці ¹⁵ з людьми прямо, до ворогів, і на інших городян найшов страх. І котрі ж городяни вийшли з города і билися, ходячи по римівському болоту, то ті уникнули полону, а хто зостався в городі, то ті всі взяті були.

Володимир, отож, слав [послів] до Святослава Всеволодовича і до Рюрика Ростиславича, спонукуючи їх до себе, щоб вони йому помогли. Та вони спізнилися, дожидаючи Давида зі смольнянами. І так руські князі опізнилися, і не заскочили їх, а половці, взявши город Римів і набравши здобичі, пішли до себе. Князі теж вернулися до домів своїх, і були вони печальні із сином своїм Володимиром Глібовичем, бо він тяжко був поранений ранами смертельними, і [сумували] із-за християн, забраних у полон поганими.

І осе бог, караючи нас за гріхи наші, навів на нас поганих, [але] не яко милуючи їх, а нас караючи і навертаючи нас до покаяння, щоб ми здержалися од лихих своїх діл,— і тому карає він нас нашестям поганих, щоби ми, смирившись, опам’яталися од злої путі.

А другі половці пішли по тій стороні до Путивля — Коза [Бурнович] із силами великими,— і, попустошивши волость [їх], вони й села їх ¹⁶ попалили. Спалили вони також і острог коло Путивля, і вернулися до себе.

Ігор же Святославич на ту пору був у Половцях і говорив: «Я по заслузі моїй зазнав біди. За повелінням твоїм, владико господи, а не поганською одвагою обломано силу рабів твоїх. Не жаль мені є за своє лиходійство прийняти всі біди, що їх я прийняв».

Половці ж, поважаючи його як воєводу, не чинили йому [утисків] , тільки приставили до нього п’ятнадцять сторожів із синів своїх та володаревичів п’ять, так що їх усіх двадцять. Але волю вони йому давали, де хотів, там він їздив, і яструбом діяв лови, а своїх слуг із п’ять чи з шість із ним їздило. Сторожі ж ті слухалися його і поважали його, і де він посилав кого,— не перечачи, робили звелене ним. Попа теж він привів був із Русі до себе із святою службою: не відав бо він божого промислу і думав, що там йому довго бути. Та вибавив його господь через молитву християнську, тому що многі за ним печалувалися і проливали ж сльози свої за нього.

Отож, коли він пробував у Половцях, там знайшовся муж, родом половчин, на ім’я. Лавор. І той прийняв добрий намір, і сказав: «Я піду з тобою в Русь». Ігор же сперва не йняв йому віри, а держався високого помислу своєї молодості. Він бо думав, узявши мужів, утікати в Русь і говорив: «Я задля слави не побіг тоді од дружини і нині по безславній путі не піду». А з ним був тисяцького син і конюший його, і ті ¹⁷ оба заставляли його, говорячи: «Піди, княже, в землю Руськую. Якщо захоче бог, він вибавить тебе». Та не нагодилася йому пора така, якої ж він шукав.

Але, як ото ми раніш сказали, повернулися од Переяславля половці, і мовили Ігореві дорадники його: «Помисел високий і невгодний господеві маєш ти в собі. Ти [не] стараєшся взяти мужа і втекти з ним. А про се чому не подумаєш, що приїдуть половці з війни? Ми ж ось чували, що вони мають убити князя, і нас ¹⁸, і всіх русів. То не буде слави тобі, ні життя!»

І князь Ігор, узявши в серце раду їх, убоявся приїзду їх, [половців], і шукав, [як] тікати. Та не можна було йому втекти ні вдень, ні вночі, тому що сторожі стерегли його, а пору таку він знайшов тільки при заході сонця. І послав Ігор до Лавра конюшого свого, кажучи йому, [Лаврові]: «Переїдь на ту сторону Тору з повідним конем»,— бо нарадився він був із Лавром утікати в Русь.

У той самий час половці напилися були кумису, а він, [Ігор], був при вечері. | Конюший, прийшовши, сказав князю своєму Ігореві, що жде його Лавор. Він тоді, вставши, зляканий і трепетний, поклонився образу божому і хресту чесному, говорячи: «Господи серцевидче! Чи спасеш ти мене, владико, недостойного?» І, взявши на себе хреста, ікону і піднявши стіну [вежі], він вийшов звідти. А сторожі його гуляли й веселилися, а про князя думали, що він спить.

Він же, прийшовши до ріки [Тору] і перебрівши її, сів на коня, і тоді рушили вони оба крізь вежі. А визволення се вчинив господь у п’ятницю ввечері ¹⁹.

І йшов він пішки одинадцять день до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувалися йому [всі]. Із Новгорода він пішов до брата Ярослава [Всеволодовича] в Чернігів, помочі прохаючи на Посейм’я, і Ярослав зрадів йому, і поміч йому дати обіцяв. Звідти ж Ігор поїхав до Києва до великого князя Святослава [Всеволодовича] . І рад був йому Святослав, і так само Рюрик [Ростиславич], сват його, [Святослава].

У РІК 6694 [1186], місяця березня, Святослав Всеволодович освятив у Чернігові церкву святого Благовіщення ¹, що її сам був спорудив.

У РІК 6695 [1187]. Надумав князь Святослав зі сватом своїм Рюриком піти на половців, уборзі, наїздом, бо їм розповідали: «Половці близько, на Татинці, на дніпровському броді». І їхали вони в напад без возів. Володимир Глібович також приїхав до них із Переяславля з дружиною своєю. Він випросився у Святослава і в Рюрика їздити попереду з чорним клобуком. Хоча Святославу не любо було пустити Володимира попереду, перед синами своїми, але Рюрик та інші всі [це] схвалили, тому що він був муж доблесний, і смілий, і сильний у бою; він бо завше прагнув на доблесні діла.

Але коли князі руські йшли на них, [половців], то з чорних клобуків дали вість сватам своїм у Половці, а половці, почувши, що йдуть на них князі руські, втекли за Дніпро. Князям же руським не можна було їхати вслід за ними,— бо Дніпро вже швидко покрився ополонками, бо була весна,— і вернулися вони до себе.

У тім же поході розболівся Володимир Глібович недуго|ю тяжкою, од якої він і скончався. І принесли його в город його Переяславль на носилицях, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день ¹, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці.

Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила.

У той же рік помер Борис ², син великого Всеволода [Юрійовича], і покладений був у церкві святої Богородиці, соборній, коло Ізяслава Глібовича.

У той же рік пустошив [хан] Кончак по [ріці] Росі з половцями. А після цього стали вони часто пустошити по Росі і в Чернігівській волості.

І на ту осінь була зима вельми люта. Такої ж за нашої пам’яті не бувало ніколи.

Тої ж зими Святослав увійшов у зносини з Рюриком, сватом своїм, і надумали вони оба йти на Половців. Рюрик бо уподобав мову Святославову і сказав йому: «Ти, брате, їдь у Чернігів і зберися з братами своїми, а я тут — зі своїми».

І тоді, зібравшись усі, князі руські рушили по Дніпру,— бо не можна було інде йти, бо був сніг великий,— і дійшли до [ріки] Снопороду. А тут захопили вони сторожів половецьких, і ті розповіли: «Вежі і стада половецькі — коло Голубого лісу».

Ярославу ж [Всеволодовичу] ие до вподоби було далі піти, і став він мовити брату Святославу: «Не можу я йти далі од Дніпра. Земля моя далеко, а дружина моя знемоглася». Рюрик тим часом став слати [послів] до Святослава, спонукуючи його [і] кажучи йому: «Брате і свате! Нам було [б] сього в бога просити. Адже вість нам є, що половці осьо отаборилися за півдня [путі]. Якщо хто роздумує і не хоче йти, то ми обидва до сих пір хіба на се зважали? А що нам бог давав, теє ми оба відали» ³. Святославу ж було [це] до вподоби, і він сказав йому: «Я, брате, готов є завше і нині. Але ти пошли до брата Ярослава і застав його, щоби ми поїхали всі». Рюрик тоді послав [посла] до Ярослава і сказав йому: «Брате! Тобі не гоже було знехтувати нами. Адже вість нам правдива є, що вежі половецькі осьо за півдня [путі], і великої їзди нема. Тому, браге, я кланяюсь тобі, ти задля мене піди всього півдня, а я задля тебе їхатиму десять днів». Але Ярослав, не хотячи їхати, сказав: «Не можу я поїхати один. Адже полк мій піший. Ви б сказали єсте мені вдома, що доти йти». І стався межи ними розлад, бо Рюрик, сильно спонукуючи їх, не зміг їх повести. Хоча Святослав хотів іти з Рюриком, але не лишив брата Ярослава, і вернулися вони до себе.

Того ж року преставився князь вишгородський Мстислав Давидович, місяця травня [в сьомий день] ⁴, і покладений був у церкві святого Феодора [Тірона] в Києві, в монастирі.

Того ж року було знамення, місяця вересня в четвертий день ⁵. Тьма настала по всій землі, так що дивувалися всі люди, бо сонце зникло, а небо загорілося хмарами вогнесвітними.

Такі бо знамення не на добро бувають: у той же день того місяця взятий був Єрусалим безбожними сарацинами ^б. Але знамення ці не по всій Землі бувають, а в тім краї, на який владика хоче що навести. Тоді бо, говорили, тьма була в Галичі, так що й зорі [було] видіти, посеред дня сонце померкло, а в Київській стороні ніхто ж [нічого] не бачив у той час. І ми про се поговоримо.

Якщо в наші дні передав господь город святий Єрусалим беззаконним отим агарянам, то хто звідає промисел господній? Хіба звідає хто тайну, ним учинену? Знаходим бо ми в Книгах Суддів, що коли Ілій-жрець у давні дні був суддею в Ізраїлі, то виступили іноплемінники на Єрусалим, а [ізраїльтяни], взявши дощицю-скрижалі завіту господнього [і] приготувавшись до бою, пішли на бій супроти них. Але бог тоді навів гнів свій на Ізраїля, і переможені були ізраїльтяни іноплемінниками, і святиню завіту господнього вони забрали ⁷. А по декількох літах, як ото розповідають Книги Царств, господь вернув обидві скрижалі завіту господнього назад в Єрусалим, і перед ними богоотець Давид, веселості сповнившись, скакав [і] грав ⁸. Так і ми, зневажені будучи, ганьбу дістаємо од беззаконних отих агарян, але чаємо ми єсмо божої благодаті торжества преславного.

Того ж року преставився галицький князь Ярослав ⁹, син Володимирів, місяця жовтня в перший день, а в другий день покладений був у церкві святої Богородиці.

Був же він князь мудрий, і красномовний, | і богобійний, і поважаний в [усіх] землях, і славен військами,— бо де була йому обида, [то] сам він не ходив полками своїми, [а посилав їх з воє] водами ¹⁰. Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і нищих годуючи. Чорноризький чин люблячи і честь [їм] воздаючи од могутності своєї, він в усьому сповняв закон божий, до церковників сам приходячи і дбаючи добре [про них].

А перед кончиною своєю, од недуги тяжкої відчувши слабість, він скликав мужів своїх і всю галицьку землю; позвав він також і духовенство все, і монастирі, і вбогих, і багатих, і простих і так говорив, плачучи, до всіх: «Отці, і браття, і синове! Осе вже одходжу я зі світу сього суєтного і йду до творця свойого. Хай согрішив я паче всіх, як ото ніхто інший согрішив, але, отці і браття, простіте і даруйте!» І так плакав він три дні перед усім духовенством і передо всіма людьми, і повелів роздавати майно своє монастирям і вбогим. І, отож, давали [його] по всьому Галичу три дні і не могли роздати.

І се мовив він мужам своїм: «Я ось, однією простою своєю головою правуючи, вдержав усю Галицьку землю. А тепер я заповідаю місце своє Олегові, синові своєму меншому, а Володимиру даю Перемишль». І, урядивши їх, він привів Володимира до хреста і мужів галицьких на тім, що йому не домагатися од брата [города] Галича,— бо Олег був Настасьчич і був йому милий, а Володимир не сповняв волі його, і через те він не дав йому Галича.

По смерті ж Ярославовій був заколот великий в Галицькій землі, бо галицькі мужі, надумавши з Володимиром [і] переступивши хресне цілування, вигнали Олега з Галича. І втік Олег звідти в [город] Вручий до Рюрика [Ростиславича], а Володимир сів у Галичі на столі діда свойого і отця свойого.

Тої ж осені родився Рюрикові син, і нарекли його у святім хрещенні ім’ям Дмитрій, а по-мирському — Володимир.

Того ж року, з Великодня, послав князь Рюрик князя Гліба [Юрійовича], шурина свого, з жоною, тисяцького Славна [Борисовича] з жоною, [боярина] Чюрину з жоною [та] інших многих, бояр із жонами до Юрійовича до великого Всеволода в Суздаль по Верхуславу за Ростислава, [сина свого]. І на Борисів день оддав Верхуславу, дочку свою, | великий князь Всеволод. І дав він за нею многе-множество, без числа, золота і срібла, а сватів обдарував великими дарами і з великою честю одпустив, їхав же він за милою своєю дочкою до трьох стоянок, і тужив за нею отець і мати, тому що вона була мила їм обом і молода, маючи вісім літ.

І так, многі дари давши, одпустив він її в Русь з великою любов’ю за князя Ростислава, а з нею послав сестрича свого Якова [Ольговича?] ¹² з жоною та інших, бояр із жонами.

Привели ж її в Білгород на день [святої] Єфросинії, а назавтра, [на Іоанна] Богослова, і звінчана вона у дерев’яній церкві святих Апостолів блаженним єпископом Максимом. І справив Рюрик Ростиславу вельми велике весілля, якого ото не бувало в Русі, і було на весіллі князів багато,— понад двадцять князів. Невістці ж своїй він дав многі дари і город Брягинь, а Якова ¹³, свата, з боярами одпустив до Всеволода в Суздаль з великою честю і дарами многими одаривши.

Тої ж неділі оддав Рюрик дочку свою Ярославу за Ігоревича за Святослава ¹⁴ в Новгород-Сіверський.

Тоді ж прийшов Володимир [Ігоревич] із Половців з Кончаківною. І справив Ігор [Святославич] весілля синові своєму, і звінчав його і [її, Свободу], з дитям [Ізяславом].

Тої ж осені родився син у великого князя Всеволода [Юрійовича] в Суздалі, у Філіппів піст, місяця листопада у двадцять і шостий день, на освячення церкви мученика Георгія [Побідоносця в городі Юр’єві], і звелів отець його Всеволод єпископу Луці наректи його ім’ям Юрій, дідовим ім’ям. І була радість велика в Суздальській землі в усій, і великий пир учинив Всеволод.

Тоді ж і Яків приїхав із Русі, провівши Верхуславу, і була радість великому князю, і його княгині [Марії], і боярам, і всім людям.

Тої ж зими, надумавши Святослав [Всеволодович] зі сватом своїм із Рюриком, послали оба чорний клобук і Романа Нездиловича воєводою на [половецькі] вежі за Дніпро. І взяли вони вежі за Дніпром, і вернулися до себе зі славою і честю великою: половці бо пішли були на Дунай, і не було їх удома у вежах своїх.

У РІК 6696 [1188]. Коли Володимир [Ярославич] княжив у Галицькій землі, то любив він пити багато, а думи не любив із мужами своїми. А взяв він [був ще раніш] у попа жону і зробив собі жоною, і родилося | в неї два сини, [Василько та Володимир-Іван]. І Роман Мстиславич володимирський сватався з ним, і оддав дочку свою [Федору] за сина його за старшого [Василька]. Та ось, коли довідався Роман, що мужі галицькі недобре живуть із князем своїм, про його насильство,— тому що уподобавши де жону або чию дочку, він брав [її] насильно,— то слав Роман [послів] без опасу до мужів галицьких, підбиваючи їх на князя свого, щоб вони його вигнали із отчини його, а самого б прийняли на княжіння.

Отож мужі галицькі, прийнявши раду Романову, зібравши війська свої і присягнувшись хрестом, повстали на князя свого. Але не сміли вони його схопити, ні вбити, тому що не всі були на думі тій, бо вони боялися приятелів Володимирових,— і так надумавши, послали [послів] до князя свого: «Княже! Ми не на тебе повстали єсмо. Але ми не хочемо кланятися попаді і маємо намір її вбити. А ти — де хочеш, ту за тебе візьмемо». А се казали вони, знаючи, що він не пустить попаді, але аби їм якось прогнати його, то цим вони йому пригрозили.

Він же, убоявшись [і] взявши золота й срібла багато, і жону свою [попадю] взявши, і двох синів, поїхав з дружиною в Угри до короля [Бели]. Галичани ж Романівну Федору одняли у Володимира [і] послали по Романа. Роман тоді оддав братові Всеволоду [город] Володимир назовсім і хреста йому цілував: «Більше вже мені Володимир без надоби». І в’їхав Роман у Галич, і сів у Галичі, князюючи.

І прийшов Володимир до короля [Бели], а король узяв Володимира і з усіма своїми військами рушив до Галича. А коли почув Роман, що король за Горою ¹ вже, то він побіг, не маючи змоги стати супроти нього. Отож, забравши весь добиток Володимирів, він із галичанами втік із Галича у Володимир, але тут, у Володимирі, заперся од нього брат Всеволод. І сам [Роман] пішов у Ляхи, а жону [Передславу] послав із галичанками у [город] Вручий на Пінськ. Та не було Романові і в Ляхах підмоги, [і] пішов він до Рюрика [Ростиславича], до тестя свого, в Білгород із мужами тими, котрі ото ввели були його в Галич.

Король же [Бела] в’їхав у Галич, [але] не посадив у нім Володимира, а дав увесь уряд галичанам і посадив у ньому сина свого Андрія. А Володимира він узяв із собою назад в Угри, силоміць, одняв добиток і всадив його в башту з жоною його,— король, отож, великий гріх був учинив: він хреста цілувала Володимиру, але бог ізбавив його, [Володимира], од такої біди.

Роман тим часом випросився у тестя свого у Рюрика [піти] на Галич, кажучи йому: «Ведуть мене галичани до себе на княжіння. Пусти-но зі мною сина свойого Ростислава». І Рюрик послав із ним сина свого і Славна Борисовича, воєводу. Роман тоді вперед послав воїв ² до [города] Пліснеська ³, щоб вони спершу напали на Пліснеськ ³. Але вони, [городяни], заперлися, а угри й галичани заскочили їх, [воїв Романових], коло Пліснеська ³,— тих захопили, а другі втекли.

Роман же, це почувши, пустив шурина свого [Ростислава] додому, а сам поїхав у Ляхи до [князя] Казимира [Справедливого] ⁴. Із Ляхів же він прийшов до [города] Володимира, та не пустив його брат [Всеволод] у Володимир. Роман бо прийшов був на брата з ляхами, з [князем] Мешком [Старим], вуєм своїм ⁵, але, не вдіявши йому нічого, пішов до Рюрика, до тестя свого. Рюрик тоді дав йому [город] Торчський, а на брата його на Всеволода наслав [військо] з погрозою. І Всеволод убоявся Рюрика і одступив брату Романові [город] Володимир. Роман, отож, поїхав у Володимир, а Всеволод — у Белз.

У РІК 6697 [1189]. Прислав король [угорський Бела посла] до Святослава [Всеволодовича], так кажучи: «Брате! Пришли сина свойого до мене. Що я тобі пообіцяв, те тобі сповню, тому що я тобі хреста цілував». І Святослав, потаївшись од Рюрика, зрадів, гадаючи, що ото дадуть йому Галич, і послав сина свого Гліба до короля. Коли ж Рюрик довідася про це, він вирядив услід за ним Святослава Володимировича, приставивши до нього мужа свого, а на Святослава [Всеволодовича] став насилати [мужів своїх], так кажучи: «’Як ти послав єси сина свойого до короля, а зо мною не порадився? Одступив ти єси од угоди». І було свар багато, та преблагий бог не дав радості дияволу, бо вони поєдналися хресним цілуванням. Святослав при цім так одпирався: «Брате і свате! Я сина свойого послав не приводити на тебе короля, а послав я за своїм ділом. Якщо, ти хочеш ¹ іти на Галич, то я ось із тобою готов». Говорив бо й митрополит [Никифор] Святославу і Рюрикові: «Осе іноплемінники одняли отчину вашу, і гоже було б вам потрудитися».

І отож, порадившись, пішли вони до Галича,— Святослав із синами своїми, а Рюрик із братами своїми. Та коли вони були, всі разом і рядилися про волость Галицьку, то Святослав давав Галич Рюрикові, а собі хотів усієї Руської землі навколо Києва. Але Рюрик сього не вподобав — лишитися отчини своєї, не хотів поділитися Галичем. І так, не урядившись, вернулися вони до себе.

Того ж року послали галицькі мужі [послів] до Ростислава до Берладничича, зовучи його до себе в Галич на княжіння. І він, почувши, рад був, і одпросився в Давида [Ростиславича],— бо Давид прийняв був його до себе,— і поїхав із Смоленська вборзі. І приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича за їх, [галичан], радою. Але мужі галицькі не були всі при одній думці, бо чиї сини і брати були [заложниками] в короля [Бели], то ті кріпко держалися за королевича [Андрія].

У той же час прислав був король угорського війська багато синові на підмогу, боячись князів руських. А коли почув се королевич і воєводи угорські, що йде Ростислав до Галича за радою галицьких мужів, то королевич, не ймучи їм віри, став водити їх до хреста,— і праві цілували, не відаючи, а винуваті — остерігаючись угрів.

Ростислав тим часом прийшов до полків галицьких з невеликою дружиною, не знаючи обману їх [і] подумавши,— як ото вони йому обіцялися були,— [що], побачивши військо його, вони одступлять од королевича, бо ж і у військо його, [Ростислава], кілька мужів галицьких було приїхало. Але сі ж [мужі], побачивши обман браття свого [і] підпустивши їх до війська свого, одступили од нього, [Ростислава]. І сказала йому дружина його: «Княже! Ти ось уже бачиш обман їх. Поїдь-но звідси». Але він сказав: «Браття! Ви знаєте, на чім вони мені хреста цілували. Якщо вони ловлять голову мою, нехай бог судить їх і той хрест, що його вони мені цілували. А я не хочу блукати в чужій землі, а волію голову свою положити в отчині своїй».

І, це сказавши дружині своїй, кинувся він до полків галицьких, а війська галицькі та угри, оточивши його, збили його з коня і, взявши його вельми пораненого і ледь живого, понесли його в Галич. Галичани тоді збурилися, хотячи одібрати його в угрів і прийняти собі на княжіння. Але угри, побачивши це ², приклали зілля смертельне до [його] ран, і від того він помер. І положили його в монастирі, у церкві святого Іоанна, і прилучився він до дідів своїх і до отців своїх.

Угри ж, знаючи обман галичан,— що галичани шукають собі князя руського,— стали насильство чинити в усьому: і в мужів галицьких стали однімати жон і дочок на постелі до себе, і в божницях та в "хатах почали коней ставити, і багато іншого насильства діяти. І галичани стали вельми тужити і багато каялися, що прогнали князя свого.

У РІК 6698 [1190]. Преставився князь Святополк, син Юріїв, шурин Рюриків, місяця квітня в дев’ятнадцятий день. І покладений він був у церкві святого Михайла Золотоверхого, що її спорудив був прадід його, великий князь Святополк [Ізяславич].

Того ж року преставився єпископ білгородський Максим, і Рюрик замість нього поставив єпископом отця свого духовного Андріяна, ігумена [монастиря] святого Михайла Видобицького.

Того ж року втік Володимир Ярославич із Угрів, із вежі кам’яної,— бо тут держав його король [Бела] з попадею його і з двома дітьми, [Васильком та Володимиром]. Йому бо поставлене було шатро на вежі, і він, порізавши шатро, звив собі вірьовку і спустився звідти додолу. А із сторожів його двоє були до нього приязні, які й довели його до землі Німецької, до цесаря німецького [Фрідріха Барбаросси]. Цесар же, довідавшись, що він є сестричем великому князю Всеволоду [Юрійовичу] суздальському, прийняв його з приязню і з великою честю і, приставивши до нього мужа свого, послав його до [князя] Казимира [Справедливого] в Ляхи, велячи йому добути [для Володимира] Галич,— бо він, [Володимир], по своїй волі згодився був давати цесареві по дві тисячі гривень срібла в рік.

Казимир тоді, приставивши до нього мужа свого [воєводу] Миколая, послав його в Галич. І галицькі мужі зустріли його з радістю великою, князя свого і дідича, а королевича [Андрія] прогнали із землі своєї. І Володимир сів на столі діда свойого і отця свойого на Спасів день.

І послав він до Всеволода [Юрійовича], до вуя свого, в Суздаль [посла], благаючи його: «Отче господине! Удержи Галич за мною, а я божий і твій є з усім Галичем, і в твоїй волі єсмь я завше». Всеволод же суздальський прислав [послів] до всіх князів, і до короля [Бели, і] в Ляхи, і водив їх до хреста щодо свого сестрича,— що вони ніколи не старатимуться одібрати од нього Галич. Володимир, | отож, утвердився в Галичі, і відтоді не було на нього [походів] анікого.

У той же рік пішов цесар німецький [Фрідріх Барбаросса] з усією своєю землею битися за гроб господній, бо явився був йому ангел господній, велячи йому йти. І вони прийшли, і кріпко билися з богопротивними тими агарянами. Бог же тому напустив гнів свій на весь мир, що сповнилася лиходійствами нашими вся Земля, і цих усіх [поган] навів на нас господь за гріхи наші. Він по правді суд учинив, і справедливі вироки його, тому оддав він місце святині своєї іншим, іноплемінникам.

А сі німці, яко мученики святії, за Христа пролили кров свою із цесарями своїми. Для них бо господь бог наш знамення явив: якщо хто з них у бою був убитий іноплемінниками, то по трьох днях тіла їх невидимо із гробів їхніх ангелом господнім були забрані. А інші, бачачи се, прагнули постраждати за Христа. Для них же хай збудеться воля господня і [хай] причислить він їх до вибраного стада свойого у сонм мучеників! Бо се вчинив господь за гріхи наші, караючи весь мир і знову навертаючи [всіх до добра], тому що ми согрішили і накоїли беззаконня і не оправдалися перед ним. Та хто звідає промисел господній і таїну, ним творену, хто відає?

Того ж року Святослав [Всеволодович] оженив онука свого Давида Ольговича з Ігорівною.

Того ж року Святослав зі сватом своїм із Рюриком, утишивши Землю Руську, а половців підкоривши під волю свою і порадившись, пішли удвох на лови по Дніпру в човнах, на устя Тесмені, і тут, лови діявши, наловили безліч звірів. І тоді вони назабавлялися обидва, і пробули в приязні і в веселості всі дні, і вернулися до себе.

Тої ж осені Святослав схопив Кунтувдія, торчського князя, по наговору, і прислав до нього сват Рюрик [посла], заступаючись за нього, тому що він був муж сміливий і надобен в Русі. Святослав, отож, послухав свата свого Рюрика і, водивши його, [Кунтувдія], до присяги, пустив [його]. А він, не стерпівши сорома свого, пішов у Половці і прибув до Тоглія, половецького князя.

Половці ж обрадувалися йому і стали з ним думати, куди б їм поїхати в Руську землю. І він став їх водити, підбивши на розорення, | щоб йому відомстити якось за сором свій Святославу. Так що половці, уподобавши раду його [і] розтоптавши присягу заради нього, сіли на коней, і, поїхавши, напали зненацька на город Чюрнаїв, і острог взяли, і двір запалили, і статок його весь забрали, і дві жони його взяли, і челяді багато забрали ¹. А поїхавши [звідти], вони отаборилися по [річках] Висях і, давши тут перепочити коням своїм, поїхали до [города] Борового, та почувши, що Ростислав Рюрикович у Торчському, вернулися до ватаг своїх.

А звідти ж їздячи, вони стали часто пустошити по [ріці] Росі з Кунтувдієм, бо Святослава тої осені не було в Києві — він поїхав був за Дніпро. Із братами своїми вони оба, [Святослав і Ярослав Всеволодовичі], збиралися на раду. А Рюрик поїхав у Вручий за своїми ділами, сина свого Ростислава зоставивши в Торчському, бо знав Рюрик, що буде Кунтувдій пустошити Русь, відомщаючи за себе Святославу. З тим же наміром [Рюрик] і до Святослава послав [посла], кажучи йому: «Осе ми свої діла робимо обоє, та Руської землі не оставляймо беззахисною. Я зоставив сина свойого з військом його, а ти зостав свойого сина». І він, [Святослав], згодився йому послати сина Гліба, але не послав, тому що була в нього незгода з Рюриком, і з Давидом, і з Смоленською землею; через те він і з братами був зібрався, щоб як-небудь її, [Русь], йому, [Рюрикові], не уступити.

Рюрик тим часом увійшов у зносини із Всеволодом [Юрійовичем] , сватом своїм, і з Давидом, братом своїм, [і] послали вони до Святослава мужів своїх, кажучи йому: «Ти, брате, нам хреста цілував на Романових умовах, коли ото наш брат Роман сидів у Києві. Якщо ти стоїш на тих умовах, то ти нам брат. Якщо ж споминаєш ти давні незгоди, котрі були при Ростиславі, то одступив ти єси од угоди. Ми на се не дамось, і ось тобі хресні грамоти».

Святослав же, прийнявши грамоти, не схотів хреста цілувати, а багато сперечався і говорив з мужами [їхніми]. Та, одпустивши їх і знову вернувши їх, він цілував їм хреста на всім, чого вони волили.

Тої ж зими нарадилися ліпші мужі в чорних клобуках, і приїхали в Торчський до Ростислава Рюриковича, і сказали йому: «Осе половці сеї зими розоряють нас часто, і ми не знаємо, чи подунайці І ми є, чи що? ² А отець твій далеко є, так само Святославу ми даремно не шлемо,— нині він до нас недобрий із-за Кунтувдія». І Ростислав Рюрикович із мужами своїми уподобав намір їх і послав [послів] до Ростислава Володимировича, кажучи йому: «Брате! Хотів би я їхати на вежі половецькі, та отці наші далеко є, а інших старших нема. Хай будемо ми оба за старших. Поїдь-но до мене вборзі».

І тоді, зібравшися з чорними клобуками, поїхали вони бистро в напад до Протолчів і тут зайняли багато стад половецьких у лузі у дніпровському. А за Дніпро не можна було їм їхати, бо Дніпро був у кригах,— і таким чином зайняли вони стад безліч і вежі, котрі осталися були в лузі, і, те узявши, вернулися до себе.

Половці ж, побачивши, що стада їхні забрано, і жінок, і дітей, [і], поспішивши, вбрели в Дніпро, і настигли їх на [ріці] Івлі у третій день [путі] од Дніпра. А були у війську половецькому три князі Колдечі, Кобан, Урусобичі оба, і Бігбарс, а також Кочайовичів чотири; Ярополк Томзакович зі сторони приїхав своїм полком.

Ростислав же [Рюрикович], побачивши половецькі війська многі [і] поклавши надію на бога, поїхав до них. А стрільців своїх молодих він [попереду] послав до них, щоби вони встріли їх І почали з ними перестрілку. Але половці, побачивши стяги Ростиславові і не дождавши полків Ростиславових, побігли, а стрільці руські й чорні клобуки ввертілися в них і взяли їх живих шість сот, а інших же побили багато. Чорні клобуки схопили були половецького князя Кобана, але, остерігаючись князя Ростислава [і] не водячи його в стан, уладилися з ним за викуп і пустили його. І так, діставши од бога над поганими побіду, вернулися вони до себе.

Ростислав, отож, приїхав у свій Торчський зі славою і честю великою, побідивши половців, і вборзі поїхав до отця у Вручий. Отець бо його рушив був на Литву і перебував у Пінську у тещі своєї і в шуряків своїх, бо тоді було весілля Ярополкове ³. Але настало тепло, і стік сніг, і не можна було їм дійти до землі їх, [литви], і вернулися вони до себе.

Тої ж зими половці, [хан] Тоглій ⁴ з Якушем, в’їхали Ростиславовою дорогою і хотіли пуститися в напад по [Руській] землі. Та взяли вони язика під час нападу ⁵ і почули, що Святослав [Всеволодович] стоїть, зібравшись, коло [города] Кулдюрова ⁶, і тому, повернувшись, вони побігли, покидавши стяги і списи. А Святослав звідти поїхав до Києва, оставивши сина свого Гліба в Каневі.

Коли ж половці почули, що Святослав поїхав у Київ, то, перебравшися з Кунтувдієм [через ріку Рось], поїхали вони до [города] Товарова. А була [про це] вість Глібові, і Гліб заскочив їх коло Товарова. І половці, втікаючи од города, обломилися на Росі,— і тут вони тих захопили, а других побили, а інші потопилися, а Кунтувдій утік.

У РІК 6699 [1191]. Ігор [Святославич] надумав із братами піти на Половців. І, пішовши, зайняли вони скоту і коней, і вернулися до себе.

І знову, на зиму, ходили Ольговичі таки на Половців: Ігор із братом із Всеволодом, а Святослав [Всеволодович] послав трьох синів — Всеволода, Володимира, Мстислава, а Ярослав [Всеволодович] послав свого сина Ростислава ¹, а Олег Святославич послав сина Давида, і їхали вони до [ріки] Осколу.

Але половцям була вість про них, і вони одіслали вежі назад, а самі, зібравшись, ждали їх. Ольговичі ж, не маючи змоги битися з ними, під покровом ночі пішли звідти. А половці, коли розсвіло і вони не побачили їх, [Ольговичів], гонилися за ними, але не настигли їх.

У РІК 6700 [1192]. Князь Святослав зі сватом своїм із Рюриком, зібравшися з братами, стояли біля Канева все літо, стережучи землі Руської. А тоді, оберігши землю свою од поганих, розійшлися вони до себе.

Тої ж осені нарадилися ліпші мужі в чорних клобуках і стали просити в Рюрика [пустити] сина Ростислава на Половців, бо половці поїхали були на Дунай. І послав Ростислав [боярина] Рогволода до отця, просячись із чорними клобуками на Половців, та не пустив його отець. Однак два Володимировичі, Святослав із братом Ростиславом, рушили з чорним клобуком і доїхали до Дніпра ¹. Але чорні клобуки не схотіли І їхати за Дніпро, бо за Дніпром поблизу сиділи їхні свати. І вони, розсварившись, вернулися до себе.

Тої ж зими послав Рюрик [посла] по Кунтувдія в Половці, і половці, взявши його, приїхали до Рюрика. Рюрик тоді, одаривши половців дарами многими і водивши їх до присяги, одпустив їх до себе, а Кунтувдія зоставив у себе і дав йому город на Росі Дверен Руської землі заради.

Того ж року великий князь Всеволод [Юрійович] учинив постриги ² синові своєму Ярославу і на коня його посадив у день святого Симеона, родича господнього, і була радість велика у Володимирі.

Того ж року великий князь Всеволод заклав дитинець у Володимирі, і церкву обновив [після пожежі] святу Богородицю у Володимирі, [побіливши] вапном, і в Суздалі також обновив [ветху] церкву святої Богородиці, і стала вона як нова.

Того ж року у великого князя Всеволода родився син, до заутрені на день святого Дмитрія, і тоді ж були іменини, бо Всеволод велів дати синові своєму у святім хрещенні своє ім’я — Дмитрій, а княже ім’я дав йому Володимир ³, діда свого ім’я, Мономаха Володимира.

У РІК 6701 [1193]. Послав Святослав [Всеволодович посла] до Рюрика, кажучи йому: «Осе ти зустрічався з половцями з лукоморськими. А нині пошлемо по половців по всіх [і] по обох Бурчевичів». І послав Рюрик [послів] по лукоморських половців, по Якуша і по Тоглія, а Святослав — по обох Бурчевичів, по Осулука і по Ізая.

На осінь Святослав і Рюрик зібралися оба в Каневі. І послав Рюрик сина свого Ростислава назустріч лукоморським [половцям], і привів він і Тоглія, і Якуша до себе в Канів. А Бурчевичі приїхали по тій стороні Дніпра, навпроти Канева, але не їхали на іншу сторону, а сказали Святославу і Рюрикові: «Якщо вам угодно — їдьте до нас на сю сторону». Князі ж, порадившись, сказали їм: «Ні діди наші, ні отці наші не їздили назустріч вам. Якщо вам угодно, то їдьте до нас, а коли ж вам не вгодно, то вільні ви єсте».

Отож Бурчевичі, не хотячи дати промаху (?) ¹, не приїхали, бо в них були колодники І із чорних клобуків, і поїхали звідти. А лукоморці хотіли миру, та Святослав не згодився. Хоча Рюрик спонукував Святослава на мир, але Святослав сказав: «Не можу я з половиною їх миритися». І так, не замирившись, поїхали вони до себе.

Рюрик тим часом, порадившися з мужами своїми, послав до Святослава [посла], кажучи йому: «Осе, брате, не згодився ти єси на мир, і нам уже не можна неготовими бути. Тому, брате, подумаєм про землю свою. Якщо ми вчинимо похід на зиму, то ти також дай нам знати, нехай я повелю дружині своїй і братам своїм готовими бути. А якщо ми будемо своєї землі стерегти, то ти так само нам скажи». І Святослав сказав: «Тепер, брате, походу не можна вчинити, тому що в землі нашій хліб не вродився був нині. Нині аби свою землю вберегти». Рюрик тоді сказав йому: «Брате і свате! Якщо в тебе походу нема, то я тобі даю знати: я збираюсь іти на Литву і сеї зими хочу поробити свої діла». Святослав же досадливо сказав йому: «Брате і свате! Якщо ти йдеш із отчини своєї за своїм ділом, то я теж іду за Дніпро задля своїх діл. А в Руській землі хто нам зостанеться?» І тими речами він перебив похід Рюрикові.

Тої ж зими, нарадившись, ліпші мужі в чорних клобуках приїхали до Ростислава до Рюриковича і стали йому мовити: «Поїдь, княже, з нами на вежі половецькі, нагода тобі є. А в отця ми б тебе просили, та прочули ми єемо, що отець хоче йти на Литву чи мало де, і через той похід він не пустить тебе. А такої нагоди тобі ніколи не буде».

Ростислав Рюрикович, уподобавши річ їх [і] порадившися з ними, вборзі поїхав з ловів од [города] Чорнобиля в Торчський, не сказавши отцю. А по дружину свою він послав [гінця], сказавши дружині своїй: «Нагода нам є, поїдем на половців. Поки в отця мойого буде похід, то ми туди з’їздимо».

І, зібравшися з дружиною своєю за три дні, послав він також [посла] у Треполь по Мстислава по Мстиславича [Удатного], по стрийчича свого, зовучи його з собою. Він же поїхав до нього спішно зі Здиславом з Жирославичем, із мужем своїм, і догнав йогр за [рікою] Россю, Ростислава, брата свого. А тоді, з’єднавшися з чорним клобуком, поїхали вони в напад. І [коли] були вони на Івлі, на ріці на половецькій, то тут захопили сторожів половецьких, і діставши в них вість, що половці отаборились на віддалі дня путі, і вежі, і стада [їх] по сій стороні Дніпра, по руській, вони їхали всю ніч і вдарили на розсвіті на них.

І набрали Ростислав і чорні клобуки скоту і коней. І челяді, і колодників багато вони взяли, [і] княжичів їхніх, і знатних мужів захопили,— так що колодникам, і коням, і скоту, і челяді, і всякій здобичі й числа не було. І, воздавши хвалу всемилостивому богу, діставши од бога над поганими побіду, вернулися вони до себе зі славою і з честю великою.

Половці ж, побачивши, що табір їх узято, а браття їхні полонені, і жінки, і діти, то, зібравшись, настигли вони війська Ростислава Рюриковича. [Але], побачивши силу їх, не сміли вони напасти, а їхали вслід за ними до Русі.

Ростислав же приїхав у Торчський зі славою, перемігши вдруге половців. Приїхав він на Різдво, а звідти з добичею поїхав уборзі до отця у Вручий, бо отець його збирався йти на Литву.

Святослав тим часом послав [посла] до Рюрика, кажучи йому: «Осе син твій зайняв половців, почав рать, а ти хочеш іти кудись, свою землю оставивши. Нині ж піди в Русь і стережи своєї землі». Рюрик тоді, облишивши похід свій, пішов у Русь зо всіма своїми полками, а Ростислав випросився у отця [піти] з добичею до стрия свого до Давида у Смоленськ.

І приїхав Ростислав до стрия свого, побідивши половців, зі славою великою. Почувши ж [це], Всеволод [Юрійович], тесть його, позвав його до себе, і Ростислав поїхав до тестя свого в Суздаль з добичею. А тесть його, державши у себе зиму всю і одаривши дарами многими зятя свого і дочку свою [Верхуславу], із честю великою одпустив його до себе [додому].

Тої ж зими родився у Давида [Ростиславича] син, [і] нарекли [його] у хрещенні ім’ям Федір, а княже — Мстислав ².

Тої ж зими пустошили половці по узбережжі [Росі], захопили торків. Святослав бо і Рюрик довго стояли коло [города] Василева, стерігши | землі своєї. Та поїхав Святослав за Дніпро в [город] Корачев, а Рюрик поїхав у свою волость, і, це почувши, половці пустошили по узбережжі.

У РІК 6702 [1194]. Святослав [Всеволодович] покликав братів своїх у Корачев ¹,— Ярослава [Всеволодовича], Ігоря [Святославича], Всеволода [Святославича],— і став з ними радитися, маючи намір [піти] на рязанських князів, бо була в них суперечка із-за волості. І послали вони [послів] до Всеволода [Юрійовича] в Суздаль, просячись у нього на Рязань, але Всеволод їх волі не вчинив.

І вернувся Святослав із Корачева з Юрієвого дня, і їхали вони вліті на санях, бо щось прикинулось було йому на нозі, і в насадах рушив по Десні.

Святослав же, прибувши в Київ, поїхав до Вишгорода, у п’ятницю, поклонитися святим мученикам, [Борису та Глібу], і, ввійшовши в церкву, зі сльозами поцілував святу раку.

А після цього він прийшов до отчої гробниці і хотів увійти, як звичайно. Але піп [кудись] одійшов із ключем, і Святослав, не діждавши, поїхав, досадуючи в душі своїй, що не поклонився отчому гробу, і приїхав до Києва.

У суботу ж поїхав він до Святих мучеників, [Бориса і Гліба], до церкви, що є тут коло [храму] святого Кирила, яко останнюю службу свою одправляючи.

А в неділю, коли настав празник [Бориса та Гліба], він не міг поїхати з Нового двора, а тут і празнував празник святих обох мучеників. Назавтра ж, у понеділок, прийшла йому вість од сватів, що йдуть брати онуку Святославову, Глібівну Єфимію, за [грецького] цесаревича [Олексія], і Святослав послав назустріч їм мужів київських.

У нього ж вельми підупадала сила і затемняло мову, і, прийшовши до пам’яті, він сказав до [Марії], княгині своєї: «Коли буде,— спитав,— святих Маковіїв?» І вона сказала: «В понеділок». А князь сказав: «О, не діжду я вже того»,— бо отець його Всеволод [Ольгович] у день святих Маккавеїв пішов був до бога. Княгиня ж, подумавши, що князь її бачив якесь сновидіння, стала питати, але він, не відповівши їй, сказав: «Я вірую во єдиного бога». І, велячи постригти себе в ченці, він послав [посла] по свата по Рюрика і преставився місяця липня <у двадцять і сьомий день>, і положили його у святім Кирилі, в отчому його монастирі.

[Був] же князь Святослав мудрим, додержував заповідей божих, і чистоту тілесну пильнував, і чернецтво та священство любив, і вбогим помагав.

І поїхав Рюрик [Ростиславич] до Києва ², І вийшли назустріч йому з хрестами митрополит [Никифор], І ігумени всі, і кияни всі, од малого і до великого, з радістю великою. А Рюрик, увійшовши у святу Софію, поклонився святому спасу і святій богородиці і сів на столі діда свойого і отця свойого [зі] славою і з честю великою. І обрадувалася вся земля Руськая княжінню Рюриковому — кияни, і християни, і погани, тому що всіх він приймав до себе з приязню, і християн, і поган, і не одганяв нікого.

У РІК 6703 [1195]. Послав Рюрик [посла] по брата свого по Давида до Смоленська, кажучи йому: «Осе, брате, ми двоє зосталися найстаршими з усіх в Руській землі. Поїдь-но до мене в Київ. Що буде нам думи про Руську землю і про браття своє, про Володимирове плем’я, то все те ми оба докончаємо і самі, при здоров’ї, побачимось».

І рушив Давид із Смоленська в човнах зі смольнянами, і прибув у Вишгород у середу русальної неділі ¹. І позвав його Рюрик на обід, і Давид приїхав до брата Рюрика на обід, і пробували вони в любові великій, і веселилися багато. І [Рюрик], одаривши [його] дарами многими, одпустив його.

А звідти позвав його синовець його Ростислав Рюрикович до себе на обід у Білгород, і Давид приїхав до Білгорода, і тут пробували вони у веселості великій і в любові щедрій. І Ростислав, одаривши [його] дарами многими, одпустив його.

Давид також позвав великого князя Рюрика, брата свого, і дітей його на обід до себе, і тут пробували вони у веселості і в любові великій. І Давид, одаривши брата свого Рюрика дарами многими, одпустив його.

А потім Давид позвав монастирі всі на обід, і веселився з ними, і милостиню щедру роздавав їм і вбогим, і одпустив їх.

Потім же позвав Давид чорних клобуків усіх, і тут попилися в нього всі чорні клобуки, і він, одаривши їх дарами многими, одпустив їх.

Кияни теж стали звати Давида на пири, оддаючи йому честь велику і дари многі. Тоді Давид позвав киян до себе на обід, і тут був із ними у веселості великій і в приязні щирій, і одпустив їх.

І з братом своїм Рюриком докончав він усі переговори про Руську землю і про браття своє, про Володимирове плем’я, і пішов Давид у свій Смоленськ.

Того ж року преставився князь Всеволод ², син Мстиславів, прийнявши монаший чин. І тоді, опрятавши тіло його, провели його до гробу єпископ володимирський [який?], і всі ігумени, й попи, і положили його у святій Богородиці місяця квітня.

Того ж року прислав Всеволод [Юрійович], князь суздальський, послів своїх до свата свого Рюрика, кажучи йому так: «Ви єсте нарекли мене у своїм племені, у Володимировім, старшим. А нині ти сів єси в Києві і мені частки не вділив єси в Руській землі, а роздав єси іншим, молодшим братам своїм. Навіть частки мені в ній нема, а як тобі — то й Київ, і Руська область. Тож кому ти єси в ній частку дав, то з тим же її і гляди, і стережи. Але як ти її з ним удержиш, то я те побачу, бо мені без надоби».

Коли ж почув се Рюрик од послів од Всеволодових, що жаліються на нього із-за волості, що він дав був ліпшу волость зятеві своєму Романові Мстиславичу, то став Рюрик думати з мужами своїми, як би йому дати [ту] волость Всеволоду, котрої ото волості він у нього просив. Бо Всеволод просив у нього Торчський, Треполь, Корсунь, Богуславль, Канів, а їх він дав був зятю своєму Романові і хреста йому цілував, що од нього не віддасть нікому. Рюрик, отож, стараючись додержати хресного цілування, не хотів дати [Всеволоду] волості з-під Романа і стояв кріпко за нею, а йому давав іншу волость. Але він, [Всеволод], нею нехтував, а хотів Романової, котрої ото він був просив. І постала межи ними звада велика і свари, і хотіли вони один проти одного стати на рать.

Рюрик тим часом прикликав митрополита Никифора і сказав йому все [про] хресне цілування Романові щодо волості, через що й рать постає із Всеволодом. І сказав митрополит Рюрикові; «Княже! Ми приставлені єсмо в Руській землі богом удержувати вас од кровопролиття. Якщо ж пролитися крові християнській в Руській землі тому, що ти дав єси волость молодшому в обхід старшого і хреста єси йому цілував, то нині я знімаю з тебе хресне цілування і беру на себе. А ти послухай мене: узявши волость у зятя у свойого, дай же старшому, а Романові даси іншу, замість тої».

Рюрик тоді послав [посла] до Романа, повідомляючи його: «Всеволод просить з-під тебе волості і жаліється на мене із-за тебе». А Роман послав [посла] до Рюрика [і] сказав йому: «Отче! То чи із-за мене тобі не жити зі сватом своїм і не помиритися? А ти мені або іншу волость замість тої даси, або кунами даси за неї, у що вона там буде».

І Рюрик порадився з братами і з мужами своїми і послав до Всеволода мужів своїх, кажучи йому: «Оскільки ти, брате, жалівся на мене із-за волості, то ось тобі волость, котрої ти і просив єси». І дав Рюрик Всеволоду п’ять городів: Торчський, Корсунь, Богуславль, Треполь, Канів, і присягнулися вони хрестом чесним про свою повну злагоду.

А Всеволод дав Торчський зятеві своєму Ростиславу Рюриковичу, а в інші городи послав посадників своїх. Коли ж Роман почув, що Всеволод узяв його волость у Рюрика і Торчський, належний йому, дав знову шурину його, [Романа], то став Роман слати [послів] до тестя свого [Рюрика], жаліючись із-за волості [і] подумавши, що той, змовившись із Всеволодом, одняв у нього волость задля сина свого. І тому почав він винити тестя свого, хресне цілування споминаючи йому.

Рюрик тоді сказав йому: «Я поперед усіх дав тобі волость сю. Але ж Всеволод наслав на мене, жаліючись із-за тебе, що ми йому насамперед честі не склали єсмо. Я тобі заявляв про всі речі його, а ти мені одступив єси її по своїй волі. Адже нам якось треба було йому її дати, бо нам без Всеволода не можна бути. Ми, всі браття, признали єсмо за ним старшинство у Володимировім племені. А ти мені свій, син, і ото тобі волость інша, рівна тій».

Але Роман знехтував ту волость, стараючись найти звинувачення тестю своєму і не хотячи з ним приязні. І став він радитися з мужами своїми, слав [послів] до Ольговича, до Ярослава до Всеволодовича, в Чернігів, і цілував із ним хреста, підбиваючи його на Київ, на тестя свого.

Коли ж почув це Рюрик, що Роман одступився до Ольговичів і підбиває Ярослава на старшинство, то став Рюрик думати з братами своїми і з мужами своїми і послав [послів] до Всеволода, повідомляючи його: «Роман присилав до Ольговичів і підбиває їх на Київ і на все Володимирове плем’я. А ти, брате, у Володимировім племені старший єси нас, тож думай і гадай про Руську землю, і про свою честь, і про нашу». А до Романа, до зятя свого, він послав мужів своїх, обвинуватив його і кинув йому хресні грамоти. |

Роман же, остерігаючись тестя свого, який кинув йому хресні грамоти, поїхав у Ляхи задля підмоги до обох Казимировичів ³. Але сказали йому Казимировичі: «Ми б тобі радо помогли, та зобиджає нас стрий наш Мешко. Він хоче забрати в нас волость. Тому ти спершу захисти нас, щоби всі ляхи були не нарізно, а щоб усі за одним були щитом із тобою і одомстили б за обиди твої».

І Роман, уподобавши раду їх і послухавши їх, поїхав на Мешка [Старого] із синівцями його, з Казимировичами. Він, порадившися з мужами своїми, сказав: «Якщо покорю сих і бог мені проти них поможе, то тоді, зібравши всіх разом, я удовольню з ними честь свою і прагнення помислу свойого здійсню».

І, це задумавши в серці своїм, він поїхав проти Мешка битися. Мешко ж, приславши [мужів] назустріч йому, не хотів битися з ним, а велів Романові, аби він уладив його із синівцями його. Але Роман, не послухавши їх, ані мужів своїх, дав йому бій. І зітнулися ляхи з руссю, і потоптали ляхи русів, і переміг Мешко Романа, і побили вони у війську його русів багато і ляхів, своїх. А сам [Роман] утік до Казимировичів у город [Краків], і звідти, взявши його, дружина його однесла його до [города] Володимира.

Звідтіля ж послав він посла свого до Рюрика, до тестя свого, кланяючись йому, і благаючи, і складаючи на себе всю вину свою. І до митрополита він слав [послів], до Никифора, велячи йому благати за нього і просити за всю вину його, щоби він, [Рюрик], прийняв його до себе і облишив би гнів на нього.

Отож Никифор, митрополит київський, благав Рюрика за Романа, і Рюрик, послухавши митрополита, облишив на нього гнів, бо не хотів бачити кровопролиття. Він, порадившися з мужами своїми, сказав їм: «Якщо він уже мене благає і кається за вину свою всю, то я його прийму, і до хреста поведу, і наділок йому даю. Якщо він на сьому стоятиме, і за отця мене буде мати вправду, і добра мойого буде хотіти, то я його матиму за сина собі, як ото й раніш я його мав і добра йому хотів». І, це все обдумавши з мужами своїми, він послав до нього посла свого, сказавши йому: «Я облишаю на тебе гнів».

І водив він його до хреста про все, чого сам волив, і дав йому [город] Полоний і половину області Корсунської.

Того ж року прийшла сарана в Руську землю.

Тої ж осені увійшов Рюрик у зносини зі Всеволодом [Юрійовичем], сватом своїм, і з братом своїм Давидом, [і] послали вони мужів своїх до Ярослава [Всеволодовича] і до всіх Ольговичів, сказавши йому: «Цілуй нам хреста усім з усім своїм браттям, що ви не будете домагатися отчини нашої, Києва і Смоленська, од нас, ні од наших дітей, ані од усього нашого Володимирового племені, як нас розділив предок наш Ярослав — по Дніпро. А Київ вам не надобен».

І Ольговичі-таки, порадившись і обурившись, сказали Всеволоду: «Адже ти нам призначив єси Київ, щоби нам його держати під тобою і під сватом твоїм Рюриком, і ми на тім стоїмо. Якщо ж ти нам велиш лишитися його назавжди, то ми єсмо не угри, ні ляхи, а одного діда єсмо внуки. За вашого живоття ми не домагаємося його, а от по вас — кому його бог дасть».

І настало межи ними багато суперечок і свар великих, і не владилися вони, так що Всеволод, прагнучи захистити все плем’я Володимирове, збирався на них іти тої ж зими.

Ольговичі тоді, убоявшись, послали до Всеволода мужів своїх та ігумена Діонісія, кланяючись і здаючись йому на повну волю його, і він, ймучи їм віри, зсів із коня. Ольговичі також других послів послали до Рюрика, мовлячи йому: «Брате! Нам із тобою ніколи ж не бувало лиха. Оскільки ми єсмо не докончали сеї зими переговорів із Всеволодом, і з тобою, і з братом твоїм Давидом,— а ти поблизу нас єси,— то цілуй ти з нами хреста, що тобі з нами не воювати, допоки ми із Всеволодом і з Давидом або зладимося, або не владимося».

І Рюрик, порадившися з мужами своїми, послав посла до Ярослава [Всеволодовича], стараючись помирити його із Всеволодом і з Давидом, і водив його до хреста, що йому не стати на рать до [кінця] переговорів, і сам цілував хреста на тім же йому.

І розпустив [Рюрик] дружину свою, і братів своїх, і дітей своїх, і диких половців одпустив у вежі свої, одаривши їх дарами многими, а сам поїхав у Вручий за своїми ділами.

Тої ж зими, по Феодоровій неділі ⁴, у вівторок, у дев’ятий час ⁵ потрусилася земля по всій області Київській і по Києву: церкви кам’яні і дерев’яні хиталися, і всі люди, бачачи [це], од страху не могли стояти — ті падали ниць, а інші трепетали.

І сказали ігумени блаженнії: «Се бог проявив себе, показуючи нам силу свою за гріхи наші, щоби одвернулися ми од лихої путі своєї». Інші ж говорили один одному: «Сі знамення не на добро бувають, а на погибель многим, і на кровопролиття, і на великі замішання в Руській землі». Що й збулося.

Тої ж зими преставився князь Ізяслав Ярославич менший, місяця лютого <в десятий день>, і положили тіло його у святім Феодорі близ отчого гробу.

Тої ж зими, у великий піст, Ярослав Всеволодович, князь чернігівський, порадившися з братами своїми, переступив хресне цілування, на чому він умовився був із Рюриком і хреста йому цілував,— щоб не воюватися до переговорів, допоки ото [не] з’їздять посли Всеволодові і Давидові. Отож Ярослав, не діждавши переговорів, послав двох синівців своїх, [Олега і Гліба(?)] ⁶, до Вітебська на зятя на Давида ⁷. Рюрика в Києві не було, бо поїхав він був у Вручий за своїми ділами, розпустивши братів своїх і дружину свою і йнявши віри хресному цілуванню,— і Ольговичі, не доїхавши [до] Вітебська, пустошили Смоленську волость.

Коли ж Давид почув про обох Ольговичів, він послав супроти них Мстислава Романовича, синівця свого, і Ростислава Володимировича з військом своїм, і рязанського княжича, зятя свого, Гліба [Вододимировича] зі смольнянами.

А на другій неділі посту, у вівторок, на обідні, [оте] сталося — потрусилася земля, і того дня зустрілися обидва війська. Ольговичі тим часом вже були насторожі: нарядивши полки свої і отоптавшись у снігу,— бо був сніг великий,— вони стали супроти них. Коли ж Мстислав і дружина його побачили їх,— а поблизу був ліс,— то тут же, не виладнавши полків своїх, [а] вборзі кинувшись на них, вони помчали до них, і зітнулися з Олеговим полком, і лави Олегові потоптали, і сина його Давида порубали. А Давидів тисяцький Михалко зі смоленським полком був наряджений на полоцький полк, бо полоцькі князі І помагали Ольговичам. Але смольняни, не доїхавши до них, поскакали, а полочани, побачивши, що Мстислав одоліває Олега [Святославича], не погналися услід за смольнянами, а, повернувши, ударили в тил полку Мстиславового і потоптали його, бо Мстислава тут не було. Він бо замчав був із передніми [воями] вслід Олегового полку і вернувся до своїх, подумавши, що вже він побідив Олега, а не знаючи, що своїх переможено. І, вважаючи їх своїми, він в’їхав між противників, і полочани, пізнавши, схопили його.

Ростислав же Володимирович, і Давидова дружина, і рязанський княжич [Гліб Володимирович], зять Давидів, гонивши за Ольговичами, вернулися до своїх. Та побачили вони полки свої, потоптані ⁸ полочанами, і, прийшовши в замішання, побігли в Смоленськ до Давида, і інші з ними.

Олег же Святославич, побачивши, що полочани потоптали лави Мстиславові, вернувся до них і, приїхавши, побачив Мстислава, схопленого. І обрадувався він, і випросив [собі] Бориса-Мстислава Романовича, друцького князя ⁹, і послав вість до стрия свого до Ярослава в Чернігів, і до братів своїх, і повідав їм: «Мстислава я схопив, і військо його побідив, і Давидове військо зі смольнянами. І розказують мені схоплені смольняни, що браття їх недобрі з Давидом. А нині, отче, такої нагоди нам не буде знову. Поїдь-но, не барячись, зібравши браття своє. Нині ми добудем честь свою».

Почувши ж це, Ярослав [Всеволодович] і всі Ольговичі обрадувалися і поїхали до Смоленська в напад. Та коли почув це Рюрик, він послав із Вручого йому навпоперек [посла] із хресними грамотами, кажучи йому: «Якщо ти поїхав єси брата мойого вбити і обрадувався єси сьому, то ти вже одступив єси од угоди і од хресного цілування, і ось тобі хресні грамоти. Ти піди-но до Смоленська, а я — до Чернігова. Хай як нас бог розсудить і хрест чесний». Почувши ж це, Ярослав не поїхав до Смоленська, а вернувся назад у Чернігів і послав посла свого до Рюрика, оправдуючись щодо хресного цілування, а Давида обвинувачуючи за Вітебськ, що він помагає зятеві своєму [Ростиславу Святославичу] ¹⁰. Але Рюрик сказав йому: «Я Вітебськ одступив тобі і посла свойого послав був уже до брата Давида, даючи знати йому, що я одступив Вітебськ тобі. Ти ж, сього не діждавши, послав єси двох синівців своїх до Вітебська, а синівці твої, ідучи, пустошили Смоленську волость.

Давид тоді, почувши про війну, і послав Мстислава, синівця свойого».

І таким чином постало межи ними багато суперечок і свар великих, і не владилися вони.

Тої ж зими преставився благовірний князь Гліб туровський, шурин Рюриків, син Юріїв, місяця березня <в сьомий день>. І привезли його в Київ, і зустрів його митрополит київський [Никифор], І ігумени всі, і князь великий Рюрик київський, і тоді провели його з узвичаєними співами. І жалкував Рюрик за шурином своїм, бо він був любим йому, і, опрятавши тіло його, положили [його] в церкві святого Михайла Золотоверхого.

Попередня     Головна     Наступна